Пророк серед народу

 Шевченко — не такий, як ви, єсть. Хоч ошишачте його, хоч ошоломте, хоч заберіть од його пророчу патерицю. А в тому, в чім він такий самісінький — ви його не знаєте й не впізнаєте, як наіть пустити між народ із голеними вусами в півбарубоцьких сусьвітніх лахах.

Без простоти

 Де-які напрями в християнстві, здається, щиро вірять у те, що добра вістка євангельська — безпосередня й проста. Тож не диво, що нечитущий післяхристиянин так само собі уявля немудрий зміст добровіщений. Навіть і збирачись почитати щось із Сьвятого Письма, кожне визнає, що то складно — хіба ще Новий Заповіт, а в йому, зосібна, чотири євангелії.

Однак, читаючи ті "немудрі оповідки", важко відгетькатися від думки, що йдеться про складне й навіть незбагненне. Сам звіститель доброї вісти Йсус, що стався Чоловіком, саме для такого звіщення, звертаючись до люду, в-одно відвертається, щоб поглянути на Бога. Він сьвідомий розриву між людським і Божим. Недовідоме конче потребує безмежної довіри до Вітця через Сина, а довіри-віри слабка людина не мала й не має. 

Розрив у долі самого Христа — в тому розриві, бачиться, пропало чимало людства й цілі народи зблудилися-зблукалися дорогою до осяйного города на горі: вони його бачуть, але дійти не годні. Цей розрив кривавиться в Гетсиманському гаю й далі на Хресті. Де вбачають оту нездоланну простоту щасливі проповідники несилуваного й невимушеного?!

Пророки-всесьвітники

 "Жаден пророк не буває приємний ув отчині своїй." Це нам, українцям, дуже зрозуміло. Й у пам'ятку те неприємне від пророків одчуття. Біда тільки в тім, що тепер уже пророки ніде не бувають приємні. Й немає їх у ніякій отчині.

Візійонистії

 Як-що маємо візійонерів, то конче мусимо визнавати й візійоністів. Візійонисті люде не люблять минувшини (лишаючи її на поталу візійопаризмові) й підставно опасуються будущини, що так і гонобить спростувати всі мрії-сни. Натомісь вони цупко обмацують візіями найпотаємніші пазухи теперішности й для вселюдського слухання сповіщають про теє, що там почутили.  

Образ сьвятощів

 Стан учительський і був колись поважний. Аж поки не з'явився Вчитель щирий. Кого після Його назву своїм навчитлем? І хто назветься вчителем після Його? Православному вкраїнцеві є про що подумати. Т'але справді перша вчителька має достойність вищу за звичайну. Щось у тім є богівське з найменшої, втіщної літери. Наша Марфа (Марта?) Микитівна Рубан була саме така, ідеальна. Сама гарна й діти приходили хороші. Звісно, що хдопчик і дівчинка. Це був стовп і стверджувння істини. Це річеться-прорікаться як правда неминуща. Ніби просто береш учити малі діти. Та вся духовність стає по твоїм розцяцькованім боці.

Додумався

 Ми вже доросли до того, що слово Боже проповідує людству й людині штучний интелект — поки не сам, але вже додумався.

Preaching to the choir

 Люблять у нас навертати навернених (preaching to the faithful), а ще лучче — проповідувати до півчої (preaching to the choir). Здається, вдячливе діло: всяке тобі спочуває, кожне тебе підпирає. Влюблена, аж надто віддячлива тема: "Вже давно треба втямити, що слід говорити рідною мовою!" Гай-гай, уже давно час рідну мову знати промовляючи. Однак, як щиро заходишся ширити такі знання, копами пожнеш невіддячливість. Тому й перед сьпівцями рідного слова треба знати, що провіщати. 

Творча віра

 Віра — то творчість. Спільна творчість із Творцем. Скільки творчого хисту, стільки й віри. І буває зчаста, що геній, приголомшений притомністю Божою в своємі дарові, заховує власної волі хіба на стільки, щоб повстати на Владику. Це як у пророка: зостається свого лиш на стільки, щоб тихо, малим чоловічком ремствувати особисто, бо вся робота йде просто в пророцтво.

