Людська кров — не водиця

 Підосіння комарня вже не має надії напитися крови й продовжити комариний рід: пізно. А кусає тяжко, передсмертно, ніби намагаючись оддати злу отруту й піти у вічність чистою, як вода. 

Мертвий провулок

 У Луцькому колись був. Це либонь тоді, коли місто Луцьке ще не стало Луцьком-городом. Але назва таємнича, готицька. Хоча просто означає, що воно — сліпий завулок, зазубень. Що там у кінці — безвихідь. Бо провулок, як передбачається, ніби якось кудись провулюється, а тут — ні: десь там умер. Людське життя — як місто переназване. І чимало в їм мертвих провулків, теж наче переназваних, а от не перемінених: що ніби жилося, та так нідо чого й не дожило.

Наш письменник

 Наш письменник не конче має написати повість, п'єсу, в'язку оповідань, трохи постудіювати-пополітикувати, поперекладати, бучно відсьвяткувати свої двадцяті народини й застрелитися наступного дня, як то вчинив один із наших земляків далекого 1907 року. На віку як на довгій ниві. Можна й пожити капку, поки громадянство дещо призвичаїться до твойого істнування. Тоді, озираючись назад, люде оціновуватимуть твої раніші твори й казатимуть: "Дак от же-ж міг колись писнуть, а теперечки геть списався й виписався! Й отак помалу довшатиме доба твеї вхваленої творчости. І тільки завершальний етап утвердиться вже тільки по заслуженій смерті.

Як мріє

 Замолоду був я дуже язикатий, а часами навіть і пащекуватий. Тому, сьмілко орудуючи язиком, міг просто зачепити якого близького мирянина. А люде, як то в них за звичай, прикро кривдилася за таке, далеко більше, ніж за чорне грубіянство. Простіть-же мені всі, кого тоді зачепив незумисне! А тепер чогось знов, через дійшлу, мужню вже жовчність, раз по раз повисаю покрай людської безодняви: от і не скажу, та вже думаю-гадаю так, що аж чути, як мелють жорна. Виходить, сталося й замкнулося коло. Треба вже матися на бачності з огляду того, що за тим видноколом видно, як мріє.

Бурштиновий еон

 Чи настане по смерти бурштиновий еон? Чи буде він геть позбавлий часу для людини в бурштині? Чи то — могутня менть, чи повний еон дожидання остаточного сьвітового (а не просто людського) кінця згідно з Божим заповітом?

Аж варимось

 Не в'являю, як то воно: вичікувати, очікувати — як вичатувати, вичекати перемогу чи просто якийсь кінець війні. Це-ж що: чатувати на ню, чигати, що аж чиганити?

Ні, ми виглядаємо, визираємо, зажидаємо, надіємося, сподіваємося її, навіть чекаємо на ню. Одно слово, ждемо — аж варимось.

Без Попелюшки

 Красне письменство дуже різниться від непоказної справжности. Найперше бере око невикінченість, неповність оповідки, брак, сказати-б, де-яких дійових людей. Приміром у літературній казці — Попелюшка. А в правдивій господі й попіл на пелюшках і принц на подушках, а казкової сирітки-трудівниці — ніде не видко.

Душогубна обставина

 Характеристики на його досить убійчі, та він досі живе собі й здоровісінький.

А тоді ногами

 Велике, нездоланне для прихильних до нас чужинців непорозуміння полягає в тому, що можна бути впертим, затятим, непереможним у запеклості вкраїнцем, що ніби вже аж гине й он уже загибом загиб за рідний край, але крадцем краде так, що хоч руки по пахви відрубай. І тоді вже ногами підгрібатиме.

Пропащий час

 Михайло Драгоманів слушно назав свою книжку про вкраїнців під Московським царством: "Пропащий час". Пропало Московське царство, а пропащий час нам триває: мусимо марудитися з невмерлою, хоч і пропащою імперією, що вперто гайнує сьвітовий час, цілу нескінченну добу. Коли ти вже справді пропадеш, часе московський? Годі вже тобі валасатися!

