Недалека дорога

 Коли батьки називають свої діти, то вони дають імення власній прийдешності. Робити це доводиться молодими (як на часи теперішні, стосунково, розмірно молодими). А культурно наші земляки вічно молодяві, сказати-б, вічнозелені, хоч і листопадні. Якби-ж то ми, називачі потомних українців у цьому негостинному сьвіті, ставилися й належали до віками вироблюваної культури, як до церкви, то називали-б доньок Сарахвинами, Сохвіями, Одарками й Хведосями, а синів — Тимохвіями, Хведорами, Опихванами й Ондріями. А не Ніколями, Естелями, й Естерами, не Леами, Ніколасами й Оліверами, лаштуючи діти в недалеку тепер дорогу на Захід.

Дорко сірий

 Чудовий міт західньої культури: Доріянова Ґреєва парсуна припадає порохом десь на горі, а ми тут унизу ходимо гарні, молоді, здорові. Багато-дехто з нас, европейців, так хтів-би, так волив-би. Т'але звичайнісінький дорко сірий мусить носити той зрадницький патрет просто на собі, на місці образу.

Палятурки з шагреньової шкурки

 Шкура в нас уся тепер надходить із Галичини — так безпешніше. Того й зветься "шкіра". А все наше шкуратяне, шкурне й ремінне тому теперки "шкіряним" прозивається — по західньому, по вченому.

Щира теперішність

 От ми й навчилися жити сьогодні, дізналися, що таке справжнє вкраїнське нині й просто зараз, аж заразісінько. Західній люд віками простягається думкою в сьвітлу прийшлість, живе аж у позавтрьому. А теперішньому европейцеві-вкраїнцеві чи варт заглядатися на позватра й навіть просто завтра? Ну, як воно відкине ящуриного хвоста й заживе на всю губу просто по европейському: там тобі й узавтра, й позавтра, й усі сім діяльних п'ятниць на наступному тижні.

Східнє вміння розтягнути менть у кавуванні, курінні чи аж хашишуванні, чи, дай кому Боже, в молитві, що сидить напочіпки перед порогом просто на вулицю, закотивши очі в голову, й ні за що не дбає в господі за спиною, нам теж не приступне. Т'але вже потроху тямимо, як то буває часом добре в теплі та сьвітлі.

Огняна жертва

 В'їзд до Европи з Европи (бо-ж Україна то Европа!), скажім, через Польщу, сприймається тепер радше як вимандрування, вийстя тим даремніше, що все одно буде вороття. А кому не буде, то й для того воно не вихід. Мало що мені так осоружиться, як стояння в натовпі. Чи я ще не вирізнився? Ну, тоді й поготів пізно втручатися до юрби.

Ми, що лишилися стояти, сидіти, та навіть лежати на печі в своїй хаті під оплески й свистки зацікавленого сьвіту, яке маєм приділення, який присуд долі? Чи стояти костром на всепаління, дожидаючи підпалу від зьвіра чи байдужного чужого смолоскипника?

А таки чогось кортить на час виїхати й позазирати в очі Европі, потертися серед усюдисущих земляків, що завзято боронять свій добробут... і більш нічого.

А не що

 Якби Сковороді показали західню хвилозопию, навіть сучасну йому (з Кантом вони були майже однолітки, тільки що цей останній пожив довшенько (а що йому, німцеві, зробиться?), то пан Грицько навідріз одхрестився-б од неї, такої ніби клясичної. Сковорода непричетний до клясичної хвилозопиї, бо він дістав клясичну осьвіту. Як слушно завважує Багалій, найґрунтовніший дослідник сковородинської спадщини, Сковорода перебуває в щасливому стані синкретизму, де хвилозопия (наче наука) цілком збігається й ототожнюється з релігією (наче вірою). Звісно в історії Сковорода такий не сам, не сам навіть серед сучасників своїх. Але від сковородинських закладин у нас, українців, запанувало таке прямування: віримо в хвиолозопию, хвилозопствуємо з приводу віри. Отак послухаєш мудрих людей і зідхнеш до себе: "Господи, я хоч у Бога вірую, до церкви ходжу, а не що!"

