З ким дожить, добити віку?

 Ото старесенькі доживають, і дуже вони вдячно потрібні своїм немолодим дітям, бо мають іще колишню совіцьку заслужену пенсію. А ті діти, добиваючи віку, вже будуть із своїми цифровими мідяками геть непотрібні. Хоч-би не цихвирували їх за те діти власні.

Просьвітний одпочивок

 Юнаком я дуже полюбляв пляжитися: по київських запісочах, по всевкраїнських річкових косах, по морських зарінках на виїзді. А що-ж — де ще ти тих тіл людських побачиш? А головне — нагода самому показатися й так поженихатися. З часом нагода показатися-показитися почала братися віковою патиною мудрости. Я не належу до племени тих непогамовних дідусів, що на злість вікові, часові й сьвітові цілісінькими гарячими днями показуються десь на дикому нудистському пляжі. А коли вже нема на що видивлятися в дзеркало, то й у чужих тілах починаєш убачати ті самі знайомі відбивки очевистої чи ще прихованої недосконалости й руйнування. Одно слово, нема чого вже смажитися, піскуватися й мокнути, псуючи людові законний просьвітний одпочивок.

Вже обридло

 Так іще не що давно почав пристарюватися, а вже, диви, нудно, вже обридло.

Ні вигляду, ні надії

 Підступаючись до власного акме (ακμή) й зазираючи в долину через маківку апогею, я сподівався, що вже під теперішній вік свого життя буду як-раз добрячий і мудрий. Де воно зналося, що з громохмарної гори буде схід у паділ сьвітового горя? Та ще й у складі некерованої валяви?! І надало-ж тобі, сьвіте, зробитися отаким незґрабним і кострубатим! Тільки тебе виную за теє, що досі єсьм і не добрячий, і не мудрий, за теє, що й не видно навіть і в прозір ані вигляду, ні надії.

Як мріє

 Замолоду був я дуже язикатий, а часами навіть і пащекуватий. Тому, сьмілко орудуючи язиком, міг просто зачепити якого близького мирянина. А люде, як то в них за звичай, прикро кривдилася за таке, далеко більше, ніж за чорне грубіянство. Простіть-же мені всі, кого тоді зачепив незумисне! А тепер чогось знов, через дійшлу, мужню вже жовчність, раз по раз повисаю покрай людської безодняви: от і не скажу, та вже думаю-гадаю так, що аж чути, як мелють жорна. Виходить, сталося й замкнулося коло. Треба вже матися на бачності з огляду того, що за тим видноколом видно, як мріє.

Дивні літні

 Літні люде дуже вже дивні. Маю на увазі не пристарих, а тих, що літком, — дивозні, дивочні, чудні.

Заслужена праця

 Не пішовши на заслужений працею відочивок, ідеш на заслужену відпочивком працю.

У життьовому потоці

 Бачу рясно нататуйований люд — ростуть вимоги до актуальности, насправді крутішають. Літо — звідомна пора: треба показати крам лицем. Немолодих розумію дуже добре: готують тіла до вічного пливання. Наче писаристі погребні човни гребуть. Чи придасться те тіло в тогосьвітнім царстві, чи ні, а от скільки мум єгипецьких збереглося з наколотими шкурами! Виходить, не дурно припильновували давні майстри: переказали таки нам, теперішнім, свою казку про долю й красу. Не всі пергамени дотривали, та маєм таки окремі тілесні аркуші. Обмилялися давноколишні в тій своїй, так мовити-б, есхатології, а проте як доводливо, майстерно хибили! 

Д'алеж молоді хіба про таке міркують? Аж ніяк! Вони готуються картинно, мальовниче, образово, ґалерійно довго жити в гнучких і пружних тілах.

Нова міра віку

 Тепер за чоловіків передпенсійного віку ось як говориться: та він зовсім не старий, ще від війська ховається. Коли я на недовгий час виїжджаю за кордон, мандроване жіноцтво позирає зизом: такий молодявий, а, диви, втік.

Суд над Сенекою ІІ

 Ну як можна, скажіть, хвилозопа, хоч і вченого, лейстрового, при адміністративній посаді, а не Дійогена, як простого звинувачувати в тому, що він над чужим добром руки грів чи що в старій печі дідько й досі палить? Чи подоба?! Це-ж яка неповага до корпорації! Та яке діло їм, хвилозопам, до дібр і студенток ваших? Не про те їхня думонька. Хіба-ж за такі дурниці оскаржено Сократа, Сенеку? От сказали-б, що вони в богів не вірують чи розбещують сьогочасного чоловіка своїм ученням безщасним. Оце воно! А то про що сам люд міркує, в тому й хвилозопа підозрює. А він не такий, як ви, — ин-який.

