На ланцюгу

 Брязкаючи ланцюгом поезії, можна часом показати більше, ніж махаючи вільними руками в прозі.

Надгробок

Гробар зробив свою роботу,

Та роблять вогкість у землі

Не сльози, а перлинки поту

На мармуряному чолі.

А десь у хаті, там, де вмерли,

Знов дно, де був думок струмок, — 

Лиш чоток річковії перли 

До молитовних сторінок.

Ти не в книжках, а між книжками

Кістковим ножиком заліг,

Папір розтявши, та не камінь.

Ти руки склав, на чому зміг.

Вся постать випнулась із віка,

У вічність дивиться лице

Колись земного чоловіка, 

Що і не думав буть мерцем.

Великий Одпочин

 31-ого серпня зненацька всьвідомлюєш, що людина народжена для відпочину. Праця — то відпочивок перед одпочинком, одпочивок опісля. Все в природі обертається довкола відпочинку, все кружляє довкола його, а він, кого хоче, вітає в танець. Основа нашого буття — Великий Одпочин. І той, хто не кориться його спокійному, могутньому покликові, марно живе й гине в подвійній шибі між хатнім мікрокосмом і космосом вільних одпочивників і відпочиванців.

На животі

 Підводне каміння добряче тим, що об його не можна спіткнутися. З його не буде каменя спотикання, притики, притичини, перешкоди: зануряєш голову й обидва вуха й споглядаєш супокійні клипні. Клипні! То й що з того? Вони небезпешні тільки для суден, а наша плавба вся на животі.

З патріярхального

 Щоб об'єднати в одному покликові "дорогих читачів і дорогих читачок" можна назвати їх "дорогими читачиками": так по батьківському, протекторально... патріярхально.

Пропащий талан

 У нім був загинув письменник — і він так і ходить із тим загиблим письменником усередині, вже засушеним, аж торохтить.

Сталева кулька

 О, ця голова, що ненастанно підстрибує й котиться, мов сталева кулька: щойно ти з ним говорив, а він уже поскакав на всі боки, й куди закотиться — ніхто не зна, а самому байдуже.

Не кажучи за Бога

 Не біймося осамотіти — лякаймося страху самоти. Бо той страх непохитно сьвідчить, що головного товариша, себе самого, ми так і не привели. Це за Бога не кажучи...

Мова-мачуха

 Читаю есей одного британського публіциста, називається "Politics and the English Language". Есей про те, які погані бувають в агелянській мові письменники (й мовляни). Читаю й тяжко журюся: те, чого я (на свою голову) легко добачаю в рідній мові, вже в тій чужій ніколи не відчую. Ще читатиму й перечитуватиму, вивчатиму й завчатиму, т'але-ж навряд чи поможеться. Чужу мову переймаєш наївно, нею проймаєшся, її перехоплюєш. А ми, усні перекладники, вже через природу своєї праці схильні переймати таки те, що поверх води й пливе: я знаю, що "актуальність" — непотрібне слово, та мені треба саме "актуального", щоб торохтіти, цокотати, дренькотіти й сьвіготати — тра всіх забелькотіти: вони тобі слово, а ти їм — два.

То вже виходить, що я — англомовний глухий. Але німого в лісі  в нас нема нічого, навіть серед оглухлого. Одначе особисто мене це не тішить — як і ввесь той наш ліс. Це синхроністи-усники, проте й писані перекладарі недалеко від нас пішли — просто їхня глухість, як передбачається, гучатиме вічно.

А британського публіциста тоді звали George Orwell. Під рубрикою "Pretentious diction" він зокрема пише: "Words like phenomenon, element, individual (as noun), objective, categorical, effective, virtual, basic, primary, promote, constitute, exhibit, exploit, utilize, eliminate, liquidate, are used to dress up a simple statement and give an air of scientific impartiality to biased judgments. Adjectives like epoch-making, epic, historic, unforgettable, triumphant, age-old, inevitable, inexorable, veritable, are used to dignify the sordid process of international politics..." Господи, а що ми знаємо, крім отих слів? А це-ж писано року 1946-ого, коли, на наш погляд, іще нічогісінько такого й не було. Ні, таки воно чужа мова, таки воно мачуха.

