У Кийові

 Згадуючи наше давнє польське минуле й недавнє минуле обстрільне, скажімо, що то в Кийові не всі здорові, а зовсім не в Львові. Бо коли в Київі все скасовується, у Львові все тільки відміняється.

Не міщани

 Недільним вечором прибуваю на стацію метра "Лісова", неошатний і неохайний після гарячої літньої маршрутки. За часів мого київського дитинства "маршрутне таксі" було дивом, міською екзотикою, з куперозною мережею судин-ліній на тоді ще маленькому, як кулачок, лиці Київа, на його маршрутовій схемі. А тепер це перевозовий чи транспортовий засіб або засіб до перевозу й переїзду, дуже народній засіб, хоча наш добрий народ такі панські вирази вже давно позабував, як коли й знав був.

Змішуюся з нашим добрим народом, давно вже змішався. Люд на пероні аж комашиться: либонь вертається по вихідних-виїздних помагати столиці на будні. В цьому розуміння від часів "пійонерського" дитинства теперішньої "Лісової" нічого не змінилося. Бо й тоді сільські й містечкові людиська виходили на метровий перон просто "з лісу": напарившись у твердій "електричці", незручно настоявшись у торохкітливому підгородньому автобусі. Вже тоді вони були неошатні й неохайні, хоча до Київа на трудову чи торгову гостину їхали, вбравшись по вихідному, по сьвяточному й наче-б-то по міському. Тоді вони звертали на себе увагу справних городян і намагалися по сільському дуже розбалакуватися, щоб кияни завчасу не насьміялися з їхньої щирої мови: хай уже потім буде "сюрприз". 

Одначе тепер, хоч які неошатні та неохайні, прибульці нічим не порізняються від київської юрми. Бо з їх чи таких, як вони, та юрма й складається. З таких, як вони, як я, як ви, городян, що вже не поробляться міщанами.

Усебічна матерія

 Теперішнє міське неробство являє собою всебічну матерію: всяке діло легко перетворюється на загальне безділля. Зворотнього-ж процесу ніде не передбачено. Тому ми глибше розуміємо Василеве Стусове поетичне бажання "робити коло землі": хто має городика чи садочка, має разом із тим і змогу досьвідчити, "що робити коло землі" ніколи не безглуздо. Так наробишся, що принаймні тіло ніколи не згодиться, що ратайство хоч яким робом може обернутися на гульки.

Мертвий провулок

 У Луцькому колись був. Це либонь тоді, коли місто Луцьке ще не стало Луцьком-городом. Але назва таємнича, готицька. Хоча просто означає, що воно — сліпий завулок, зазубень. Що там у кінці — безвихідь. Бо провулок, як передбачається, ніби якось кудись провулюється, а тут — ні: десь там умер. Людське життя — як місто переназване. І чимало в їм мертвих провулків, теж наче переназваних, а от не перемінених: що ніби жилося, та так нідо чого й не дожило.

Шипучий Нефільтруй

 Нове слово з'явилося — "нефільтруй". Пишеться по новому, того й нове. Це озиваться супротивець нашому знайомому квасові на ймення Тарас — квас на прізвище Львівський. Теж білий, як і Тарас, Львівський уже хвалиться не то як напій "живого" (чомусь у значливих лапках) бродіння, то-б-то блукання, ба й як "легкий та осьвіжаючий". Нічого вкраїнського не хоче знати, бурлака: ні шумування, ні мусування, ні відволожности, ні здоровкуватости.

Про наїжджих

 Не смакують уже давні лакоти, ласощі, лягоминки, присмаки, смакоти, смакощі: сластьони, коржики, стовпці. То вже як закортить у Петрівку мерзлого, заживають туристичних львівських "смаколиків".

Urbi et Orbi

 Щоб крикнути в вухо Римові й сьвітові вже не треба, важачи кволим міським життям, видиратися на підступні крівлі. Вдома на дивані скликаєш свій власний диван, де ти й халіф, і везір і решта можновладців. І грізно кричиш на сьвіт і Рим, поки не захрипнеш і не заточишся. Чують, так і знай! Тільки вдають, що не чують. А ти вдавай, що послухали: "Іде султан, покинувши в дивані башів і визірів широкомовних".

Пересеління міст

 Харків тимчасово мешкає в Київі, сам Київ — десь у Львові. А мудрий Львів помандрував кудись ув обіцяний українським католикам город на горі. То ще добре, що душ не взяли з собою. Тимчасовість... а хіба буває тим іще якась часовість?

Радянські держави

 Новоз'явлений радянський громадянин (отут уже не совіцький!) Юрко Тютюник (так писався) 1924 року в городі Харкові (тоді столиці й зловісному симболові совітчини серед учасників визвольних змагань) сподівано виступив із памфлетом-виказом-суплікою, що звалася "З поляками проти Вкраїни". Тут він уперто називає СССР "Радянськими державами". Концептуальна, даруйте на вченім слові, й пророча термінологія. Він брав булу імперію за ніби конхведерацію. На її місці тепер суть і ще будуть держави, може колись і щиро радянські, а не совіцькі.

