Бігла кізонька льодком-льодком

 Сніжком та льодком не біжить, а ледве що дибає кізонька-бабусенька. А цигарочки свеї таки засмалює. Цівочка диму, як ото склодувникові ниточка по стількох роках гіялургії, витягається навіть без легеневих зусиллів. У старій печі давненько вже не печеться й навіть не палиться. Т'але давній димарик іще собі куриться.

Щира теперішність

 От ми й навчилися жити сьогодні, дізналися, що таке справжнє вкраїнське нині й просто зараз, аж заразісінько. Західній люд віками простягається думкою в сьвітлу прийшлість, живе аж у позавтрьому. А теперішньому европейцеві-вкраїнцеві чи варт заглядатися на позватра й навіть просто завтра? Ну, як воно відкине ящуриного хвоста й заживе на всю губу просто по европейському: там тобі й узавтра, й позавтра, й усі сім діяльних п'ятниць на наступному тижні.

Східнє вміння розтягнути менть у кавуванні, курінні чи аж хашишуванні, чи, дай кому Боже, в молитві, що сидить напочіпки перед порогом просто на вулицю, закотивши очі в голову, й ні за що не дбає в господі за спиною, нам теж не приступне. Т'але вже потроху тямимо, як то буває часом добре в теплі та сьвітлі.

Зірчаста галактика

 Сьвіт українського перекладництва — то зірчата галактика, чумацький шлях прямісінько до слави, тільки так поволеньки. В своїй галактиці всі перекладчики — зіркові. Що-правда де-які з-поміж зірок сяють геть невидимо — т'але-ж сіяють! Розпитайте кожну зірочку окремо, й вона вам соромляже повідає свою казку. Чи байку, чи причту, чи хоч анекдоту. Одно слово, щось розкаже, бо все-ж вона не мовчить. Що-до решти зірці мало що відомо на певність: сьвітло доходить надто довго й, унаслідок того, доходить не до всіх. А то й ні до кого.

Не всіх можна розгледіти на просте око, не всіх — навіть і на око непросте. Багато кому з блищаків доводиться скупчуватися в молошні туманності, щоб гуртом переконливіше присьвітити. Та лічозори мусять знати кожне на ім'я.

Сам я, здається, зблизкую вряди-годи: як комусь треба залюлювати.

Палю, та не курю

 Платна лікарка, хоч сама немолода, по новому питається в мене своєю вкраїнською, чи я "не палю". Палю, кажу, грішний, потрошку всяке сьміття садове, хоч воно й не вільно. Зате не курю й не курив ніколи. Воно, знов кажу, досадно стає, як цілий вік живеш здоровісіньким життям, а всі перепитують, чи не куриш, чи не п'єш і про всяке таке иньше гріховне. А хіба не видно? Хіба на козаку немає знаку? Либонь нема, на виду нічого не написано. Ні, написано, т'але не читайте: брехня то все.

На цигарки

 Як не Книгу життя, то вже власну життьову книжку можна легко скурити на цигарки.

Коробка з безсилістю

 Стою в черзі в харчовій крамниці, щоб придбати якусь свою дурницю. Передо мною дядько купує цигарки: сам бере з полички в жменю, щоб приховати пучками картину страхітливої хороби на коробці. А якби сам не міг брати? Мені зразу ввижається й учувається: "Дайте одну пачку отих із чоловічою статевою незугарністю!" Все лекше, ніж сумне які огидні недуги від куріння.

Ой вирву я та й листочок, та й прикрию той слідочок

 Мені подобався Рильський... з усами. Після них на виду до кінця сьвітилася ніби щойно виголена біла пляма. Навіть і чарка з цигаркою ніколи не змогли прикрити безуса з головусом.

Відхожа натура

 Дуже вже розумію я акторів, навіть зірчастих: поглянеш ото на своє тіло — да й сплюнеш сльозою. А ще-ж кортить і випити, й закусити, й покурити тим тілом трошки! То-ж беріть і вживайте мене, поки натура не відійшла, лишивши по собі саму характерність. Але не беруть — пробують, хвалять, а не беруть. І хоч-би що ми робили, знали, вміли — в тілі воно міститься. Бликнуть скоса: а чого-ж то воно, сонце вашої душі, в такій тьмяній оправі з шкуряною спинкою? Матовим блиском ясніє подвійна корона думки й чуття, а під нею —  поганий вид і зморщки на виду. Лишається тільки дожидати нагоди коротесенько пропублікуватися в якійсь нікчемній, безпотрібній енцикльопедії з давньою молодою карточкою на цьому місці.