Иньший хтось

 Я нічого не знаю, а тільки де-що занотував, сподіваючись, що "иньший хтось той аркуш одшука". А вже відшукавши — щось таки знатиме.

Остання ланка

 Люде, як ланки, зчіплюють свої ланцюжки. Ланок багато, т'але найцінніші — останні. То ті, що вміють нічого не передавати далі, й далі не відриваючись од вервечки. То мудрі проглиначі людського, що добротливо споживають рідне й ніде ніколи не плюнуть на свою землю. Вони не носять, не переказують, а тільки благословляють згорненими руками й усьміхаються замкненими вустами.

З позавтрашнього

 Взавтра нічого не буде, а ціле сьогодні сповнене післязавтрашнім — отак ми живемо. І коли прийде оте важливе, справжнє післязавтра, ми не встигнем ані розсмакувати, ані всьвідомити, ані навіть упізнати його. 

З акмеології

Ἀκμή — то коли ти ще молодий, але це вже комплімент.

У ярмарок

 Натоптаного подіями дня як-раз відчуваєш, що десь ізник: пропав, кажуть, як пес у ярмарок.

Вуглецевий слід

 Пам'ять за тобою западеться скоро: вшиється, піде з димом, як вуглецевий слід, і навіть удячна екологія не згадає, хто то такий видихав, а тепер уже, слава Богу, ні.

За тую криху мало гріху

 Щось я геть виписався, списався, як дрібнесенький камінчик крейди під шкільною таблицею: не маю буденних спостережень і навіть не хочеться, щоб здіймала мене надхненна рука й креслила щось своє, мені невідоме, білим на чорному полі школярського палімпсесту. Знаю, що можу, що в моїй крисі пам'ять передісторичних морів, краса перших створінь. Але-ж лежу, тільки часом насовую білі плями.

Зо стандартів

 Осьдечки вона — "Комісія зі стандартів української мови". Вже назву має мовно нестандартну: чом-же вона не просто собі "Комісія стандартів української мови", із яких вони стандартів будуть? А коли вже так закортіло, то чого нестандартне галицьке "зі" намісць стандартного літературного "зо"?

Після того вже не дивуєшся з слова керівниці: "Кілька століть тому Шевченко прописав нас у слові." Скільки століть буде кілька? Двісті років тому Шевченкові минало сьомий. 

Знання, каже, треба змінити на "володіння" — певно-ж, як немає знання, немає мовою орудування, то лишається тільки володіти мовою, свої штандарти виставляючи за стандарти.

Линюща заполоч

Ген голка щогли шиє небко дбало —

вітрилом дірку сонця залатать,

щоб простирати сиве простирадло

і деменом кружлять серед латать:

по шитому пороть житейське плесо

і, ніби рінь, дрібний лишити слід;

стебнівку напрямку черкає керми лезо,

де кітвою закинуть корінь слід.

Нерозмінна вічність

 Духовність — як гривня 1995 року: рідкісна вона, т'але як не заховати, то ще дужче зношується. Й уже скоро нічого за неї, перекуповану, й не дадуть. Махнуть рукою: "Духовність? Немає. Й не треба: тут нажитися не встигаєш, а ви лізете з дурною нерозмінною вічністю — хати не стане переночувати!"

Певнісінькі

 Дуже важко стало втримувати власну думку. Тільки випустиш за перелаз, а там уже приходить сотня чужих битися. Вона-ж як ізлякається, то й біжить, куди ведуть очі. А в чужих очі палючі такі, певнісінькі.

Укро

 Щось якось укро мені нині. Слово саме буде чи не гуцульське, т'але-ж варте того, щоб дано йому літературну долю. Ми-ж чуємо: "Все буде Україна!" Дак треба-ж знать, що коли Вкраїна, то часом буває й укро, а часом — і геть укро. Укрість — то прикрість і вагота, що тяжіють особливо, хоч і лежать на всіх ніби супокійно. Укрості на нас, на всіх, лежати дуже доліжно, а нам щось укро кожному зосібна.