Туман танчок виводе

 Кожному божевільникові, що має добрість і тяму не обернути свого шаленства в зброю на бідолашних безборонних дурнів, треба дякувати низенько кланяючись. Але на немовчущих навіжених аж занадто густо, то вже, словами народньо-пісенними, радимо: "Не ставай край тумана, бо той туман — безуман: білі ручки полама, перстенечки позніма..."

Найнебезпешніші

 На превеликий жах серед людства є й будуть, поки віку, невірогідні, непевні небіжчики. Хоч багато з них і сам собі вірив — такі найнебезпешніші.

Проповідникова мавпа

 "Без сьвятости життя, мабуть, можна стати за кораблевого майстра, т'але за проповідника аж ніяк не можна, хіба за його мавпу." Якось ніколи я не замислювався, що за проповідником ходить мавпа. А тепер бачу, що ходить. Либонь-же втекла з корабля, що майстер змайстрував. І на що їй та сьвятість? Їй потрібен проповідник. За добрими сьвятими проповідниками, бува, ходить цілий розплідник.

Терпець, тихець і тямка

 Обстоюючи велич свеї культури, треба добре тямити, що культурність викохується тихцем, терпцем і тямкою, а не шалом, що так і гне, щоб зареготатись, розігнатись — і в дуб головою. Чую, як говорить культурна кляса тих народів, що вже не мусять доводити величчя своєї нації, ба навіть остерігаються згадувати за величність. Слухаю — й заздрю майже чорно, бо не потраплю так мовити навіть по своєму. А якби вони глаголили на наш копил? Їм-би сам посполитий люд сказав: "Клясо, геть із кляси! Не культурна єси!"

Мало хто, проповідуючи добру вістку про велич, має справді якесь уявлення загально про культуру й зокрема про ще не зовсім утрачений український культурний скарб. Чи не кожен хоче оголосити: "То я — культурний, то я — величний! Чи тямиш ти теє, дурню?!"

Культура потребує культурників і культурництва. Доводиться перти плуга й, можливо, в праці сконать на тій ниві, що либонь тільки потом твоїм зроситься, вільгости й влекшення не відчувши. Ось маєш терпець і тихець. А пам'ятати-тямити треба тисячоліття, що забудуть тебе взатра, навіть не всьвідомивши..

Гарні ноги

 Гарні ноги — от про що кому подумалися? Хтось і на свої поглядає, сьвітлить. "Які гарні ноги в тих, хто благовістить добро!", — покликає Сковорода. А прості люде, не вислухавши радісної звістки, тільки й поглядають на оті підтоптані, прибиті порохом чи й заліплені болотом постоли, що нанесли бруду в хату. А як роззується, то перше не красу побачиш, а щось іще либонь почуєш, та тільки не проповідь. І чого то так іздалеку приходять ті звіщальні ноги? Чом вони, босі, не прибігли просто з лазні через вишневий садок? І де вони будуть тобі гарні — такі прочанські? 

Чистий звук

 "Законне життя, твердий розум, великодушне й милосердне серце — це все чистий звук поважної особи.", — проповідує Сковорода. Треба хоч комусь тим чистим згуком гучати, але не досить того: ще треба, щоб було кому слухати. Й чути, й утішатися, й прощати трохи принагідного хвальшу.

Сояшний удар

 В Єрусалимському храмі був Бог. А на Єрусалимськім базарі стояли "пророки" зо своїм добром. Бувало, котрийсь упаде від соняшного удару, то зразу другий виступить із холодочку з мокрою ганчіркрою на голові — й усе говорить-говорить. Без того й торгівля не торгувлася.

Розповідь і проповідь

 Розказувати про Христа й проповідувати євангелію — геть не те саме. Розказують усі: почита трохи й знай собі розказує-переказує. Одна річ — оповідки, а друга — житки.

Обібрався грибом

 Дак що-ж тепер робити, коли з тебе пророк? Куди йти, кому розказувати? Ясно, звідки починати: з рідного краю. Починати з геть. А от що далі? Обібрався грибом — лізь. Але чи перше в кіш, чи зразу в борщ? Де, в якій хаті випріє, вимліє на Сьвят-вечір твій пісний борщ? 