Патріярхова осінь

 В-літі патріярх шпацерував із патерицею, а в-осени намісць патериці має мітлу й загріба зів'яле листя з булих секвой, а тепер просто осичин. А як коли — то й глицю з соснини, колишньої діброви. Отака-то патріярхова осінь. А в зиму свою дістане патріярх лопату на сніг. А як розвернеться на весну лист? А весни патріярхові вже не буде.

І живіт

 Живіт товстий, а лоб пустий. Дак найприкріще теє, що й живіт теж порожній. Що з того, що він товстий, — літа вже такі, що воно подобенство.

Бігла кізонька льодком-льодком

 Сніжком та льодком не біжить, а ледве що дибає кізонька-бабусенька. А цигарочки свеї таки засмалює. Цівочка диму, як ото склодувникові ниточка по стількох роках гіялургії, витягається навіть без легеневих зусиллів. У старій печі давненько вже не печеться й навіть не палиться. Т'але давній димарик іще собі куриться.

Дуріючи

 Борода сивіє, а дід дуріє. І це справедливо, бо, не дуріючи, важко переживати посивіння бороди.

Кінець на терпець

 Старощі легко притрушують голову мудрощами, т'ле вриваєть серцю довгий терпець на тих дурнів, що їх за молодих літ і розпізнати був не годен.

Стіл і Шухляда

— Нерозважно Хазяїн дума, що я гола! — нарікала старенька, зжолоблена Шухляда, — Я ще маю в собі й пил, і порохню, ще й пороху трошки просипалося старого. До того й проточину маю аж печерну. А він до мене й не зазирне, тільки править своє, що нема нічого.

— Ет! — на те їй Стіл. — Славлять, що ти порожня, бо нема в тобі нічого з того, що Хазяїнові тре.

Новіти-новитися

 Кажуть-учать дрюковані люде, самі ще не старії, що з літами скніє в чоловікові здатність "спириймати нову информацію". За себе скажу, що й зовсім не знаю, що воно таке, та "информація", навіть коли воно "инфа"; то вже чи сприймати, чи не сприймати — немає клопоту. Тай, направду сказати, старому нове ні до чого: то вам із ним новіти-новитися, а потім старіти-старітися.

Не питай, дідусю

 Київ тепер являє собою місце на ідеально дистопічний, ще й атопічний одпочинок: приїхав із занепадницького Трускавця до рідного города, не встиг добути й днини, а вже, ніби гроші за курування з банківської картки, знялося з плечей примарне водяне здоровля, а насунулося на їх додаткове щедре десятиліття питомого, натурального дідівства, й іще, як той мовляв, скажи спасибі, що рясту на той рік натовчеш, заспокійдивого й глистогінного Corydalis solida. А пощо живий, з якого такого особливого raison d'être'у — про теє й не питай, дідусю, голубе сивенький. А що, з потяга ще в люстерко не зазирав? Ну, ходи вже, ходи! Як не здоров ходи, то хоч так дибай.

Щира теперішність

 От ми й навчилися жити сьогодні, дізналися, що таке справжнє вкраїнське нині й просто зараз, аж заразісінько. Західній люд віками простягається думкою в сьвітлу прийшлість, живе аж у позавтрьому. А теперішньому европейцеві-вкраїнцеві чи варт заглядатися на позватра й навіть просто завтра? Ну, як воно відкине ящуриного хвоста й заживе на всю губу просто по европейському: там тобі й узавтра, й позавтра, й усі сім діяльних п'ятниць на наступному тижні.

Східнє вміння розтягнути менть у кавуванні, курінні чи аж хашишуванні, чи, дай кому Боже, в молитві, що сидить напочіпки перед порогом просто на вулицю, закотивши очі в голову, й ні за що не дбає в господі за спиною, нам теж не приступне. Т'але вже потроху тямимо, як то буває часом добре в теплі та сьвітлі.

Не в-крайнє

 Мені все пропонують витончені чоловічі парфуми. Купити, а не за так. А я все силкуюся пригадати, хто й коли до мене в-станнє принюхувався? Тільки так в-останєє, а не в-крайнє по теперішньму.