Нас звільнили

 Слушну увагу кинув був небіжчик Людкевич: нас звільнили й на те нема ради. Старий компоніст мав на увазі совітів, що так надійно звільнили нас од культури. Т'але на тому, диви, не скінчилося: скільки кругом лібералізму, й скільки округ неволі!

Без майбутнього

 Вчора перекладав конхверенцію з приводу майбутнього й сам замислився: а як це воно — жити без будущини й будуччини? Західню людину посідає, поймає образ прийдешнього: вона живе тільки там і жахається, що там нічого немає. Насправді-ж є тільки мінливе, неповторне нині-сьогодні, а не якісь щоденні граблі. Невміння жити в йому, цінувати його — то наша европейська біда. Ми перебуваємо в узавтра-позавтра, обіцяючи собі ще потім многая й благая літа, що про них нам нічого не може бути відомо, й однак уперто пхаємося в ту незнаність із своїм нахабними, як у всіх божевільних, мареннями. Тому всі "вчені" обіцянки якоїсь прийшлости, то, в кращому разі — шаманство, а в гіршому — шахрайство.

Й ніби думка то не нова, річ сьвітова, а от не розв'яжеться ніяк, то й можна сказати, що воно — задавнена проблема. Не завдача, а саме проблема, бо щось немає до того чужого слова розв'язку.

Огненноокий німий чаклун

 Добрі, дбайливі люде по якихось розкопах назбирали знадобів і відтворили записи староримської музики. Потім іще назбирали всякого підхожого струменту: дримба, трембіта, бас, бугай, бубон, ліра, цимбали — й утнули такої музики! Ліпше від найученішої книжки дає вона змальовання латинського побуту: ось закрадливі звуки римського бенькету лагають на лежачих їдців, ось речетативний насьпів до щирої розмовоньки двох патриціїв, ось містерійні дисонанси, ось чарівливі, теж якісь небезпешно підлазисті, синкопічні, як підкопи, вигравання тріюмфального походу. Так і розумієш, як перемогли ці леґійони, які непереможні вони були. Оце чари Заходу, західній чар, що закохав цілий сьвіт і досі держить усіх у давньому римському полоні. Усі хочуть визнання за латинців, але щоб Рим був обмежений: таємно й далі тільки про обраних.

А що-ж музика східньоримська чи старогрецька, гелладська? І такого люде надбали й гарненько заграли. Відмінно від турецького, як на наше вухо, тону теперішнього церковного сьпіву в Греччині, стародавні твори видаються зразу знайомі, вже колись пережиті, свої, притаманні, питомі — без химерництва й химородництва.

Суд устав

 Суд, як я бачу, всіх нас конче оборонить, але треба дати судові докінчити. І буде, буде! Років так за 50-70. От устане суд, скаже: "Скінчена розправа! А де той сякий-такий суджений-огуджений? Умер? Ага! А він-же думав вічно димочадіти під українським небом. І що, поживився?! Правди не здолати!" 

Not the end yet

 The West is the best. Либонь Морісон і не підозрював, яку велику high-tech рацію він мав. Чи не сарказм чується в його надпоривному тоні? Їй-Богу, не чую! Що німцеві добре, то московцеві смерть.

Пиши

 То Наполеон вигадав нумерацію будинків. А як добре було: "Живу в Василя, за свинарнею, в кутку. Пиши."

Покликали — відгукнулися

 Старим московським душам нудно було просто собі паніти: не давали спокою бездольні, безжальні молодощі, кортіло затруєно, сліпуче плюнути в вічі давнобагатому сьвітові, покликати на бій його вирослих у теплі та затишку дочок і синів. Покликали — відгукнулися. Б'ються.

Рутинізація муки

 Гарне слівце — "рутинізація". Було-б "рутЕнізація", то знай, що йдеться про наближення до основ Рутенії-Руси. Ні, таки рутинізація: караємося, мучимося на що-день. Прокидаєшся ранком: а над тобою — "три кілометри води", як той сьпівав. Сусіде вже звикли: хоч їм самим не капа й не тече, т'але бачуть, що то твоя буденна норма, то вже знай рутинізуй. Скільки треба часу щоб сьвіт навик до нашогу болю? Так, умощуємося в европейськім фотелі й дожидаємо. Стегно — боляче? А лікоть? А сідниці? Може шия? Ще не болить? Уже не пече?

