Влітошні модні й молоді

 Хто не зносив сього літа бодай підсоняшної чорної хвутболки чи пари парких чорних кросівок, той не молодий і не модній.

Non-human animals

 А вам доводилося чувати такий вираз non-human animals? Ліпше його зовсім не перекладати. Бо вийдуть якісь нелюдські тварюки, чи що. Ні, то просто тварини — з натямою, що й людина сама до тваринного сьвіту належить. Що такого осібного, властивого в human animal? Християнином не бувши, так упевнено й не назнаменуєш. Сьвідомість? Моє улюблене визначення сьвідомости —страждання. А хіба тварини не терплять сьвідомо, а надто ті, що живуть із людьми в одній зграї? Суспільність наша, ота аристотелівська, давно нам настирилася. Люде вже не знають, як із єї дошкульніше позбиткуватися. От почали кульчики в носи стромляти, громадській думці на злість. А як узяти наш спільний тваринний сьвіт загалом, то тут стародавня традиція: порозпитуйте про теє свині й бугаї. Дале-ж ці останні не мали в тому вибору, не мали в тому волі. То ми, людські тварини, таким робом не давали їм усмак рити й ярувати. Того теперки й невільно вже чинити їм таке насильство. А людина має вибір і волю. Принаймні так їй самій здається. Вона сьвідомо виявляє хіть далі нести штахвету, що її впустили були свійські тварини. От вам і опрічність одшукалася.

Ідентичність без вибору

 На старих сьвітлинах бачимо, що маленькі паничі в платтячках, як і малі панянки. Бо підгузків теперішніх не було, то не з голою-ж їм було сьвітити, наче якесь село? Навіть і слова "підгузок" не було — така біда. А що-разу прати паничеві штані, то вже челяди жалували. Бо коли даґеротип, то вже й народолюбство.

Це історія про

 "Підсьвітлювачі" почали правити: "це історія про те...". Не тема, не предмет, не річ — усе тобі історія. Ніби всі ціляють на історичну постать, геть із усього печуть історію. Чи то історія-оповідка, історійка-казочка? Щось не схоже: за поважні речі річ. Та й сама "історія" раз постає в постаті "ключової", відмикаючи якусь невидиму скриню — чи то Пандорину, чи то просто Хведорину. Одно слово, it's a long story.

У життьовому потоці

 Бачу рясно нататуйований люд — ростуть вимоги до актуальности, насправді крутішають. Літо — звідомна пора: треба показати крам лицем. Немолодих розумію дуже добре: готують тіла до вічного пливання. Наче писаристі погребні човни гребуть. Чи придасться те тіло в тогосьвітнім царстві, чи ні, а от скільки мум єгипецьких збереглося з наколотими шкурами! Виходить, не дурно припильновували давні майстри: переказали таки нам, теперішнім, свою казку про долю й красу. Не всі пергамени дотривали, та маєм таки окремі тілесні аркуші. Обмилялися давноколишні в тій своїй, так мовити-б, есхатології, а проте як доводливо, майстерно хибили! 

Д'алеж молоді хіба про таке міркують? Аж ніяк! Вони готуються картинно, мальовниче, образово, ґалерійно довго жити в гнучких і пружних тілах.

Про безсрібників-безскоромників

 Мама ще по старому телебачуть, то вже й я, гостюючи, позираю на той екран, а, навіть і не дивлячись, то вже хоч слухаю. Старі, заслужені журналисті, вже навіть і відверто сиві, проте, звісно, жваві й гарні — а як-же! І мову мають... жваву, безперечно. Рясно притрушену якимись молодечими й суспільно-політичними маркерами, се-б-то москалізмами, англицизмами й полонізмами. Тим часом я собі ось яку думку гадаю: тридцять і три роки живиться людина власне вкраїнською мовою, просто кажучи, смашно її їсть, ніби намащуючи густий кав'яр на ріску чорного хліба, а вкраїнського опрічного слова, вкраїнського виразу осібного знати так і не бажає. Чи-ж воно не масно, не поживно? Чи-ж тільки воно бережеться й заховується про безсрібників-безскоромників?

Губата краса

 Краса вся ходить тепер губата. Хоч і не приндилася й не бурмосилася ні на кого, а таки все не губате дівоцтво й жіноцтво ніби затиснуло вуста й ізшилило губи, кривдячись на ту нову розкіш. Чи надовго воно таке? А доки порожняви й доки заповнювача. Поки пустоти, поти й пустощів.

Кожушаний Шевченко

 От хто такої зими наважиться повторити, що треба зняти з Шевченка того кожуха? Ще й ту шапку смушеву? Що він любіший нам у модерному білому влітошньому костюмі з бантом-метеликом на шиї? Ой, не за банти й метелики була його пересторога! Не за теє, що літком гаряче й зручно буде паніти в білому. Як-що котрий совіцький поет і перейшов життя в білому костюмі, а про зиму кожушок мав юґославський, то то йому так Бог дав. А нам дав, як і Шевченкові. Як Шевченко й провіщав був. Того й висів він по селянських господах під рушником у кожусі й навіть шапки не знявши, бо дуже вже мороз.

Убрання городянського крою

 Живемо попідтягнувши очкурні, а не животи. Очкурі — найперша ознака легких рухливих городянських житків і звичаїв. Село приїздить позирнути на те диво — та вже й собі закида на горище колись шановані сьвятнії штані на ґудзах. А давніше (приміром, за наших 20-х) очкурі правили за явну ознаку прахтичного сільського побуту: "З цілого гурту найбільше викреслений хлопець літ семи, що має штані на очкурі. Видно, забідкана вмілість материна занесла з села аж сюди цей одвічний покрій штанів." А тепер із того відвічного маєш убрання городянського крою.