Вранішні борці

 Йшов ізраночку на роботу й бачив двох чоловіків — щось такеє між молодиком і дядьком. Ділили вони четвертину горілки. Один уже випив і закурив. О, ці впевнено, по козацькому, розставлені до бою ноги, ці випнуті груди, заведені назад лікті, стиснені кулаки, гордо піднесена голова! Другий тільки ще давиться-ковта, а цей уже як орел: гордо став ув обороні як не рідного краю, то своєї землі. Кидає виклик сьвітові на цілий день. І байдуже йому, що дарма тому сьвітові. Він уже черкнув осьмушку й переміг. А ти, сьвіте, зміг-би крутитися після такого? Так ото-ж!

Медичні погрози

 Коли курій читає на цигарковій пачці про всякі замашні медичні негаразди, він домішує смуток до свого тютюну. Так само й український мовлянин мав-би, не криючись, заридати, коли читає суржиконосні дописи, бо й вони погрожують нашому мовному здоровлю страхітливими недугами.

Вижили з хати

 Ось підібрав тоненьку книжечку, достотну копію з першотвору, виданого ще за авторового життя (тепер із "за життя" якось ліпиться означення "прижиттєвий"):

"І бачиться: гаї і тихі плавні

Спогадують ті золоті літа,

Як люд не знав ні спису, ні щита,

І війни спали, дикі і безславні."

Интеліґентнії люде: не викинули геть на сьміття, а тільки виставили з хати. Малоймовірно, але ану-ж комусь придаться цигарочку скрутити. Щось безслідно зникло на незліченних наших війнах.

Клюб самовбійників

 А от іще: "Вбивці самих себе є ті, хто бореться з природою. Яка мука трудитися в невластивім ділі!" Т’але трудяться — аж гай гуде. Боротися з гаєм, мріючи про сад, — чи й не з природи людської це скоїлося? Винищивши окіл, беруться до нутра. Це безглузде, але довге самогубство — наче як перекурювати в частих перепинках посеред невластивої праці.

Для пам'яти

 Прислів'я — то об'єктивне народнє спостереження над буденним життям, занотоване в захалявну книжечку балакливого слова, єдину свою книжечку, що не скуриться й не загубиться, щоб легко збрехнулося, як-раз коли потреба.

Через недбальство й недогляд

 Коли в мене просять закурити, прохаю мені вибачити. Подумайте лишень: людина марнує здоровля, то хоче бодай заощадити на тютюнові, натомісць гайнуючи зо мною ще й життьовий час, і так уже підгризений курінням. І все тому, що я так облудно зле виглядаю. Через недбальство й недогляд.

Брат твій сей мертвий був, та й ожив, і згинув був, та й знайшов ся

 Ну, от ітиме вночі п'яний український мужик, кленучи ненависне своє поле, щось злісно, хоч і скоренько-невиразно бурчатиме своїм суржиком, з дна черева лаятиметься гнилою московщиною. Перечепиться через купу — ні, не кала, а буряків — тяжко впаде, тяжко заб'ється, роз'юшить носа, підведеться, ледве відсапуючись, крекчучи, спльовуючи, сопучи...

І раптом над злиденним, пізно осіннім полем зійде, аж випливе, щедрий український місяць. Дядько візьме до рук бурячину: вже тепер поглянути на врожай. І пригадає: це-ж і мати сапали, й баба, й прабабця. Хотячи закурити, наперід прокашляється, т'але не знайде в кешені кухвайки смердючої, розкришеної останньої цигарки. Набере повні груди колючого духу, щоб ізнову розбатькуватися й... зненацька заведе "Una furtiva lagrima": мужні низи, оксамитовий середній реґістер і крилаті, синівські верхи, що й через хату перенесуть...

Вірите? А я от вірю...

