Люба розмовонька

 Як дві чарочки криштелеві наперсткові: тільки цок та цок. А, цокнувши, глянеш аж до деньця — чистенько, не налито нічого. Тоді знов цок. Хоч глузду нема, зате й піяцтва. Є чарка, а нема сварки. Хіба хто перецокне так, що трісне порожня чарчина.

Смаковите життя

 "Втішайся нектаром, амброзіїї глитай!" Моє влюблене гасло поетові, поетове поетові гасло. Не вдається мені самому отак утішатися, то може й добре, що з мене не поет. Бо тут і народня мудрість обережнісінько так підказує: "Скільки смаку, стільки й гріху." Олімпійці (не спортовці, а богове олімпійські), було, понапиваються нектару з амброзією тай заходяться вже грішить, як не смертно, то бессмертно, по своєму. А наше життя яке? А житецьке: за тую криху мало гріху. А часом і зовсім журно: не стільки смаку, тільки більше гріху. А що-ж: без гріху та без лиха не проживеш, а на гріх не спасешся. 

І ще цікаві ми знати: з погляду нормативистого нашого мовознавства, оте "гріх-у" з двома наголосами — гріх чи не гріх?

Сьвітло просьвіти

 Називаймо вже віскі житнівкою: тоді стане ясно чого, за яким правом той трунок так хлебчуть де-які наші просьвічені сьвітлом гуманности земляки.

Клямка

 Слухаю Тімів Бакліїв альбом "Starsailor". Ясно, що на пиві такого не понаписуєш. І, перебравши всі напої з улюбленої польської частувальної пісні, всмак покуштувавши того всього, від кави до горілки, не присилуєш свій уроджений артизм отаке виплодити. Знехочу повіриш, що тільки опіяти прочиняють широкі двері в таке мистецтво. Шкода, що так рано Тимко взявся за клямку від тих дверей.

Чим завинила тая лавка

 Як-раз навпроти того місця, де в Золотоворіцькому садку на міському пляцу колись один мій знайомий з артистичних кіл уранці натрапив на сплящого народнього артиста СССР, що мешкав неподалік, але майбуть засидівся допізна під чаркою, споглядаючи перехоже людство для своїх виконавських потреб, тай винувато заснув собі там таки, змучений, красіє таблиця з написом "Винна лавка". От не знав-би я тої бувальщини, то либонь завітав до закладу тай почав розпитувати: де саме стоїть у їх тая лавка й чим вона кому винна. Бо я, бачте, давно рішучо відкинув костура запомагальної московської й уже під чарами рідної поскакав далі на одній нозі, то часом перестаю тямити загальнозрозумілої й усе спитуюся по нашому розтлумачити. А так усе просто з'ясувалося: винову крамницю названо на честь артистично-народньої винної лавки. Винної й причинної в тому, що колись один творчий дід удома не ночував і спочив.

Приорані приоритети

 Ще з литвинського гепо-гайнового: "Корчма горить — у вогонь лізуть, церква горить — сраки гріють." (Карчма гарыць — у вагонь лезуць, церква гарыць — сракі грэюць.) Це, вочевидяьки, про перевагу матеріяльного над духовним. І образ огню! Духовний не гріє, а сивушний — запеклих не пече. А ще громадські першенства, по вченому — приоритети приорані. Прошу порівняти з українським толерантним: "Доброго й корчма не зопсує, а лихого й церква не направить." А поки порівнюєте, пригадуйте, що "всіх нас сира земля порівняє".

Calamity Jane

 Вже на схилку власне дикої доби на гамерицькому заході (Wild West) з'явилося чималенко непевних підробників учорашньої дикопільської "старовини". Межи ними й Calamity Jane (Лиховісна Ївга). Поки жила, знали її люде за брехунку-вигадницю, блудяжку-бурлачку й саможертовну пропійницю — й тому цуралися. Та вже коли пані переставилися, гідно запиваючись, склали їй належний посмертний пошанівок. Убрали в шкуряні степові штані й куцину з торочечками, поклали в пристойну труну з кременевим козацьким мушкетом ізбоку й виставили на показ і прощання. І всі журилися й навіть плакали. Бо кожне хоче прожити таке геройське життя, та мало хто насьмілюється. 

Служіння питущого

 Неділею йшов до церкви й перестрів двох питущих. Скінчилася рання відправа та не звідти вони брели, хоча на виду в обох було передчування якогось чуда-дива. Як сказала одна поетка: "Хочеться чуда і трішки вина." А що п'ють оті чудодії? Мо' й вино — аби хміль. Спершу трішки вина, а далі неминуче станеться чудо: з маленького хмільної насінини скоро виросте їм сьвітове дерево — ото диво буде! 

