Недалека дорога

 Коли батьки називають свої діти, то вони дають імення власній прийдешності. Робити це доводиться молодими (як на часи теперішні, стосунково, розмірно молодими). А культурно наші земляки вічно молодяві, сказати-б, вічнозелені, хоч і листопадні. Якби-ж то ми, називачі потомних українців у цьому негостинному сьвіті, ставилися й належали до віками вироблюваної культури, як до церкви, то називали-б доньок Сарахвинами, Сохвіями, Одарками й Хведосями, а синів — Тимохвіями, Хведорами, Опихванами й Ондріями. А не Ніколями, Естелями, й Естерами, не Леами, Ніколасами й Оліверами, лаштуючи діти в недалеку тепер дорогу на Захід.

Прилітала

 Москва вчащає до Київа — охоче приліта літньої пори, тихими та теплими ночами. Як Носхверату: з якогось свого власного, більше нікому не відомого колишнього инобуття. Коли на сьвітанні пускається плисти назад, погойдуючись на хвилях зрадливої пам'яти, то либонь довго видивляється, де сісти, де заховалося те небувале кубло, куди так переконливо кличе дикий обов'язок ригнути кров'ю в пички своїх кажанят. Чи загадається Москва, сидячи край бенькету, про їхню будущину, той їхній час, де простору ні на що нема, тільки на розмах болончастих крил?

Як мріє

 Замолоду був я дуже язикатий, а часами навіть і пащекуватий. Тому, сьмілко орудуючи язиком, міг просто зачепити якого близького мирянина. А люде, як то в них за звичай, прикро кривдилася за таке, далеко більше, ніж за чорне грубіянство. Простіть-же мені всі, кого тоді зачепив незумисне! А тепер чогось знов, через дійшлу, мужню вже жовчність, раз по раз повисаю покрай людської безодняви: от і не скажу, та вже думаю-гадаю так, що аж чути, як мелють жорна. Виходить, сталося й замкнулося коло. Треба вже матися на бачності з огляду того, що за тим видноколом видно, як мріє.

Обіцяне молочко

 Дівчисько сьмілко вдягнулося в білу майку, де саме на грудях красіє чорний напис "FUTURE MILK". А шо! На те вони й молодощі, щоб не боятися прийдешности, вірити в її щасливу пораду, що буде молоко, й вигодує воно щось хороше на вроду й на душу добре. Людям на втіху, Вкраїні на славу.

А мені чогось сумно зробилося — й не тому, що не мою увагу крадеться привернути той напис. Просто вже не маю я тої далекосяжної певности. Мо' й того, що сягаю недалеко. А сумніви беруть — підставні такі. Хоч-би не наврочити.

Нічого не видно

 А що буде? Й усі ми кудись дивимось. І нічого не видно. 

На тому поверсі

 Вже взавтра позатягаєься твань на поверсі тої ями, де ніхто й не чув, як ти шубовтнув.

Далі-подалі

 Живеться далі, хоча, здавалося-б, нелегко то, коли не знаєш і не тямиш, де воно, те далі, й що воно таке буде. Ні гадки, ні мрії немає. Й нічого не робиться, що на думці згодиться. Т'але якось саме собі живеться, хоч і не добриться. А минає часинка — й уже добре знати, що це таки далі, що вже наступна стація. Ходить таки, виходить, залізниця.

Таки триває

 Уся надія й безнадія людинина в тому, що життя триває.

Прусова тяма

 Лихо прусове в тім, що він усе тямить. А що він тямить? А що не буде вже йому Прущини. А що буде? Ну, Німеччина може, Польща либонь. І вже напевно Европа якась-то буде, як не хороша на вроду, то добра на молоко, а потім і мнясо. А Прущини вже не буде тямущому прусові ніколи. Й тяжко-тяженько він теє тямить.

