Люба розмовонька

 Як дві чарочки криштелеві наперсткові: тільки цок та цок. А, цокнувши, глянеш аж до деньця — чистенько, не налито нічого. Тоді знов цок. Хоч глузду нема, зате й піяцтва. Є чарка, а нема сварки. Хіба хто перецокне так, що трісне порожня чарчина.

Сорочі змисли

 Сидю навгороді й принагідно багатію симболістсько-сюрреалістською думкою: чи чують птахи смак? Тільки не тра мене напруго виряджати й приділяти до якогось гадкосховища. Кажу-ж, поетичне воно таке. Бо накопав гробачків хрущів і капустянок, виклав їх на рядні про птаський бенькет, а прилетіла сорока, ошатна, наче своя вкраїнська пава (бо ми, бач, звичні до горобців), походжала коло тих смакощів, крутила носом, паніла, комизилися, позирала скрива. А сама думає нишком: чи їсти, чи ні. Далі, бачу, поклювала. Та не все. Як визначилася? Гадаю, суто наочно.

Отак і ми з тими знаннями: не нюхнем, не лизнем, а тільки глип — і ковть чи не ковть.

Не надихали

 Нема надхнення там, де ледве зводять дух.

Вода й пісок

 Не знаю, як чиї, а мої діла — то пісок. Жменя піску, кинута на вітер: і дрібне воно, й розлетиться так, що ні забачити, ні впіймати не випадає, тільки що око заздрісне десь запорошить.

Води-ж словесної не маю а ні трохи: та, що мав, пішла безслідно в жменю піску.

Менше поетичного

 Примітка поет. ("поетичне") до гасла в словникові, хоч як воно парадоксально, мала на увазі не піднести, а затерти те слово в нашій мові. Отже, поети, майтеся на бачності: менше з тими словами!

Легке об'явлення

 Можна легко й сьміливо виявляти й звіряти всі секрети свеї поетичної майстерности тому, хто не має в собі ні поетичности, ні майстерности.

Недвижний рух

 Now does my project gather to a head. Нашому сьогочасникові важкувато буває мислити: крутиш-крутиш у голові ту новинну стрічку — а де-ж у ній ти, де твоє? І ось вигулькнуло щось таке власне. Але як-же його висловити? Страшенно мова заваДжає — всяке "д" на заваді. Дурість, приміром. Благословенне недіяння, щаслива нечинність! Скільки дурниць пропало, нахопившись на ваші сьвітлі мечі! Дак коли-ж кортить, аж свербить! І от уже думка-метелик сіла на чавунні лапи недвижного руху.

Не будь, бичку, на обривочку

 Якісь думочки-думки, як ґвинтуваті обривки дротів, — лежать знеструмлені. Лиш коли-не-коли гискрами сипоне обсмалена гадяча голова. А могла-б бути мережа й бігало-ходило-б у цілій системі єдиної каси...

Згине туга

 Згине туга — буде друга. Саме в звабливих чарах отої далекої, як знаменний гість, уже від долі відряджений, журби — забуття буденних прикрощів теперішніх. Чи-ж не цеє дрюкований люд назива перспективою? Ич, слово яке гарне! Ба яке нетутешнє! Нова туга сповита серпанком, дзвенить журливими обіцянками незбагненних прикрощів, тужливим принадним голосом сповіща про свій прихід. А ти тут старим клопотом бавишся. Їй-право, покинь!

Поетизуй

 "Поетизуй усе, инакше збридиш сьвіт.", — од щирого серця радить Валер'ян Поліщук. Чудова порада! Це має бути рецепт на всі страви. Сьвіт тепер показується особливо збриджений, бо ніхто нічого не поетизує. Навіть поети, здається, коять щось геть инакше. Оте "инакше", що мав на увазі товариш Валер'ян.

