Людська кров — не водиця

 Підосіння комарня вже не має надії напитися крови й продовжити комариний рід: пізно. А кусає тяжко, передсмертно, ніби намагаючись оддати злу отруту й піти у вічність чистою, як вода. 

Солодкий сьпів

 Сирени виють і пильно-препильно дивляться: чи не кинеться хто в водяну смерть? Києплавці заткали воском уші й спускають погляд на курячі ноги диво-дів. А Київ не виє — тільки скрегоче: корова Европа мукнула, що незламний, от і рипить, бо noblesse oblige. "Merci, Monsieur! Merci, Madam!", — з рипом розкланюється, одхиляючись од ударів. А сирени однаково старанно, зграйно виють. Чи це солодкий сьпів, страхом приголомшений?

Ми — троянці

 Подивився Ноланову "Одісею" лиш на те, щоб упевнитися: в уяві своїй сприйняв її належно. Бо, направду кажучи, склав собі остаточну думку, кіна не дивлячись. А тут проста статечність вимагає чину: пішов, подививсь і пересьвідчивсь. Те, що зробив Христофор Нолан, по вченому зветься апропріяція (appropriation). Це буде супроти експропріяції (expropriation) — привласнення проти вивласнення. У культурі вивласнення неможливе. Культуру вдається припинити, як теперки крадуться припинити нашу, або привластити, як давно привластили в нас, що змогли, ті самі займачі. Тут логіка злодійська: все вартісне й пожитечне з живого зняти, а самого забити й покинути. Та мертва культура далі істнує й належить сама собі.

Перший Великий Рим одрізнявся од самозванчого третього-зайвого тим, що взяв собі мову античної Греції, схилився перед її культурою. Славетні римляни мали грецьке за високе й не спитувалися, височіючи, нависати над привлащеним. Одначе до британських островів Рим пристав уже либонь просто Римом, без марципанів, не кидюючи герцьких перлів у гнилі болота. Може цим пояснюється те, що британський режисер читає "Одісею", розбирає код спільноевропейської культури, де й на українців є місце, настромивши на носа гамерицькі окуляри. Христофор Нолан однаходить Америку.

Тим часом ПАСШ (Північні Американські Сполучені Штати) чи З'єднані Держави Гамерики пішли з кону сьвітової влади, й нишком, наче гоноровий артиста, слухають, за лаштунками, що їх у греків не було, як викликає публіка. Проте од привлащування европейського всього ніхто й не думав одмовлятися, навіть про око. От і в кіні все зроблено по гамерицькому: сумнівні европейські перекази постановлено на міцну виробничу базу: фільмування на добрій натурі, чудова (до речи, шведська) музика, гарні, модяні чорні панцери в вояцтва, переконливо змайстрований Троянский коняка. Ідеї про теє, що й dei не ex machina (ἀπὸ μηχανῆς θεό), а прості перехожі на пішоході, що їх минаєш і зразу забуваєш. Все, щоб іздригнулося й затріпотіло на відповідь будь-яке гамерицьке серце. Та не тільки що в Америці. Бо культурна експансія (ширення) вже давно в американських мріях поглинули й проглинули плянетарного кіноспоживача, взяли всесьвітнє око глядачеве. Вся Земля, як передбачається, читає Гомера, не клясично переученими, а полив'яними очима Йвановими Безродичевими, Михайловими Незгадайловими.

То чи подоба картати виконавця головної ролі за теє, що з його all-American boy, заблуканий у трьох алепських соснах прекрасної Античности? Критикувати решту акторської дружини за те, що вони просто кораблева команда? Їхній зір застилають сьози від вітру натурного здіймання, а не натурального старогрецького катарсису. Не великі очі й кричущі роти старогрецької трагедії, а сьогочасно-актуальний вираз байдужого нерозуміння показується на геть випадкових обличчях. А ми, живі троянці, втоплюємо свої очі в кільватер по реконструйованій триремі — чогось нам млосно й нудно... 