Cat people

 Колись я вигадав звати їх надорожцями, напорожцями, напрохідцями, метровими кутчанами — великих слів велика сила. А воно — коти. Ви завважили, що тварини-коти завсіди в хаті крадуться лягти там, де ви конче маєте ступити? Отак і ці — людиська-котиська, тільки що розлягаються вони скрізь посеред міста, де панство ходить. От у Київі людности дуже поменшало, та завдяки кото-людові всюди так само тісно й незручно, як і за мирних часів. Котолюби не дурно запевняють безкітний сьвіт у тому, що без котівства й живоття не в смак.

У міських умовинах

 У міських умовинах із фавни — самі фавни. Більше нічого з дикої природи не виявляється. Та й те — потаємне, з'ясоване тільки мавкам.

Бігла кізонька льодком-льодком

 Сніжком та льодком не біжить, а ледве що дибає кізонька-бабусенька. А цигарочки свеї таки засмалює. Цівочка диму, як ото склодувникові ниточка по стількох роках гіялургії, витягається навіть без легеневих зусиллів. У старій печі давненько вже не печеться й навіть не палиться. Т'але давній димарик іще собі куриться.

Пасажирська орієнтація

 Хтось собі орієнтується на дорогах яко мотористий-автомобілістий, хтось — яко пішоходець. Моя-ж орієнтація в місті — суто пасажирська.

Безпешно падати

 У Київі несподівана зимова ожеледа. Киянам, яко щирим українцям, муніципально радять, як учитися безпешно падати. Мають знаття, де впасти, а майстерність стелити соломку — то не наша штука.

Не питай, дідусю

 Київ тепер являє собою місце на ідеально дистопічний, ще й атопічний одпочинок: приїхав із занепадницького Трускавця до рідного города, не встиг добути й днини, а вже, ніби гроші за курування з банківської картки, знялося з плечей примарне водяне здоровля, а насунулося на їх додаткове щедре десятиліття питомого, натурального дідівства, й іще, як той мовляв, скажи спасибі, що рясту на той рік натовчеш, заспокійдивого й глистогінного Corydalis solida. А пощо живий, з якого такого особливого raison d'être'у — про теє й не питай, дідусю, голубе сивенький. А що, з потяга ще в люстерко не зазирав? Ну, ходи вже, ходи! Як не здоров ходи, то хоч так дибай.

Вона місто-город

 Одесу, як звісно, називаючи, хвемінізували: з города Одес(ос)а (Οδησσός) зробили місто(!) Одесу. Наші народ сприймав ту назву трохи мстиво: своє місто називав "Адесом", городом на чужу літеру.

Трускавецьке сідло

 Як теперки видертися на трускавецькі верховини з їхніми мертвими санаторними велетами професійної спілчанської доби, з уже сухим, безводним і безвидим "Бюветом №2", що колись так зухвально посилав №1 викликання на поєдинок, то город-привид починає здаватися огирем, що його осідлав сам час. І що той божевільний дід на скаку розмахнувся косою й, намісць того, щоб стинати щось кругом, стяв голову самому коневі Трускавцеві. А той, безголовий, щоб не впасти, скаменів.

Ні згаду, ні спогаду

 Перед тим як узяти цілющий трускавецький купіль, лягти в воду, як утята квітка, маю відповісти на питання: "Евкаліпт? Лаванда? Розмайрин?" І вже в купелі, в водах, зринає мені в голові Офелія. За неї ми знаємо, що кохалася в квітах, сама була гарна, як квітка, що по квіточому втята гострими Гамлетовими язиком і мечем, впала в воду, щоб уже не встати. Хто захоче такої доленьки й славоньки своїй дитині? Вже-ж не розважливий небіжчик Полоній, вже-ж не розважний небіжчик Лаерт.

Дивно таки, що відгорнувши багряні трояндові пелюстики й уставши з води, краса не має за Офелію ні згаду, ні спогаду.

Пилося й писалося

 Розглядаю ближче кухлика-бюветника. Виявляється, пише: "Трускавець. 2014 рік", — тоді ще писалося. І пилося. А от цікаво, чи був "Трускавець. 2022 рік"? А "Трускавець. 2026 рік" буде? Бо мені ще п'ється. І пишеться. Хоч і не на кухликах. 

Наші коритарні

 От вам до мисли слово "коритар" — грубо кажучи, воно вам треба? Багацько наших земляків зразу, не розпитуючи, що це таке, легко зголоситься, що зовсім ні. Це галицьке слово, а галицьких слів я намагаюся, де можна, уникати, хіба де беру як присмаки та витребеньки. І то не тому, що не люблю Галичини чи, боронь Боже, самих галичан, а того, що по змозі помагаю занедбаній, зарослій мішанкою нашій Наддніпрянщині. 

"Ну, гаразд, а що-ж воно такеє "коритар"?", — поцікавиться таки котрий допитливий. А це так галичани казали на коридор. Га-а, коридор, ну, ясно! В селянській господі коридорів не було, а саме слівце з панського голосу якось безпосередньо не срийнялося, не засвоїлося. От корито всі мають, його всім треба. Куди вам винести? А на коритар.

Чи не приділити тому слову якогось закутку в мовній хаті? Що-б такеє позначити? От ви по наших установах просити ходили? По коридорах сиділи? Ну чисті тобі коритарні.