Сіра свитина

 Срезневський сьвідчить, що Сковорода з майна мав тільки сіру свиту, чоботи про запас і де-кілька згортків своїх творів. Я теж полюбляю сірий колір, але свиток маю кілька й то різних. А творів і на згорток не набереться. Що треба чоловікові? Того, чого він не мав і не матиме ніколи. А це цілий сьвіт. Треба чобіт про запас, щоб обходити, сірим вітрилом свитини мріючи в чужому морі, байдужому до таємних згортків, бо воно їх на дні вже сховало чимало.

Немов хвигурний триугол

 Ретельно пізнаючи себе самого, вже совіцький Тичина побачив усередині "хвигурний триугол" чи, як звичніше, рівнораменний трикутник. А може то був справді радянський Тичина, бо він радив раду зо Сковородою, а отже з собою: "і три, і два й один — одно і теж." Виявляється, геометрія помагає вирівняти й охвормити сумління. Усе, бач, одно, й лиш один вимір різниться — довжина рамена. Рамено ще тоді в Тичини було довге-предовге.

І "Київа далекого торжественність нагорна", намісць поетичної бучности, величности й просто собі врочистости, здавалась із Харкова недосяжно досяжна.

Що в земнім глибокім надрі заховалося від ока

— Шо?

— Ша!

— Жах, жах!

— Загуло надро, загуркотіло метро!

— Го-го-го-го-го-го-го-го!

— Ви в метрі в Київі! И-ї-і!

— Бабах!

— Торох!

І тільки на сам кінець:

— Трохи тихіш, тихіш, тихіш!

А таки найлункіше маєм у цілім сьвіті метро!

Вічність і час

 "Дух мій визнав тебе за здатного приймати істину й любити її." В вічності й часі знаходять собі духовних друзів ті, хто має в собі істину й любов до неї. Вони можуть омилитися на другові, друг може омилитися на них — хоч і ошукаюся, та там, де всі люде. Зате-ж обмилована істина не вмре, не загине.

Над усе дорожче

 Цікаво, що я хотів оце сказати й забув? Щось найцінніше, таке дороге, що й цупка пам'ять не змогла втримати в своїх кігтях — украв час, перебраний миттю, меткою дівчинкою, непомітним малям: тільки шусть — і лиш напружено розчепірені пучки посудомлено стискають коштовність уже невидиму, не сущу.

Соняшне лице

 "Людині перемінитися в соняшне лице неможливо." Людина собі міниться, та дуже вже по своєму. І чи треба їй соняшного лиця? Ми бачимо обернені до нас чорні, ніби поетичні, сонця де-яких надто великих лиць, і бачим обернені до них слухняні соняхи, що, здається, самі себе лускають і самі від себе плюються.

Прикро-червоно

 "Моя любов — живо-червона рожа...", — здається, так славетно сказав їден поет. Любов і справді наче та троянда: найкраща квітка, що геть не терпить декоративного зображення. Тільки в живій, минущій своїй з'яві вона красуня. А спробуй хоч засьвітли — й зразу виходить образ несмаку. Троянд не можна малювати — вони огидні в оздобі.

Чи-ж не так само й любов має значіння лиш у живому своєму істнуванні? А почнеш малювати — настає якесь мистецтво. Й багацько та любов усякого мистецтва паплодила. Дак коли-ж діти — то вже не женихання. А правдиво пишається, красіє вона — тільки живо-червоно, яскраво-червоно, прикро-червоно. 

Раб лямпади

 Ґнотик — огненний змій, раб лямпади. Олива — його стихія, огонь — його кінець.

Дуже дивно

Те, що я можу, — й це стосується до кожного з нас, — далеко виходить за межі видимого сьвіту й з'ясованого розуміння. Лишається тільки сподіванка, що цей образ ніколи не вийде з ужитку й вічно буде написаний на тимчасових скрижалях дуже дивної доби.

Скрапління

 Мудрість легко розтоплює найнепіддатливішу матерію й гарно зроняє свої краплини. Т'але, застиглі, вони тільки дратують і заваджають. Блазні набивають собі тими кавелками застережні тарахкавки.