Мертвий провулок

 У Луцькому колись був. Це либонь тоді, коли місто Луцьке ще не стало Луцьком-городом. Але назва таємнича, готицька. Хоча просто означає, що воно — сліпий завулок, зазубень. Що там у кінці — безвихідь. Бо провулок, як передбачається, ніби якось кудись провулюється, а тут — ні: десь там умер. Людське життя — як місто переназване. І чимало в їм мертвих провулків, теж наче переназваних, а от не перемінених: що ніби жилося, та так нідо чого й не дожило.

Гостра й пахуча

 Не слід забувати, сидячи за цим-о ділом, що мову ми взяли від наших просьвітителів, що за їми давно вже навіть не сьвітиться — ні в церкві, ні на могилці де. А просьвітителі самі брали те все від сучасного собі народу, не обтяженого чужомовністю, канцелярщиною й дурною вченістю.

Звісна річ, той сучасний просьвітителям народ уже давно вмер, але в Бога немає вмерлих, а самі вмерлі примудрилися таки лишити по собі живий нащад — нас і з вами, грішних.

Не маючи чавунної державности, Вкраїна мусіла ховати свою мову, як наче дулю в кишені. Чи як плящину дулівки-грушівки десь у таємній пазусі. Того вона й облітературилася, й условникувалася колись як гостра й пхуча.

Наш письменник

 Наш письменник не конче має написати повість, п'єсу, в'язку оповідань, трохи постудіювати-пополітикувати, поперекладати, бучно відсьвяткувати свої двадцяті народини й застрелитися наступного дня, як то вчинив один із наших земляків далекого 1907 року. На віку як на довгій ниві. Можна й пожити капку, поки громадянство дещо призвичаїться до твойого істнування. Тоді, озираючись назад, люде оціновуватимуть твої раніші твори й казатимуть: "Дак от же-ж міг колись писнуть, а теперечки геть списався й виписався! Й отак помалу довшатиме доба твеї вхваленої творчости. І тільки завершальний етап утвердиться вже тільки по заслуженій смерті.

Прилітала

 Москва вчащає до Київа — охоче приліта літньої пори, тихими та теплими ночами. Як Носхверату: з якогось свого власного, більше нікому не відомого колишнього инобуття. Коли на сьвітанні пускається плисти назад, погойдуючись на хвилях зрадливої пам'яти, то либонь довго видивляється, де сісти, де заховалося те небувале кубло, куди так переконливо кличе дикий обов'язок ригнути кров'ю в пички своїх кажанят. Чи загадається Москва, сидячи край бенькету, про їхню будущину, той їхній час, де простору ні на що нема, тільки на розмах болончастих крил?

Не гребе

 Добрий городник ляже в землю як жадане добриво: з права, ввесь, чорними долонями сягаючи лона й надра. Тільки що дивом здивує переплазий кріт, що такими руками воно чомусь не копає й не гребе.

Бурштиновий еон

 Чи настане по смерти бурштиновий еон? Чи буде він геть позбавлий часу для людини в бурштині? Чи то — могутня менть, чи повний еон дожидання остаточного сьвітового (а не просто людського) кінця згідно з Божим заповітом?

У життьовому потоці

 Бачу рясно нататуйований люд — ростуть вимоги до актуальности, насправді крутішають. Літо — звідомна пора: треба показати крам лицем. Немолодих розумію дуже добре: готують тіла до вічного пливання. Наче писаристі погребні човни гребуть. Чи придасться те тіло в тогосьвітнім царстві, чи ні, а от скільки мум єгипецьких збереглося з наколотими шкурами! Виходить, не дурно припильновували давні майстри: переказали таки нам, теперішнім, свою казку про долю й красу. Не всі пергамени дотривали, та маєм таки окремі тілесні аркуші. Обмилялися давноколишні в тій своїй, так мовити-б, есхатології, а проте як доводливо, майстерно хибили! 

Д'алеж молоді хіба про таке міркують? Аж ніяк! Вони готуються картинно, мальовниче, образово, ґалерійно довго жити в гнучких і пружних тілах.

