Чотири слові — дві хибі

 Добуваючись у метро, сподіваєшся на дозвіл увійти, й бачиш запевненого написа: "Вхід дозволено одному пасажиру". Долаєш турнікет — і разом у нашій мові дві хибі.

Десь там

 Там Борхес був сліпий, а тут сліпі Борхеса не бачуть. І Гомера не бачуть, і Мільтона. А тільки чують, мало не носом, що десь там воно єсть.

Смаковите життя

 "Втішайся нектаром, амброзіїї глитай!" Моє влюблене гасло поетові, поетове поетові гасло. Не вдається мені самому отак утішатися, то може й добре, що з мене не поет. Бо тут і народня мудрість обережнісінько так підказує: "Скільки смаку, стільки й гріху." Олімпійці (не спортовці, а богове олімпійські), було, понапиваються нектару з амброзією тай заходяться вже грішить, як не смертно, то бессмертно, по своєму. А наше життя яке? А житецьке: за тую криху мало гріху. А часом і зовсім журно: не стільки смаку, тільки більше гріху. А що-ж: без гріху та без лиха не проживеш, а на гріх не спасешся. 

І ще цікаві ми знати: з погляду нормативистого нашого мовознавства, оте "гріх-у" з двома наголосами — гріх чи не гріх?

Без зневіри

 Ото начитаєшся чужих хиб, надивишся, наслухаєшся, надивуєшся — тай мимоволі з одчаєм закриєш заплющені очі, защулиш заткані вуха: чи є вона та правда? Т'але десь має бути — не зневіряймося.

Чужоземними мовами

 Оце довелося на перекладі читати вголос молитовні тексти ніби вкраїнською мовою. Я тих текстів критично не переглядав, бо не збирався використовувати. А тут, кажу, довелося, й заходився звично спотикатися на кожному московському слові, що не дуже то й штудерно та дбало прикидалося високого штилю церковнослов'янізмом. Ох і багацького його було такого! Та найприкрише вразило ненастанне "взивати". Давид, гадаю, таки волав до Господа, а ми так просто до Бога покликаємо. Проте ніхто не квапиться закинути в воду сокиру взивання, хоч узивати навіть людей що-найменше не ґречно навіть і в простомові. Пригадується Кулішеве: "Почали вони чужоземними мовами пишнитись, а свою рідну мужичою взивати."

У життьовому потоці

 Бачу рясно нататуйований люд — ростуть вимоги до актуальности, насправді крутішають. Літо — звідомна пора: треба показати крам лицем. Немолодих розумію дуже добре: готують тіла до вічного пливання. Наче писаристі погребні човни гребуть. Чи придасться те тіло в тогосьвітнім царстві, чи ні, а от скільки мум єгипецьких збереглося з наколотими шкурами! Виходить, не дурно припильновували давні майстри: переказали таки нам, теперішнім, свою казку про долю й красу. Не всі пергамени дотривали, та маєм таки окремі тілесні аркуші. Обмилялися давноколишні в тій своїй, так мовити-б, есхатології, а проте як доводливо, майстерно хибили! 

Д'алеж молоді хіба про таке міркують? Аж ніяк! Вони готуються картинно, мальовниче, образово, ґалерійно довго жити в гнучких і пружних тілах.

Виразно та глибоко

 Славетні якось уміють виразно та глибоко помилятися. Не то, що ми: перекладаєм лет із правого крила гіркого жалю за несправленим на ліве крило пекучого сорому за вичварене.

Зірчанка

 Зірчанка то така хороба, що дає й невинний клопіт, і таємну втіху, й приємну хибкість. От, бачу, й іще один знайомець несодівано затруївся. Оцей мене найпаче здивував, бо має вже захоплення не розминатися з чаркою. А там-же все є: й невинний клопіт, і таємна втіха, й приємна хибкість.

Вічний революцьонер

 Як сьвідчать сьвідки, "Вічного революцьонера" я висьпівував "чисто й переконливо".  А як инак? Тут Франко з Лисенком революцьонують — хто зхвальшує, хто схибить? Франко, Лисенко — ану спробуй, ану відніми! Та це ще не слух. Хочу такий, щоб підчас виконання якоїсь скопецької арії в Порпори, коли ридають усі порядні авдійохвіли, суворо розчути, що випав і загубився якийсь мізерний бемоль.

Почесна непотрібність

 Полюбляю сидіти склавши руки в ті дні, коли, знаю, хоч-би й сам шукав аж у сосновому відеречку, на дубовому денечку, не знайшов вільного перекладчика. Така власна непотрібність створює відчуття хибної, зате втішної виїмковости.

Видима халепа

 Чую від дуже вкраїнських людей, що "явний прокол". Здається воно таке близьке, молоде, ніби щойно почуте від рідного піддівка чи випарубка. Т'але зразу чогось нашорошує сам "прокол": чи воно, бува, по нашому не прокіл? Ні, бо суто граматично йдеться тут за проколення, проткнення чи простромлення. А проколоте місце — то проколина чи протик буде. Та чи я не шиюся в дурні? Або, ще гірше, чи не придурююся? Усім-бо звісно, що то молодіж так балака. Перше московська, а за ними й наша. А за нашею — батьківство, материнство, тітківство й дядьківство тягне. Де дід із бабою ще не дуже старі — то й вони за громадою.