Я, як, власне, колись і передшезгадана поетеса, й собі люблю випити. Т'але воно в мене не служіння, а так собі — невеличка гріховна втіха. А для двох молодих дядьків із питущими пуп'янками лиць, що присьвітили мені вранішньою дорогою до храму — то служіння ціложитенне. Вони вже там у високому своєму піднесенні. А я, бач, ні в тих, ні в сих — іще ні до церкви, ні до чарки.

До розтріску на своєщину

— Чим ти робиш?

— А затичкою!

— ?

— Зате на своєщину. І до ро́зтріску. Як затичка бахне, поллється шампанське в пляшки.

Оаза

 Як на Московщину, то мир — лиш солодке, п'яне марево в пустині, бо сама воєнна пустиня — величизна омріяна оаза, повна тайги та Байкалу.

Зірчанка

 Зірчанка то така хороба, що дає й невинний клопіт, і таємну втіху, й приємну хибкість. От, бачу, й іще один знайомець несодівано затруївся. Оцей мене найпаче здивував, бо має вже захоплення не розминатися з чаркою. А там-же все є: й невинний клопіт, і таємна втіха, й приємна хибкість.

Пилося й писалося

 Розглядаю ближче кухлика-бюветника. Виявляється, пише: "Трускавець. 2014 рік", — тоді ще писалося. І пилося. А от цікаво, чи був "Трускавець. 2022 рік"? А "Трускавець. 2026 рік" буде? Бо мені ще п'ється. І пишеться. Хоч і не на кухликах. 

Заздоровний келіх

 Щоб тьменно не заснути від спиртового трунку справжности, люде безневинно бавляться  гискристим шампанським напоєм.

Палю, та не курю

 Платна лікарка, хоч сама немолода, по новому питається в мене своєю вкраїнською, чи я "не палю". Палю, кажу, грішний, потрошку всяке сьміття садове, хоч воно й не вільно. Зате не курю й не курив ніколи. Воно, знов кажу, досадно стає, як цілий вік живеш здоровісіньким життям, а всі перепитують, чи не куриш, чи не п'єш і про всяке таке иньше гріховне. А хіба не видно? Хіба на козаку немає знаку? Либонь нема, на виду нічого не написано. Ні, написано, т'але не читайте: брехня то все.

Про сьвято ІІ

 Питущому не гріх і випити в сьвято. Їдусі — не гріх і наїстися. Тільки прятати в хатах обом зась — то кожне зна, наше спільнородове кожне. Та як хто має вчеписто-нападистий (обсесивно-компульсивний) розлад, що він потужно гамує в будень, уже сьвяточного дня може, по справжньому, вчеписто й нападисто, взятися до найретельнішого, екстатичного прибирання в кімнаті.

Пили, що хоч

 Їдемо — аж гульк велетенський щит, дядько з робочою бензопилкою: "Пили, що хочеш!" Лишенько! Хоч-би не було чергового Texas Chainsaw Massacre! Стривайте, тут вам не Гамерика — в нас закон! Пили, що хоч, пили, що хотіли, а тепер із пилкою пішли, п'янючі, гулять?

Не пориває нудьга

 Пиття може звабити мене веселощами. Т'але тверезість ніколи не злякає мене нудою.

Повна скриня

 Ми вже живемо не просто як центральногеографічні европейці, а як европейці тубільні, закутні: господа — повна, лиш не чаша, а скриня, й повна вона плахіття, манаття, мантілля й хвантя. То що-ж, до жіноцтва воно якось і пасує. А ми, чоловіцтво, гадаю, радше глибоко потягнули-б із повної чаші.

Роби сьогодні

 "Що маєш робить, то зроби сьогодні, а що маєш ззісти, то ззіси взавтра." Овва! Оце так приказка! А нас іще й нині кортіло солодко ззісти, п'яно спити, хороше походити." Теж приказка! Й усе воно, хвалити Бога, якось урівноважується. А хороше походити — то, завважимо напровсяк, буде чепурно. Смашно поїси, було, солодко запиваючи, й ходиш ошатний. Без того не пилося й не їлося по святочному. А теперки самі хвутболки та кросівки, хвутболки та кросівки. Що маєш робить? Роби сьогодні.

Залицяються бити

 Нас залицяються бити. Цей старовинний сільський вислів дуже вже тепер буде до речи. Тільки не так бити, як колись на селі хлопці були "залицялися" — знічевля, від юнацтва дурного. А от на смерть і просто сп'яну, як по московських присілках одкатовують.