Наш аґент Іванов

 Аґентурна карієра Петрову-Домонтовичеві склалася карколомна, т'але й блискуча. Навіть і цього свого таланту він нікуди не закопав: не сидів, не нидів, а дбало й методично працював, як ізмалечку научали тато-панотець, як, урешті, й звик. Все йшло в добре зроблену роботу, а, отже й на добро. А за решту талантів, пан Петров, гадаю так-би сказав, пояснючи обставу в глухій кухні, звертаючись до чужої жінки Сохвії: 

— Та пропала-б пропадом уся моя розмаїта наукова праця, як-би на її сторожі десятиліттями не стояв вірний справі й ділу товариш Іванов! А те, що встиглося-б до 1936-го, посмертно пожерли й розплювали-б усеїдні київські провінціяли.

Клямка

 Слухаю Тімів Бакліїв альбом "Starsailor". Ясно, що на пиві такого не понаписуєш. І, перебравши всі напої з улюбленої польської частувальної пісні, всмак покуштувавши того всього, від кави до горілки, не присилуєш свій уроджений артизм отаке виплодити. Знехочу повіриш, що тільки опіяти прочиняють широкі двері в таке мистецтво. Шкода, що так рано Тимко взявся за клямку від тих дверей.

Чого?

 Господи, дай мені щось, бо нічого не пишу. А читають-же, навіть і в Китаї! Силкуюся в'явити собі ту непереборну спокусу читати. І не в'являю. Он Україні й дурнісінько не треба, а вони-ж чого?!

До неба не підскочиш, крізь землю не проб'єшся

 Принадую, що власне мій талант був хоч і срібний, лискучий, але без "б" й невеличкий такий. Нездібність, кажуть, сама продереться, а от талантові й помогти не гріх. Озирнувшись-же я довкола й трохи пождавши, надумав проломлюватися слідком за працелюбною нездарністю. Проте лазівка виявилася трохи вузька й, поки я там вився, де гадина пролізла, десь якось по заднім боці вивалився з задньої-ж таки кешені в тихий пісок мій ненаглядний скраб. А назад нема ходу шукати: тіло вже не те. От такий безталанний талан.

Виразно та глибоко

 Славетні якось уміють виразно та глибоко помилятися. Не то, що ми: перекладаєм лет із правого крила гіркого жалю за несправленим на ліве крило пекучого сорому за вичварене.

Любителі

 Аматорів і дилетантів ми не маємо. Бо, власне, не маємо й фахівців, що від їх похідними мали-б бути аматори з дилетантами. На щастя, задержуються й переховуються любителі. Хисту Бог не дав, уміння самі не надбали. Т'але чогось любиться воно їм.

Тонкий хист

 Ото поначитуюся звитязьких стельмахових віршів і нехотя думаю: "От-же простий ремісник, а пише й пише. Чи-ж не потраплю й собі пообписуватися з моєю вищою осьвітою, що зветься не по нашому "філологічна"? Чи згадаю Гулака з Артемовським (бо культурний із мене чоловік): "От брат його чванько слабкий уже на се: що начеркав, то так в дрюкарню і несе." А дзуськи! Як стій опановуюся й уже вговтуюся. На хист тонко.

Смуга псячого сюрка

 У всякому майстерстві-виконавстві є смуга псячого сюрка. Це коли за поплавищами чогось по собачому бурхається пес, а купильники не розуміють, пощо він туди заплив. А далі глибокодумно згадують, що поплавище инакше зветься "сучка" й мудро заспокоюються.

Зорянка

 Зорянка — то, суттю своєю, суто дитяча недуга. Т'але тепер недугують на неї здебільша дорослі люде. Либонь це тому, що вже кілька поколінь батьків одверто нехтують лікарські поради своєчасно зробити дитині щеплення від тяжкої хороби. Мало віри тепер тій вакцинації. З другого боку, вірять батьки, що їхнє одне-єдине й без тяжкої вакцини обмине та пошесть. Та ба!