Великопісна війна

 От мене спитали як-би я назвав цю війну (щоб не "вітчизняна"). Кажу: Велика визвольна війна. Але вона й війна Великопісна, що тягнеться від Великого посту 2014 року. Літають страшні для людини слова "підчистка", "зачищання". Як-раз Великим постом ворог, ніби сам духовно очищений, іде тілесно "загладжувати" нашу людність. І православний український люд, зо своєї руки, чистий, мав-би в тій чистоті дожидати вироку. Знову згадуються страшно пророчі слова покійного митрополита Володимира: "Великим постом головне, чого не треба їсти, так це одне одного". Але їдаки з гострими ложками вже прикро добуваються в хату.

Згідно свого містерійного влаштування, Великий піст — то широка панорама очисного, спокутного страждання, де над страшною картиною врешті підноситься воскреслий Христос. Є велична західньохристиянська тардиція влаштовувати коло церков Via Dolorosa — Страдницьку Путь, на зразок єрусалимської Хресної Дороги. Облишмо питання про те, чи спогадують чотирнадцять її зупинок живі створіння в панцерованих скриньках дорогою на Київ, чи думають вони десь у "матері руських городів" одшукати собі Голготу. Та ми самі мусимо пам'ятати Мучення Боже.

Заціліли вояки московського війська повернуться до свого мирного краю. Мирного, бо всі оборонці сьвіту заприсяглися не ступати збройно за "міжнародньо визнаний" рубіж. Отже, бути в московщині новим ветеранам. Бо вже старих кількадесят літ добводилося підміняти на несправжіх молодявих. А тепер будуть і довго ще житимуть теперішні молоді. Мертвих легко оголосять мучениками, живих — воями-визволителями. Правди там ніхто не побачить, бо акуратно "не ступить нога". Московська церква, звісно, визнає їх за праведників: заперечень християнського сьвіту в законопаченій господі ніхто не чутиме. Безперечно, прийдешніми роками додержуватимуть і Великого посту. Й наша теперішня мука прикрасить їхні "леґендарні" подвиги. І перемоги в Великопісній війні, бо поразка ніде не гуркотіме в мертвій духовній тиші князівства Московського.

Отчизна війна

Оце таки справді отчизна війна. У них — "вітчизняна", а в нас — отчинна. Їхня та "вітчизняна" — вже звичний ярмарок і шарварок: з'їздяться раз на рік. А в нас тут усе справді рідне — от і боронимо. Вони захищають, а ми боронимо — мова й досі б'ється по своєму, хоч я й не встиг нікого переконати.

Вони вірять, що то вони тут живуть — вони та їхні. А дідусик-патріярх вірує, що тут Содома й Гоморра. Тільки чогось Лот із жіноцтвом тікають не туди. Й усе озираються, та не можуть закам'яніти з горя. Й янголи старзавітною трійцею тихенько йдуть за ними. Але дідусик витлумачить як не бика, то його шкуру. Пожере жертву — йому все м'ясиво. Тільки не дасться наша плоть.

Син-марнотрат

 "І ми тепер, як діти марнотравця, покутуєм безвинно батьків довг." От загадала нам церква цілий тиждень обмірковувати причту про блудящого сина. А чого він такий блудний, у чім його блуд? Таж заблукав він, мандрівний, на своїй сторонці заблудив, не втрапив на свою путь. Узяв усю батьківщину свою, щоб насадити з неї сад у далекім краї. А сад вийшов такий, що тільки чужі свині пасти. Марно своє витратив і до своїх по своє повернувся туди, де воно ніколи не стратиться. Та й на досьвід здаючися, можна бачити, що в великий родині, на хазяйстві перебуваючи, не проживеш марнотратно.

Де-які перекладники, тлумачі пишуть, що жив розпусно. А яка найбільша розпуста в хазяйської дитини? Прогайнути маєток, що батьки й діди наживали. Старший син невідхідно при господарстві був, то він собі в'являв, що молодший усе "проїв з блудницями". То в його мрія либонь така була: сісти з тими блудницями й до схочу наїстистися, проїдаючи все — й теля, й козеня. От і везуть своє простосерді парубки — в сьвіти проїдати.