Non-human animals

 А вам доводилося чувати такий вираз non-human animals? Ліпше його зовсім не перекладати. Бо вийдуть якісь нелюдські тварюки, чи що. Ні, то просто тварини — з натямою, що й людина сама до тваринного сьвіту належить. Що такого осібного, властивого в human animal? Християнином не бувши, так упевнено й не назнаменуєш. Сьвідомість? Моє улюблене визначення сьвідомости —страждання. А хіба тварини не терплять сьвідомо, а надто ті, що живуть із людьми в одній зграї? Суспільність наша, ота аристотелівська, давно нам настирилася. Люде вже не знають, як із єї дошкульніше позбиткуватися. От почали кульчики в носи стромляти, громадській думці на злість. А як узяти наш спільний тваринний сьвіт загалом, то тут стародавня традиція: порозпитуйте про теє свині й бугаї. Дале-ж ці останні не мали в тому вибору, не мали в тому волі. То ми, людські тварини, таким робом не давали їм усмак рити й ярувати. Того теперки й невільно вже чинити їм таке насильство. А людина має вибір і волю. Принаймні так їй самій здається. Вона сьвідомо виявляє хіть далі нести штахвету, що її впустили були свійські тварини. От вам і опрічність одшукалася.

Дорко сірий

 Чудовий міт західньої культури: Доріянова Ґреєва парсуна припадає порохом десь на горі, а ми тут унизу ходимо гарні, молоді, здорові. Багато-дехто з нас, европейців, так хтів-би, так волив-би. Т'але звичайнісінький дорко сірий мусить носити той зрадницький патрет просто на собі, на місці образу.

Нетримання з недодержуванням

 Спершу воля друку, а далі й низова воля недрукованого, т'але розпублікованого слова призвели до безвільного слова нетримання. І недодержування.

Простоволоситься

 Чоловік уже скинув шапку перед сьвітом (хіба де-котрий іще потрапить їсти в картузі). І зробився чоловік не вільний, а навпаки ніби вічно присутній, ніколи не відпущений. Бо відпущений насуває шапку як гідність і нарізність свою. А так "він забув, де він, перед чиїм лице пристоїть". А таки шапкується йому, простоволоситься.

Резюме

 "24 лютого 2022 року — обрав волю." Як таке написати в резюме, то далі треба з'ясовувати: "й виїхав до вільного сьвіту" чи "й пішов її боронити". За себе скажу, що 24 лютого 2022 року я просто сів маком.

Український язик

 Українська мова дає майстрові вибір там, де й не сподівалися. Вона може запропонувати, скажім, харч-і й харч-у, купелі й купел-ю, а задовольнивши основні чи й оснівні потреби, що їх теперки зручно звати "базовими", ще й запросити на диспут чи диспут-у (либонь з приводу себе-ж таки самої).

Видима річ, нетворчий люд тікає тої волі й охоче тулиться до хоч і невиразного, безкрилого, а все нормативу. Мистця-ж має вабити така наша мова. Того й я маю такого чоловічого вкраїнського язика.

Понад сто років межи пручателями

 От уже понад століття живемо межи пручателями — й пручателі суть, і слово єсть, а от чудно, що не зробилося воно звичайне й нема від утямку вжитку громадського. А міг-би бути, та ще й не аби-який.

"У зв'язку з численними мобілізаціями, що присудилися молодим людям..., з'явився новий тип... — пручателі... «Я, — каже, — невтралітет-пручатель.» Ця новітня галузь сапієнсів має своїм кредом "випручуватись" од усякої мобілізації, а останні часами, між иньшим, кажуть "випручуватися" з повинностей, з тяжких обставин. Взагалі слово набирає широкого змісту... Пручателі кажуть: «Бери життя ззаду, а не з лоба.»"

Це писано як-раз десь у середині "наших 20-х", що трапилися, як звісно всім, аж сто років тому. А ми гадали, що "випручування" й "пручательство" породжені теперішньою добою, коли вже не такі важливі раптом зробилися кордони й терени, бо поза межами обложеної батьківщини воленька кругом. І всяка хата скраю першою ворога зустрічає, та якось так виходить, що бере його ззаду й непомітно, нечутно аж геть і після взяття й здобуття. Бо всюди край і всюди зад.

Гора голої вольности

 У Бидгощі Згір'я Вольности, ще крадькома зветься Лисою Горою. Й то слушно, бо вільність то є, то нема, а Лиса Гора zawsze musi być. Та й відьмування для своїх адептів має попервах видаватися за вільність. Залежність показується трохи згодом: коли глянеш з гори не на низ, а вгору. 