Щира теперішність

 От ми й навчилися жити сьогодні, дізналися, що таке справжнє вкраїнське нині й просто зараз, аж заразісінько. Західній люд віками простягається думкою в сьвітлу прийшлість, живе аж у позавтрьому. А теперішньому европейцеві-вкраїнцеві чи варт заглядатися на позватра й навіть просто завтра? Ну, як воно відкине ящуриного хвоста й заживе на всю губу просто по европейському: там тобі й узавтра, й позавтра, й усі сім діяльних п'ятниць на наступному тижні.

Східнє вміння розтягнути менть у кавуванні, курінні чи аж хашишуванні, чи, дай кому Боже, в молитві, що сидить напочіпки перед порогом просто на вулицю, закотивши очі в голову, й ні за що не дбає в господі за спиною, нам теж не приступне. Т'але вже потроху тямимо, як то буває часом добре в теплі та сьвітлі.

Візійонистії

 Як-що маємо візійонерів, то конче мусимо визнавати й візійоністів. Візійонисті люде не люблять минувшини (лишаючи її на поталу візійопаризмові) й підставно опасуються будущини, що так і гонобить спростувати всі мрії-сни. Натомісь вони цупко обмацують візіями найпотаємніші пазухи теперішности й для вселюдського слухання сповіщають про теє, що там почутили.  

Заразісінька негайність

 Сьогочасність мало що має сказати й іще менше може з'ясувати. Бо не відає, що далі буде, що нам мається, — так не зна, що не сміє вже й брехати. Сьогочасність обернулася заразісінькою негайністю.

Повільним духом ти повій

 Старітися треба якось такечки поступово, щось таке як повільно. Тоді змалку-помалку, поволі-волі в житті знов із'явиться поступ і простора, вільна перспектива.

Сьвіт як картотека

 Чи картотекова шахва й далі в нас за арехетип? Чи вже вдавнилася, вдавилася? Тре розпитать помежи молодняком. А гарно-ж було й було-б! От і в небіжчика Борхеса... Ах так, у його то була книгозбірня, а не база даних. 

А мені таки ввижаються ті комірки з усяким симболічним мотлохом. Архів — ніби якісь послания потомним поколінням і ґенераціям. От хоч і Московщина: тут грубенький літачок намість листа, тут опецькувата ракетка замісць листівки. А там — перелітне вітання сіло на жертку, в подобі ширяльної бомби жертви виглядаючи...

Штучне ховання

 Коли по якімсь часі ми дізнаємося, що, проти всякої правди поступової, когось із людей штучний интелект так і не замінив, то це буже дуже штучне ховання: "свій до свого по своє", кумівство, непотизм і просто корупція.

Сьвято адеквата

 Їх уже штучний интелект не видно як замінить — і всі тільки перехрестяться.

Терпнуть пучки

 Дуже полюбляю сьогочасного поета Стельмаха, тому сумлінно виправляю йому мовні помилки, щоб нащад міг потому незборонно з його пишатися. Т'але, як то бува між літературним товариством, зчаста не погоджуюся з славетним кобзарем. От він пише, приміром: "Оніміти можна від правопису." А я не згоден! Оніміти можна від правомову. А від правопису терпнуть пучки.

A child o' th' time

 "Be a child o' th' time.", — радив Шекспірів Онтін своєму Цезареві. А як не буть? Часи такі, що ніби силоміць усиновляють, ґвалтом беруть у прийми. Часи сильні, часи сили. Але я не твій, часе! От тільки-ж де від тебе заховатися — в колишньому чи прийдешньому?

Цезар на теє: "Posses it, I'll make answer." Цезарі сьвіту сього розпихують вічність по своїх кишенях. І там усенький час — хіба що випаде якась людська часинка.

Нові й широкі горизонти

 Горизонти поки нові, поти й широкі — можна любувати круговидом. А старі, звичні горизонти якось вужчають — позсихалися, чи що? Т'але йти можна тільки до нових: лиш вони дарують оптичну оману.

Момент істини

 Війна то, безперечно, момент істини. Але момент оце зараз, а істина настане тільки по війні.