То хто-ж він такий, той "явный проколъ" буде? Чи не видима наша халепа? Та не сікаймося вже до тих мовців, "явно проколотыхъ". Словами Йвановими Франковими, "видно, що редактор "Діла" й серед халепи не тратить гумору." То й ми не тратьмо, а призбируймо. Й не забуваймо сказати до діла, де є "явный проколъ".

Мильна наша думка

 У нас можна наперід знати, що мильне-мийне буде мильне-омильне-помильне, бо помилиш, помиєш, а воно помилешне: мильне-сіре, намість чистого й білого. А все воно що наймильніше —то нам наймиліше.

Намоглива хибність

 Усі люде помиляються. Всі вкраїнці вперті. Тому вкраїнці все вперто помиляються.

Позначення й призначення

 Сьогодні вже знову повториши чарівний вираз "громадянське суспільство", я нерешті замислився, а чи буває суспільство не громадянське. Які ще бувають суспільства, крім громадянських? Громада, суспільність, загал і... громадянство — всіма цими словами ми в нашій мові можемо віддати society. Легко в'явити собі, що буває civil society and uncivil one. Ґречне й, сказати-б, неґречне. А от громадянська громада, громадянський загал... і громадянське громадянство?

Дак тут іще виявляється, що громадянське суспільство — то не все громадянство, а якась ніби його частина: йшов-ішов, перечепився через межу й заорав носом (і запоров) уже в якомусь не такому суспільстві. Тут воно ще було громадянське, а тутечки вже ні. Чи навпаки.

І багато такого всякого в нашому не розсудному суспільно-політичному жарґоні. Опріч иньшого, тут дошкульно вадить нам засвоєна від Москви звичка не пізнавати, а називати, а ще лучче — зразу взивати, а потім уже знати, що таке воно й є. Скажете, що це вселюдське? Оце чарівне переконання, що йнакше позначивши можна й призначити инаково? Якийсь у цьому відьомський переступ проти первинного Адамового найменовування. Порожній звук квапиться на невидиму суть.

Надумав запитати, як воно буде по сурдоперекладницькому — от де покажеться безшелесна, та  впійманна істота речи! Каже перекладниця, що показують на миґах "людське супільство". А я-ж вам що?! Десь у глибокому Всесьвіті може є й нелюдське. А ми маємо, що маємо. Помилятися — то людська річ.

Поборення

 Гаркаві люде, проти мовлян простих, бренять, як здається, впевненіше, доконаніше. Багато хто з них обирає життя, пов'язане з відозвами, заявами й об'явами. Тут у самому виголосі лунає поборення: як не власної малесенької ґанчи, то чужого величезного упередження.

Гаспидська служба

 Як-же багато зроблено партацької роботи, що вимагала довгочасного працювання й досьвіду! І не ліньки було?

Три хибі

 Був сьогодні на "Книжковому арсеналі", щоб пересьвідчитися, що й з мене таки читач, й у моїй гарматні заховався аби-який бойовий заряд.

От видавництво з превеликою гордістю виставило наперед, ніби моздір, грубезну книжку в тяжкій аналойній окладинці. Мало хто читає, а тим паче аналойне, то вже можна плекати певність, що сяя книга віками стоятиме на парадній полиці, а штучний интелект роботящими роботячими руками тільки обмітатиме з неї порох і зніматитиме павуть. Золотими, вирізьбленими літерами книжка називається: "Пересопницьке Євангеліє. Витоки і сьогодення." А чом би не сказати "євангелія" задля розмаїтости, що колись надавала нашій мові такого прегарного виду? Он і в Антонича — "Зелена Євангелія", то й щабльові читачі знають — читали, будьте ви певні.

Ну, то таке, т'але-ж "Витоки і сьогодення"! Чи-ж тії вже редакторове й назви не почитали, що в трьох словах проти нашої мови три хибі? Після "и" траба міняти "і" на "й" — маєш, це вже ми й без редакторів знали. А, що витоки — не "истоки", то-б-то джерела, не те, з чого, а те, що витікає? Й нарешті "сьогодення" — щоб доконче перекласти "день сегодняшний" у розумінні простої теперішности, т'але слова "теперішність" ні за яки хвиґи-миґи не вжити.

Чи є ще де на сьвіті народ такий книжний, такий гарний-книгарний і такий нечуткий до всякої втіхи письменної?

Терпнуть пучки

 Дуже полюбляю сьогочасного поета Стельмаха, тому сумлінно виправляю йому мовні помилки, щоб нащад міг потому незборонно з його пишатися. Т'але, як то бува між літературним товариством, зчаста не погоджуюся з славетним кобзарем. От він пише, приміром: "Оніміти можна від правопису." А я не згоден! Оніміти можна від правомову. А від правопису терпнуть пучки.

Мильний звичай

 Наш сьвятий дідівський звичай виявляється помилешний: у нас, бач, заведено, не хвалити люде, щоб вони, як той пісенний хміль, зиму зимували, та й не розвивалися. Насправді-ж, найпевніший спосіб затамувати розвій — нахвалювання: "Нахвалили його, а тепер він і несеться високо!" Несеться високо, не цьохавши, не чалапавши. То вже треба їх таких вихваляти, ґречні мої земляки!

Що-правда, поки ви неймовірно тріпаєте головами, воно само вже себе повихвалювало й, собі повіривши, втридорога продало.

Занеділилося

 Жінка дзвонить у суботу о 9-ій мені, грабареві, на хутір: "З неділею будьте здорові!" Не може моя жінка помилятися. То так швидко час летить, що аж занеділилося й насунувся грізний понеділок.