Вистерегаючись

 Смерть — то таїнство. Хоч-би хто йшов. Туди, де життя вічне. В'являєте, як вони приходять, а там... Усі життьові таїнства, що мало бавлять  житців, мали-б бути зрозумілі через причастя — ще не пізно приєднатися, розділіти. А що за брамою — ніхто не зна. Сьвятий знає. То вже біймося за темних, за душевно чорних і... за себе вистерегаймося.

Вічна новина й непозбутній подив

 "Не думайте, що Я прийшов послати впокій на землю, не прийшов Я послати впокій, а меч." А ми молилися на впокій і молилися впокоєві: цілий сьвіт, навіть і ті, хто, пильно й ненастанно, лагодив і споруджав погубу сьвітові, собі ладнали й складали тихомирний упокій. "Хіба-ж це новина?", — вигукують которі обізнані. "Таж війни в вашому сьвіті не переставали й люде все гинули одні, а другі все не зважали." Таки не новина, що меч лежить на Землі. Стримить із Землі. Знятий над Землею. Піднесений над Землею. От Євангелія — то справді новина. Вічна новина й непозбутній подив.

Видиво

 Хай Бог простить і добрії люде, та мене, яко великопісника, посідає видиво: ось першого дня гучно гримнулася на кремлівську бруківку білокам'яна, золотоголова Москва. За нею сповзла на коліна й ціла Московщина, далі заводить різноголосих молитов усяких сьвітових релігій і вся несходинама імперія. Просять у Бога нам смерти лютої, підлої, ганебної, щоб не мученицької, щоб не спасенної. Щоб не було Вкраїни ні на цьому, ні на тому сьвіті. Щоб навіть і в великому буддистському Всенебутті не було її так, щоб таки не стало.

Кінець на терпець

 Старощі легко притрушують голову мудрощами, т'ле вриваєть серцю довгий терпець на тих дурнів, що їх за молодих літ і розпізнати був не годен.

Зручно короткий

 То гаразд, що лютий такий короткий: багато-хто не встигне вмерти й далі собі житиме.

На тому поверсі

 Вже взавтра позатягаєься твань на поверсі тої ями, де ніхто й не чув, як ти шубовтнув.

Питання часу

 "О, ці сапієнси — коли вони вже передушать одне одного?" І, безперечно, передушать таки розумно, по людськи. А коли — дуже влучне питання. Питання часу.

ШИ-мова

 ШИ вже вивчив сучукру (сучасну-українску-мову), готовий нею адекватно послуговуватися, заміняючи й заступаючи носіїв: пере-мовців, про-слухачів і про-кладачів. Тому сучукру вже можна перейменовувати в ШИ-мову, а переобтяжених носіїв, що так вигадали часу простудіювати мови поправної, саме час замінити на дійових ШИ-ндивідів, що відбули змашиновану науку. Живі (не в мовному розумінні) суб'єкти готові до об'єктивації й своєю стерильною працею самі готують медично чистий перехід.

Остаточне насичення

 Москва не може нічого загарбати, а тільки занапастити. Це якась невситима чорна діра з не цікавої нікому гастрофизики. Не цівавої тому, що сьвіт уже не має вже часу на те остаточне чорне насичення.

Ромен

 Оце був у Ромні. Він і досі Ромни. Хоча ще року Божого 1929 Голоскевичів Словник писав українцям: "Ромен, -мна, -мнові, -мном, в -мні (м.) (а не Ромни); роменський". Сливе століття вже перейшло. Т'але там, де мав бути самий Ромен, і далі Ромни.

Того-ж таки 1929 заарештовано Голоскевича. Добігло кінця його словникарство. А скоро й саме життя йому вкінчилося. Тим часом воно собі Ромни.

А в Київі вже постала "вулиця Григорія Голоскевича". Попередня назва — Проєктна 13042. Завважте, Проєктна, а не проєкту. Вулиця має бути яка, а не чого чи кого. Багацько назв отак-о помінялося. Та Ромни й досі собі Ромни.

Просімо в Бога християнської кончини живоття нашого. Не такої, як у Голоскевича, коли прийде й по нас пора. Хоч був він чесного роду попович, скінчив духовну семинарію. Що-ж, навіть і по Голоскевичеві — таки Ромни. А після нас?