За безправність

 Ніколи людство не було справді безправне: закон ворушиться й у печері відлюдниковій. І справді правного людства ніколи не буде — хіба "правове" невсипуще, вузлувато приставлятиметься.

Корисна несмашність

 Таємний закон дієтології, як і аскези загалом: усе смашне — некорисне, а все корисне — несмашне єсть.

Не пориває нудьга

 Пиття може звабити мене веселощами. Т'але тверезість ніколи не злякає мене нудою.

Сьвідомі старощі

 Старощі — то несьвідома аскеза: зненацька обпаскудився. Її заперечити може тільки аскеза сьвідома: впоганився давно й умисно.

Між двох боків

 Треба уникати, з одного боку, интелектуальних прикидів, а з другого — самодостатнього розумування. Як удатися до такої аскези, то може легко з'ясувтися, що між тими двома боками нема більше ніякого тіла. Це трагедія, але сьвіт не прийде її подивитися й пережити катарсис. А прикидання й широкі розмови й далі ваблять.

Як вулик

 Будь-які слова можна так вивернути — коанисто, апорійно — що навіть німець, учитель великий, не впізнає первинного глузду. Й вивертають слова виворотом, і дуже метко й легко, такі відомі своєю бездуховністю й загальною безглуздістю люде як журналисті письменники. Тому справді духовні мужі в усі віки брали на себе подвиг мовчання. Мовчати не вві сні, не від утоми, не від спантеличення — важко й навіть страшно. Тому всі кругом, навіть не маючи що сказати, однаково гудуть, як джмелі. А уявіть собі, як то воно мовчати, коли саме є що сказати — симфонічного, гармонійного. Сидиш, як вулик, поки бджоли в тобі нанесуть меду, й тільки пильнуєш, щоб не покусали.

Ретроспектива

 Петро Величковський і Грицько Сковорода разом студіювали в Київі. А чого в Київі доброго навчишся? То вже й покинули обидва. Обом наука життьова цікавіша була за академічну. Треба спершу нажитися, щоб пробудилася цікавість і до вчености, а не вчитися, щоб далі не знати, як жить. Але й живе життя — не дурний бенькет. Тому обидва схилялися до аскези й писали.

Шляхетна душа мусить жити в своїй сучасності, шанобливо визнаючи долю. Але шляхетність скеровує душевний зір у минуле, де стільки втраченого дорогоцінного, від нової доби зневаженого. 

В великій тузі і в самопокорі

 Переступ і суд за його не мають спільного часу, ні простору. Вони єднаються тільки в сьвідомості. Це зветься совість, як хто має. Тому натуральному чоловікові, вчиняючи, не спадає на думку разом і судити себе. З геройством іде діло на переверт: не має втямлення того, що подвиг і слава пов'язані тільки в думці, тій, що нею знов багатіє натуральний чоловік. Але навіть переможна звитяга нічого героєві не обіцяє. Герой іде на самозречення, а то й самопокору.

Нищота

 Старець мре під мостом, і його ватага день живе, ївши те, що по йому лишилося, й цілий день не мусить просити. Чи не всі ми такі старці? Ні, не всі: після багатьох не лишається й на життьовий день поживи. Не ватазі судити їх.

Батіг без ляску

 Навчитися так, щоб і не вчити й ученим зникнути без сліду, без найменшого сумніву по тобі, що й не було чого вчитися. І тільки Бог може прикласти до вуха мушлю, що лишилася, й почути, яке море там одшуміло. Ось де була-б правдива аскеза. І скільки таких згладилося, ми не знаєм. Отут і маєш однодолонний звук. А зректися сьвіту, зректися себе, щоб потім сорок років повчати, — то вже знов не знати нічого.

Голий підперезався та й зовсім зібрався

 От коли настає пора вже дякувати сьвітові за побування, аскеза виявляється дуже помічна. Голими ми прийшли в цей сьвіт — покричали, поплакали, погаласували. Щось комусь показували й розказували — як направду сказати, то не дуже нам ті люде й вірили. Й от тепер збиратися треба помалу-малу. А що збиратися голому? Тільки підперезатися ниточкою свеї правди, перечитавши, що там дрібним на ниточці на пам'ятання написано. Й якось так непомітно треба йти, бо тоді до речи було голим, а теперки якось ніяково.

За помисли

 Усяке по своєму дорозумовується, але ніяк не домудрується. Бо не мислі, а помисли. А ще зухвальство замісць завзяття, пристрасть намісць чуття, і навіть зневіра, а не жаль.

Мізерне животіння

 Тепер усі звикли "виживати" — якгось иньшого слова рідко коли почуєш. Ніби на те, щоб багато вижити віку, треба вигризти якихось чужих зо сьвітової хати. А от животіє мало хто. Котромусь иньшому народові животілося-б із виповнюванням, запорожнюванням — ріс-би живіт. А в нас через животіння живоття йде кудись углиб, так ми бачимо.