Кита біла, кивер чорний, хлопець гожий і моторний

 Обридла та суцільна прахтичність межи зимовими людьми: всі скидаються на якихось іскалічених спортом невдах, покидьків найвищих досягнень. Що й казати, зручно бути під мішкуватим изаром, ховати в мнякому й гладенькому кавелкові звішені животи й сідниці, менше й рідше прати себе чорно-синьо-сірого. Ніколи не перевдягатися так, щоб комусь упало в око. Та чогось кортить оксамитових капелюхів і рукавичок до проханого обіду. Й навіть якихось китичок.

Добрий підперіз

 Треба нам успособитися до того, щоб якось так позасовувати під очкур наші вишиванки чи хоч поверх підперезатись як тії вже гуцули, чи що. А то ми все ніби щойно з печі злізли, з просонку показуючи, що:

«Ще стоїть Україна! Не вмерла вона
І вмирати не має охоти.
Кожна піч українська — фортеця міцна,
Там на чатах лежать патріоти».

То-б-то лежали оце тільки, а це вже на діл поскакали — й ізразу в традиційному сьвятчаному строї. А ви як собі думали! Не спали вони, а причаїлися були. Як та кустодія. Т'але після затишної засідки годиться якось обсмикатися: “Справедливість буде в його поясом чересел, а правда — підперезом ребер його”.

Галанці

 Серед українських міщан чималенько дендиїв. Це не відрізняє наших городян од загальноевропейських. Але от як по нашому, по народньому, спроста сказати, що дендий із когось? Як то в нашої мови заведено, мається купа слів — чи й не більше, ніж самих тих у нас чепурунів: джеґер, дженджик, джигун, жевжик, надриґанчик, крутивус, мартопляс, парадник, прилиза, і навіть хверт, хвертик і хвинтик. А ще щиголь. Та найцікавіще галанець: "Чистюк він, галанець, не причепурившись, до дівчат не вийде". Хто такий буде? А ну-ж! Звісно-ж, голяндець. От ви завітайте до Голяндії, кого пустять, і придивіться до тамтешнього чоловіцтва: правдиві, щирі галянці всі до жодного. Тож і штанці-галанці, вузькі та "підстрелені", де-хто з поважного панства доношує за парадниками-попередниками й дотепер. На них у нашій історії, на тії штані, вже не раз наставала поведінка й іще настане. Бо не переводяться, кажу, по наших містах галанці.

Вже не треба

 Якою дешевою ціною купували безцінну увагу мої молодощі: довге кучеряве волосся, помаранчева сорочка, залені "Levi's", черевики-мокасини. Спробуй-но я, такий, тепер вирізнитися! Т'але, дяка Богові, вже не треба.

Розбіраємо кейси

 Майже всі заявляють: "Розбираємо кейси" Щось я ніяк не доберу. Кейси пригадую дуже добре: ми всі півпарубками марили отими твердими плястиковими чи дерматиновими чамайданчиками з кешенями й метальовими защіпками — за такий скарб і вбити могли власника в тодішньому небагатому на кейси Київі. Суто чолвічий, не при дамах кажучи, аксесуар. Їх іще величали "дипльоматами". Так і мовили шанобливо: "Він ходить із "дипльоматом". Хто ходив із дипльоматами — в'являєте? 

Ясно й те, що, як уранці кейси збіраються, то й увечері розбіраються. Однак самих тих кейсів я давно вже ніде не бачу — минула, аж свиснула, на них поведінка. То що вони всі й досі ретельно так розбірають? Чи не ті кейси, що десь іще в когось із дядьків позалишалися?

Ще путні сірі штани

 Путніми можуть бути тільки сірі штані: не каляються, не зношуються, не виходять із поведінки. Тут поет Драч мав рацію беззаперечну. Сіра барва — то колір незнищенної матерії.

Мода як поведінка

 Тепер нам моду показують за кшталтом людей, що без одягу й причандалів, уже зробили з своїм тілом і взором усе потрібне, щоб понад усякий сумнів визнано їх за прояв без глузду й смаку. Це тепер, здається, зветься "актуальність". І це тоді, коли, слава Богу, суспільство від убрання вже нічого не сподівається й не вимагає. Актуальність змагається з адекватністю в доземному партері болота, а за суддю їм дано якогось такого дизайнера.

Тьмяні картини минувшини

 Випадає чудова нагода замодніти, нічого не роблячи. А саме не роблячи наколок. Тепер на шкуру така поведінка, а потім буде инака. Дак ото та инака надбіжить — а ти вже такий, як треба. І з-пишна позираєш на брижнасті, брезклі, безмірно застарілі — сині, аж почорнілі, тьмяні картини минувшини.

Некомерційне

 Воно все пита-допитується: "Любиш етно-товари, сякий-такий?" Некомерційно мовчу, а подумки відказую: "Ні! Тільки народній крам!"

Тюремницька штука

 Наколювання на власній шкурі — то, суттям свого змісту, глибоко тюремницьке мистецтво. Озирнешся довкола — здається, кругом ув'язенення. А ви думали, що тюрма на плечах, у голові. Дак от-же ні: просто не всі піддалися на ту поведінку, а так разом сидимо.

Про всякий випадок

 На вегетаричному молоці ясно написано: "OAT". І дрібніше, вже про темний люд, бо може ще не второпали: "вівсяне". Вкраїнське воно, т'але моднє, дарма що овес.

Дак там іще й "green smile" пише. Я це потрактовую так, що, вівса попивши, одне юно всьміхається, а вже друге яке то кисло так оскиряється.