Орудна двомовність

 Ось читав учену статтю й дізнався, що двомовність буває субординативна (ніби підпорядкована) й ординативна (не підпорядкована, а ніби вільна й незалежна). Малося на увазі сказати, що субординативність, то суржикуватість або те, що я в своїх аматорських розвідках про рідномовність називав проти "дитини" й "латини" "периною". Це коли "вищою", "референтною" мовою говорять старанно, а своєю — як доведеться, як зручно, то-б-то дасьбі, колись будем. Це думка статті, а насправді доводить вона протилежне: ординативна, чи як її, двомовність коли й буває, то дається дорогою, велико перекладницькою ціною. Сама стаття писана сьогочасним "науковим дискурсом", що сам, хоч ніби й "виключно вкраїнський", по суті геть залежний од тої осоружної "другої мови", що й далі собі вивищується над ученим мовлянином згідно з субординацією.

Просто тому, що привид Гамлетового батька тривожить не то неписьменну замкову сторожу, ба й самого Гамлета — на те-ж і привид, на те-ж і батько. Наше славне письменство, не без гальма й у красному письмі, відклавши мистецьке перо й узявшись за публіцистичне, зразу потрапляє в орудний відмінок, бо ними пише.

Правдива ординативність потребує суворої розпорядливости. Мало хто тепер здатен на такі зусилля. Бо лекше не тільки говорити, як доведеться, т'але й писати, як пишеться. Коли силкуєшся поборотися за якусь мовну "дрібничку", як стій здіймається зграя галасливого птаства, де качки крякають замісць кахкати, а круки каркають, замісць крякати. То вже сидиш собі Мамаєм: ось шабелька... лежить, ось кониченько... стоїть, а кобзонька собі грає й чарка з пляшкою не лежать і не стоять.

Високий мислений живіт

 Я то ще, слава Богу, бачу й своє неуцтво й його. А він уже тільки моє: власне застує високий мислений живіт.

Кумедія вічного сну

 "Мина Мазайло" — кумедія, т'але зачарована якась, вічна, не можем її відбути. Нема там зайвих дійових людей і нікого там не бракує. Можна без кінця дивитися ту кумедію, безрадісно впізнаючи себе, своїх, своє. Посьміялися, та не розпрощалися. Ніби повторний сон.

І тільки пригадується "Сон (кумедія)" ще передніший. У всякого своя доля — у нас така.

З огнем завзяття ІІ

 От заздрісно мені на литвинське слово "завзятар". Бо в нас "уболівальник" — і що, вболівальники, поживилися? Бідкаємося, вболіваємо, жалкуємо. А от завзятарі горіли-б огнем завзяття.

До Себе

 Терстеґен пише: "Бог безперечно приведе нас до внутрішнього єднання з Собою, і тут, і в вічності." Бог поможе нам тут знайти справжніх себе, й тих справжніх приведе до Себе в вічність.

Клопітний дух

 'What sport shall we devise in this garden, to drive away the heavy thought of care?', — гадаю собі, рано виглядаючи навгород із другого поверху свеї хутірної хатки. Які городні вигадать забави, щоб вижить звідци ктопітного духа? Дак нічого-ж не вигадаєш: навгороді живе клопітний дух, повиганявши всі забави аж геть за окіп.

Dreams are toys

 Химери — то цяцьки. Ми всі змушені жити в цяцьковій крамниці, де нам купило притупило. Т'але хтось просто зачарований намареним привиддям, коли де-хто таки примудрюється торгувати манами.

У рямцях пандемії

 До меї сьвітлини "основної" пропоновано ще додати "рямці пандемії", "щоб унести свою вкладку" в щось таке. Тут тих лапок — як бур'яну в мене навгороді. Чи-ж не досить іще ми вклалися в ту пошесть, чи ще не все живе в її рямцях, що й парсуна наша мусить виглядати вічність із вікна, складеного з "рямців пандемії"?