Бо, справді, те, що з нами діється, — не виживання, а саме животіння. Коли починаєш животіти, то спершу важко змиритися з таким розумінням, кортить саме "вижити" — раз назавсігди. Та не судилося: мусиш приковувати увагу до тісного, незмістовного живота, й вона хоч і бігає, т'але так недалечко, як пес на ланцюгу.

Серцю охолода

 З гріхом не розлучаємося, бо він солодкий, бо є таємниця бажання гріха, такого здебільша простого, невибагливого, утертого в усіх своїх славлених "розкошах". Але бувають і миті розуміння, що гріх нікчемний, безпотрібний. І хоча ці миті сходять з якоїсь "загальної" високости, стосуються вони до охолоди серцю, втомленому чимось пекучим і таким окремим, що аж і гострим, попри свою тупість. 

Предковічне й передковідичне

 Передковідичне життя було якесь не предковічне. Бо споконвічна єсть аскеза. Цар Ковід ХХІХ змусив до неї кожного в своїй мірі. Самозречення — то жертва, шо її пожирають самі жерці. Ми робимо приніс тому, чому нічого не треба. Чи, як хто вірить, Тому, Кому нічого не потрібно. Все до потреби нам, а ми вже ніби й навикли до безпотрібности. Не тепер, іще не тепер.

Дідчий виворіт

 Було колись — що-правда, минулося: покупиш собі щось дурничкове, заплатиш за щось дрібничкове — і вже душці пільга. А тепер ті душевні повіви через брак коштів доводиться вітром задмухувати геть аж на духовну путь. І зачинається янгольська їзда, по дідчім виворотові пандемії.

Пам'ять-культура

 Кожне скаже вам, що культура — то пам'ять. Гуртова, звісно. Т'але й особиста пам'ять — то культура. Це-б-то вона становить власний ґрунт особи. Спомини виринають і потопають, а на культурну пам'ять здаються тільки ті з них, що видобрюють, а не просто гноять.

Не всякий спогад тобі й загниє: ми тепер усі поробилися ловцями й стрільцями на вражіння. А вражіння — то що? Той самий спогад. Він схожий на приготоване завдання, вивчену лекцію. Це все треба донести до якогось іспиту й лиш тоді можна спокійно забути. До згадки додається чимало знадобів, засобів — і вони спитуються вічно захарастрювати культурну нивку, ба більше — і лани широкополі, а разом, як удасться, і Дніпро, і кручі.

Тільки в самохітньому відлюдництві чи змушеному зубожінні можна через брак зайвих об'єктів навчитися відкидати не культурне, ні до чого не догідне пам'ятання. Так і старість притягає за плечі доречні образи, щоб розцілувати вічність.

Незалежність ув аскезі

 Нині намагаюся всьвідомити нашу незалежність через досьвід позатого покоління в моєму власному численні. Наші діди й баби звікували ввесь свій вік у стані безугавної пандемії. Пандемії чужих помислів і похотінь, що заперечили й забрали в них усе, навіть Бога самого. Бог може й не потрібен ситому, багатому молодому аеронавтові, що ладнається летіти на Марс, бо на землі йому нема чого хотіти.

А вбогому, злиденному тільки Бога й треба. Бога чи вже геть нічого. Т'але сказали, що нема, зробили так, що ніби й не було. То вони повернулися до передхристиянської аскези, до стоїчного вправляння в належності й незалежності. "Як нема, то й дарма", — ось заповідь стоїцизму в народім переказі. Бо є голий я на голій землі. І сприяю тій голій землі. Й учуся знов любити свою первісну наготу. Хоч первісна нагота була посеред раю, а тепер вона посеред пустелі накладає зо згагою, голодом і холодом.

І вони навчилися не бажати того, чого нема, з дорогою душею тішитися тим, що впало з неба на один день, а взавтра, як не споживеш, зогниє, цьвіллю зацьвіте. Й не розучилися принагідно всьміхатися, й добра мислити.

Нам треба аскези — знов тепер і либонь надовго.

Не лежиться ІІ

 Маємо таке, що в багатьох людей, чи не в гнітючої більшини, життьові стратегії поскладано по московськи. В кого нишком, у кого тишком, хто й не сам і складав. Усьвідомлення тут нічого не важить. А тепер ви приходите до них із сьвіжим, але мокрим рядном українства й хочете все те накрити. Бороняться й боронитимуться. Бо й далі вкраїнство лишається твердим аскетичним подвигом. Занадто твердим — щось не лежиться.

Колись під школою

 І я колись під школою ночував... Що може влучніше схарактеризувати стан нашої осьвічености!? Однак, як і справді когось попрохати матури ради перекуняти нічку під школою, то мало знайдеться охочих аскетів.