В останню путь

 Завітав до вкраїнської народньої їдальні й, як то в мене за звичай, гарма-дарма причепився до подавальниці з холодником, що й досі пишеться в їхніх реєстрах "акрошкою". А подавальниця й каже на теє:

— А ми оце й пробували якось так писати певний час. Та й перестали.

Зрозуміло. Люде не тямлять, що воно таке, то ще, крий, Боже, перестануть замовлять. А торгувати-ж треба!

То що, компетентно реєструєм смерть іще одного безвісного нашого слова? Жуючи проведем ув останню путь?

Неактуальні

 Неактуальні письменники й мисленики терпляче дожидають своєї смерти, щоб хоч якось актуалізуватися.

Calamity Jane

 Вже на схилку власне дикої доби на гамерицькому заході (Wild West) з'явилося чималенко непевних підробників учорашньої дикопільської "старовини". Межи ними й Calamity Jane (Лиховісна Ївга). Поки жила, знали її люде за брехунку-вигадницю, блудяжку-бурлачку й саможертовну пропійницю — й тому цуралися. Та вже коли пані переставилися, гідно запиваючись, склали їй належний посмертний пошанівок. Убрали в шкуряні степові штані й куцину з торочечками, поклали в пристойну труну з кременевим козацьким мушкетом ізбоку й виставили на показ і прощання. І всі журилися й навіть плакали. Бо кожне хоче прожити таке геройське життя, та мало хто насьмілюється. 

З-за лаштунків

 Пригадуєте справу в "Гамлеті", коли князь данський заскочив царя данського в молитві й каятті за той гріх, що зробив із небожа й пасерба його таємного запеклого ворога. Захопивши християнського володаря розполохом, Гамлет перше важиться вчинити душогубство. Т'але далі оговтується: таж у молінні й каянні осоружний вітчим може спастися! Не врятуватися від меча, а душу спасти. Обидва вороги вірують у те, що Христос їхній Спаситель, отже вони два християни. "Де двоє або троє зберуться в ім'я Моє, там Я посеред них." Та третього нікого немає — ці двоє самі. Й не зібралися вони на молитву, а один молиться, а другий хоче першому смерти болізної, ганебної, немирної — не християнської кончини. Острах бере від такого блюзнірства. Шекспірівський театр — то кін нищівної жаги.

Україна не має царя, й вона, безперечно, не Клавдій. Але коли молиться, чомусь увижається московський гамлетик, що лізе з куліси, ніби й віруючи, а все важачись підступно вбити.

Пів біди

 Народитися "нормальним" москвомовним киянином — то ще пів біди. От умерти в такому стані не хотілося-б.

Не тривожиться

 Вже через повітряні "тривоги" ніхто ніяких заходів у Київі, тьху-тьху-тьху, не скасовує: ще там, тьху-тьху-тьху, чи вб'ють, чи не вб'ють, а жити треба.

Вистерегаючись

 Смерть — то таїнство. Хоч-би хто йшов. Туди, де життя вічне. В'являєте, як вони приходять, а там... Усі життьові таїнства, що мало бавлять  житців, мали-б бути зрозумілі через причастя — ще не пізно приєднатися, розділіти. А що за брамою — ніхто не зна. Сьвятий знає. То вже біймося за темних, за душевно чорних і... за себе вистерегаймося.

Краса городня й краса городянська

 Пані кажуть: "Не хочу дарованих квітів: вони — вже мертві." Тут поет, бабський празник, облесно підказує: страчені. Т'але, відмінно від Охвелії, квіти в воді живуть і далі, так само довго, коли не довше, як жили-б навгороді, на хазяйчиному кущі, з земляним коренем намісць скляного прозірного денця. Приміром, паніїна бабця саме навгороді красіли й квітували. З такого погляду, панія живуть у кришталевій вазі — ну, дак живуть-же! Являючи образ краси — хоч городньої, хоч городянської.

Щоб не засуміти

 Пощо лізти в чужу смерть із своїми радощами? Прийде й твій час, то щоб хоч не засуміти.

А тут приплуталося й тіло

 Теперки такі часи, що душогубство ні в кому не прокидає огиди. Бо душу губили давно, а тут приплуталося й тіло.