Місточки з замочками

 Наївний европейський симболізм повсюдних місточків, уцяцькованих начепленими замочками. Криза церкви, криза шлюбу, хай якого "цивільного", й, нарешті, криза просто "стосунків". Стосунки бувають усякі, стосунки бувають будь із ким, але-ж ви тямите, про що йдеться? Кортить зчепитися так, щоб потім аж ніяк не розчепило, хоч і розчепірило. Еге, а як осоружиться зчеплення? А ключик уже, той, загубився давно. А відмикачка не лізе, бо поиржавіло все давно разом із "стосунками". Пиляйте сей ланцюг, сини й дочки вільної волі! Та чи не лекше було якось природніше поєднатися, не каторжно, — вусочками там чи що?

Свобода волі

 Смирнота купує свободу й свобода обдаровує, винагороджує смирнотою. Се-б-то покорою. Покорі ми вірні, покорі ми покірні. Т'але не владі ми підвладні, а впокорені свободою волі.

Приємна несподіваність

 Дієту тра ламати не по кухнях і холодниках, а по бенькетах і рестораціях. Тоді це й справді буде просто приємна несподіванка, навіть нагода. Й нічого не зламається — тільки, поправиться, не погладшавши, й покращає, не потовщавши.

У селі Суботові

 Дар викликає заздрощі навіть і в обдарованих. А що вже в тих обминутих! Шалена пристрасть до облади підпалює безхисте вогнище негайної загорілости. Тому тільки смерть і звільняє хист од ревниць, що неначе гарячим залізом палять нутро охочому: "Я знаю його особисто, то чоловік геть не вартий!" А потім можна буде вузькою стежиною ходити туди, де "стоїть в селі Суботові на горі високій домовина України широка й глибока."

Великий попуск

 Тим, хто не вбачає Божої волі, невидющість попускається великим попуском.

Все Тобі віддати в боротьбі

 Збороти пристрасті людина троха лиш і здольна — хіба з запомогою від Божої благодати. Зубаті граблі, здається, все лежать перед порогом, і ми через їх стрибаємо, поки можемо, переступаємо вже обачніше, потім пересаджуємося, переповзаємо, аж поки не впадем і не ляжемо на їх. Зате ми здужаємо боротися з пристрастями, ставати з ними на пісну прю — оце в нас боже й разом вольове, власне, особисте, відмітне.

Так і Вкраїна з цілим сьвітом стоїть перед московською перелюбницею — хто пригорнеться, то буде одне з єю тіло. Блудящий сьвіт масно ввихається коло срамотниці, а Вкраїна бореться й уже тим ізмагає.

Т'але, слава Богу, й Москва стоїть перед Богом, як і ми зо сьвітом, хоч їй здається, що вона нависла над Ним, як та пизансько-вавилонська вежа.

Струну зачеплено невмілою рукою

 Недотепні, незручні перекладчики загіпнотизовані першотвором такою мірою, що якість перекладу, власне, друготвору, їх ніби й не зачіпає. А ще вони затято шукають за "єдино правильним" перекладом — це вже відмова від свободи творчости. Насправді-ж автор речення чи то писання, поставивши крапку, навіть запнувши павзу, змушено дає волю чужому слухові. Однак невмілі перекладники воліють бути не панами, а сторожами, приставниками й невільниками, рабами життя.

Часті бульки

 Поетично глухі — й у пляні розуміння, й у пляні звучання — люде полюбляють писати вірші, а надто верлібром. Тим часом поетичний слух, у разі хисту, притаманний і добрій прозі. Добру прозу, живовидячки, писати довго, а тому ліньки. Туга за недосяжною свободою й гармонією виходить, таким чином, у вигляді малесеньких, але частих бульок.

Добрі вісті

 Як і давніше, всі добрі новини маємо тільки євангельські. Все, що поза Новим Заповітом, — не нове й не добре. Здається, найбільша свобода християнинова — то свобода від доби через волю до Бога.

Зворушлива залежність

 Зворушено споглядаючи хижачих дитинчат, починаєш тямити, що їхня зворушність уся йде від залежності. Поки зьвірятко залежне, поти й гідне воне жалю. Незалежність заворушує безжальність. 

A child o' th' time

 "Be a child o' th' time.", — радив Шекспірів Онтін своєму Цезареві. А як не буть? Часи такі, що ніби силоміць усиновляють, ґвалтом беруть у прийми. Часи сильні, часи сили. Але я не твій, часе! От тільки-ж де від тебе заховатися — в колишньому чи прийдешньому?

Цезар на теє: "Posses it, I'll make answer." Цезарі сьвіту сього розпихують вічність по своїх кишенях. І там усенький час — хіба що випаде якась людська часинка.

Унутрішній намір

 Чималенько вже я писав проти тої мішанки — одійозного чи, кажучи спроста, обурливого нашого суржика. Не зарікаюся гудити його й далі. Тепер-же хочу принагідно завважити, що він, опріч усього лихого иньшого, містить у собі ще й унутрішній вольовий намір московитися. Вольовий, хотячий, навіть коли й несьвідомий. А в интеліґентів — то й запевний, глумливий. "Чого ще мені, мовонько, бракне, відгадай?", — комизиться розумаха. "А збитків!"