Урочистий чин

 Не можна терпіти отого куріння серед ходу. Не годиться походя справляти врочистого чину вибраного собі до любости, ретельно, заздалегідь сплянованого самогубства. Треба шанувати свій вибір розкладеного й розтягненого на роки втіхи небезглуздого вмирання. Вмирання такого схожого на саме життя.
Бо саме опуст вічности вповажнює течію часу й робить із окремої судини триумфальну ґалеру.

Знатурення вдачі

 Чого-б то Буковський, такої відвертої, крутої вдачі поет, бувши Гайнріхом-Карлом назвався Генрі-Чарльзом? Та він мав одверто та круто крикнути на всю Гамерику: "Я Гайнріх-Карл, мопсики-чарлики! Затямте та вчіться вимовляти!"
Се тільки цьвіть, а ягідок пождіть: Чарлик Буковський мав кота! Такий запеклий, нещадний гайдамака мусів-би зжерти кота, а він його годував. Сам, бувало, недоп'є, а котові дасть.
Ні, хоч-би що кажіть, а щоб бути романтиком самого алкоголізму не досить. А вже курити, то й дитина подужає. Лайка — не бійка. Зводити дівчат, туманити молодиць? Ну, то ти сам собі ворог. Хіба воно поетично? Аж зневіра бере...

Прима-балярина

 8-е березоля. Виходжу на вулицю — на зустріч біжить молода безхатьківна зо жменищем "прими" в кулаці: відай, свої "хлопці" щедро на сьвято почастували. Тепер до тютюну ще треба "хліба": буде "тютюнкова". А вона-ж хмільна — на цілий день стане! Весело просить "на хліб" — культурно, по московській: безхазяйки знають, як по людськи просити треба.
Нині бурлацтво почувається справді сьвяточно: вони назавсіди облишили руїну свого приватнього життя та й гуляють-бенкетують в неділю й у будень. І вся країна, так самісінько, на цілих чотири дні кинула все, що падало, й голо празникує. Нині маємо на те "міжнародній" привід, і тому всім радісно.
А будуччина ще сьвітліша. Молодеча, наше майбутнє, вчиться жити легко. Годі вже, намучилися! Викладацтво та студентство мерзне по хатах усеньку зиму. Викладацтво в Ґуґлі дошукується всяких питаннів і ставить їх перед допитливим студентством. А дотепне студентство в тому самому Ґуґлі дошукується всяких відповідів і доставляє їх викладацтву. Науковий процес!
Ще менші не ходять до школи то через мороз з очима, то через хижі карантенові недуги, а то просто вакаціюючи.
Тому моя вранішня "прима-балярина" на свойому місці. Вона нині вибігла в сьвіт, як на кін життьового Театру Оперового та Балетового. Вона, й тільки вона, робить свій лійкий "хліб".

Невидимий дарунок

 Можна зрозуміти, чому здоровля для багатьох — бог. І чого ще більше людей бореться зо здоровлям, ніби Яків із Богом. Справді, хочеться дізнатися: на віщо нам дано смерть? І неодмінний досьвід передсмерти з тією довгою, ретельною до неї приготовою , що, як та старосьвіцька бабуня, невідомо звідки ще й досі береться й усе якось знає: що на чоло, що в жменю, що в ноги. Хто ти, Бабцю?
Чому снаги маємо менше, ніж якийсь сусіда, й чого вона все точиться, як з дірявого відра, хоч-би як притикав? До здоровля звертаєшся: хто ти, де ти, як тебе знайти? А воно мовчить. Од здоровля тікаєш, а воно мовчки наздоганя. Обертаєшся, заміряєшся пляшкою, пробуєш упекти цигаркою, замучити працею, просто ззісти — а воно хапає за плечі, валить, завсігди долає.
Лікарі — хоронителі здоровля, обернені до нас своєю ученістю, але мабуть унутрішнє коло скликає якість таємні, справжні консиліюми, де всі їдне перед одним признаються й сповідаються, що здоровля ніколи не бачили, але пильнують, сповідують і сподіваються, як ті мудрі діви. Бо до кого, як не до їх, таких учених і відданих, першими прийде здоровля, коли таки прийде?
Чи здоровля — бог? Здоровля немає, а Бог є.

Притоптана гискра

 Де мій здоровий пал, що розжеврював почування? Згас огонь. А не курив-же ніколи!
Тому курії й не хочуть кидати: бояться залишитися в гарячій пустелі на червоному Марсі навіть без диму.