Иньші береги

 Слухаю шляґери 70-х років. Пригадую, як ми тоді наслухали західнього безневинного щастя, дивилися його в барвистім кіні. Гріли крильця коло чужого, але-ж теплого вітерця. І тепер щось гріє, щось маха з далеких, иньших берегів. Навіть і лекше від того, що ось воно було таке гарне й уже ніде нема.

Бігти й не боятися

 Коло нас усі стоять, стоять-бояться. А ми бігаємо туди-сюди — розганяєм страх. Страх сам прийшов переляканий і від того безжальний. Їм він іще далекий, грізний, грімкий, то хай-би вже побігали, трохи хоч розігрілися. Треба вчитися наперед бігти й не боятися. Бо й страх біжить, як безкрилий птах, біжить на захід. Щоб мисливство пильнувало по тихих своїх нумерах.

Річ не варта річі

 "Їден надто має, а другий нічого." Звучить, як пісенний зачин, а то просто сказонулося — з народніх, бач, уст. Їден тямить, що як потроху тягнути з багатого, то колись почне журитися від недосолу. А другий тим часом і далі — нічого. Таку порожню від'ємність одчува. Т'але й з тої від'ємности щось одсиса й одсиса.

Старець виходить із торбою, та на дні торби — надія. Надія вже без купи мотлоху зо старої Пандориної скрині. Старець не йде бути битим, губити й торбу, оголитися.

Одначе їден, що надто має, виряджає його зустріч розбійникові: "Маєш, — каже, — коцюбу, то вже оборонишся. Чи порожньою торбою задушиш — ото похватна! І Кайрос тобі поможи — то в нас, надтовладних, бог такий єсть!"

Але другий має иньшого Пана: "Тепер опріч Бога ні на кого не уповаю!"

До казки приказка годиться

 А ми-ж були такими меткими й дієвими в тім, що тепер нічого не важить: у тих західливих наших житках. Тепер західливість помандрувала на захід, тут їй не сидиться: нічого робить. Я стільки вже пережив наших струсів і дуже пишався, що, хоч і чоловік, то-б-то істота однолінійна, а от, бач, утікав на манівці й знов вертався на свою дорогу. Тільки вже за пошести почав потроху підозрювати, що з мене чи не задосить. А то була тільки приказка. Де мені взяти тепер оту метність і дієвість, а надто до чого їх прикласти? Дай Боже відповіди!

Новий Рим

 От ми в смертенних "братньо-братерських" обіймах. Збоку ще "братчик" помага, щоб не розчепилися, двоєдині. А жвавий дідусик, що обсадив на Москві посаду "найсьвятішого", застерігає сторонніх, щоб не розбороняли. Бо ми ніби рідні й вірні, а ті вони — "зовнішні сили". Гарний дідок, як намальований. Якби-ж він знав, такий розкішний, як нам у тих сталевих, иржавих, пропахлих гарем і горем обіймах, бракує саме зовнішніх сил.

Напоум тебе Господи, білобородий старче! Десь там уже й торбинка в Божу дорогу тобі збирається. А що як прийдеш ти до московського раю, вдариш у браму сьвятим ціпком, а тебе й спитають тамтешні православні, якого племени будеш, діду. І ти скромно, але щиро назвеш свій малесенький народ із вирваним культурним лицем.

— Е ні, тут таких не було!

— А вкраїнці чи хоч литвини є? 

— Зроду-віку не бувало. Тут новий Рим, а не Єрусалим!

Без масочки

 Пошесть ізлякалася війни: вона звикла ходити за нею назирці, а тут вийшло перед. Як той казав, маски знято. І невпізнавана без маски, Ковідія Вуханівна Пандемкова, за сертихвікатом ніби вкраїнка, побігла собі на Захід, де сонечко сідає. Поки в Польщі, а там рано-пораненьку, як на сьвіт благословиться, й далі видно буде.