Занедужування звичайно починається від легкої зірчастої висипки, самому слабому не помітної, а тільки околові. Зате сверблячка тільки самому свербить. І ніхто сторонній не розуміє, чого-б то, з якого, як той мовляв, переляку. Та переляку й справді нема: свербіж тягне за собою приємне, безболізне розчухування, а воно швидесенько викликає звикання. Й усі ознаки й вияви отак навиворіт. Слабує людина, а до блювоти нудить от того, не її, а товариство. Собі — запаморока, а людям — млості. 

Одно слово, тяжка неміч і дуже підступна. Здавалося-б, ну що ти таке пережив чи ззів, щоб отак мучитися? Ні досьвіду, ні зананнів, та й хисту не було. То-б-то, кажу, й не нажився ще на цьому дурному сьвіті. А от учепилася, де не взялася, клята зорянка.

Проти паскудства

 У житті геніяльних людей ми зчаста бачимо, що до надміру обдарована особа мститься небесній налозі й усе безхисто поривається паскудити, як усі. Зате вже звичайна, щабльова культура мала-б беспретенсійно борсатися, борюкатися, опинатися проти паскудства.

Що вдається

 Що йому вдається, в те воно й удається.

Ледачий місяць

 Серпень, от хай він мені вже простить, якийсь місяць ледачий: неталановитий, непродуктивний. А як плідний, то на сяку-таку садовину, як обдарований — то хіба якою городиною. Та й то через плече вже вересень зазира: він і трудящий, і багатий, і навіть весільний. А наша праця тим часом яка? Сказав, а потім і зміркував, що треба записати. То вже не до серпня з тим, це вже запевно. Бо он учора в серпні-місяці молодий місяця виліз був із серпом — іще молодий, а вже ледачий такий: не жатиме, так і знай, хоч-би знічевля не врізався.

Не доведеться

 Геніяльним бути й утішно, й солодко. Доведеться повірити, маючи надію на моїм слові. Бо собі спізнати не доведеться.

Виграш у лотерію

 Мені, щоб здійняти з неба хоч п'ятірко зірочок на свій поетичний коньяк, треба написати щось справді геніяльне. Та й то ще чи буде, чи ні — як кажуть мудрі люде, лотерія. Се-б-то геніяльність я беру на себе, забезпечу, а хто може наперед угадати примхи вередливого читацького серця? Це вже не спонука, це, скажу, стимул.

Простіше

 Писати простіше не можу, т'але мене можна простіше читати. А ще простіше — не читати.

Цифрові креатури

 Багацько бачу в мережах усяких постатів, що визначають себе як digital creator. І справді тільки цифра могла покликати до життя таку силу не живодатної креативности: й кликало з небуття, й викликало не суще.

Ка-зна-що

 Поки не з'явився штучний интелект, писучий чоловік ніяк не міг вияснитися: чи путнє він що пише, чи повірити старій, що дурниці. Тепер уже штучний интелект, спасибі, поміг досьвідчити, що таки ка-зна-що. Що-правда, сам штучний интелект поки до того не признається. Т'але ще трохи порозумнішає й конче признається.

Нескромна нездібність

 Маємо багацько геніїв. І ми дуже той... звикли до геніяльности, аж над міру. То вже де ви бачили вкраїнця, щоб одгукнувся на вкраїнську-ж геніяльність болізним чи радісним гуком? Це як швайцарці: так надивилися на гори й озера, що аж нудить од краси. Дуже спочуваємо нескромній нездібності: такий самий, як я, т'але-ж який сьміливий!

У селі Суботові

 Дар викликає заздрощі навіть і в обдарованих. А що вже в тих обминутих! Шалена пристрасть до облади підпалює безхисте вогнище негайної загорілости. Тому тільки смерть і звільняє хист од ревниць, що неначе гарячим залізом палять нутро охочому: "Я знаю його особисто, то чоловік геть не вартий!" А потім можна буде вузькою стежиною ходити туди, де "стоїть в селі Суботові на горі високій домовина України широка й глибока."

Що-до талану

 Що-до талану, то можу сказати, що, як Бог дав, так я й узяв.