Так ніхто не читав

 Поет пише: "Так ніхто не кохав..." А я вже те так читаю, так читаю! Так ніхто не читав, далебі, ніхто.

Найкраща в сьвіті

 Як одисти, як одисті, сьпіваймо оду перекладниці-трудівниці, мудрій дівчині казковій, що намісць важко зрозуміливої для нашого вченого письменности интелиґентного народу, поправної, так зветься, вкраїнської мови обира для свого перекладу ловкий, бистрий і зручний суржик. Вправна комунікаторка вирозуміла, що інтелі-ґібільне, не має бути интели-гибельне.

Дак а якого-ж образу нам до такої майстрині вжити? Бракне надпоривних слів. O my Luve's like a red, red rose, їй-бо! Насьмілюся сказати... дика рожа. Та щоб, ховай Боже, не скаламутити-збаламутити мішанкового менталітету ні самій перекладчиці, ні вдячній її авдиторії, поквапимося пояснити, що дика рожа — то зовсім не теє, про що зразу подумалося тямучим переносникам усесьвітянсткої сьвідомости, не теє, на що може легко покривдитися сама фахівчиня, потайки напровсяк підглянувши справжінсть у маленькому люстеркові. 

Дика рожа — то виклик, суперниця нашій садовій троянді з правильним садовим наголосом, троянді-чужинці, пишній грекині. То наша рідна, тут і зросла шипшинонька лісова, найкраща в сьвіті за об'єктивним сьвідченням її вірного розмовника-ясеня:

"Он бачиш, там питає дика рожа:
— Чи я хороша?
А ясень їй киває в верховітті:
— Найкраща в сьвіті!"

Ну, піду собі, отакечки відсопілкувавши: вже час до лісу бидло виганяти. Там побачимо, як воно буде, тепер одно відомо непевне: німого і лісі  в нас нема нічого...

Задля модальности

 А ще винайшлися мені геть непотрібні в нашій мові новотвори "читун" і "писун". Як сказав-би на цьому місці Кримський: "Доводити красу цих неологізмів тут зовсім не випадає." Т'але-ж яка доречна модальність!

З ким дожить, добити віку?

 Ото старесенькі доживають, і дуже вони вдячно потрібні своїм немолодим дітям, бо мають іще колишню совіцьку заслужену пенсію. А ті діти, добиваючи віку, вже будуть із своїми цифровими мідяками геть непотрібні. Хоч-би не цихвирували їх за те діти власні.

Річ загального спожиття

 Як річ загального спожиття чи споживання обернулася нам на річ "широкого вжитку"? Намагаюся в'явити той ужиток: який він широкий. Це-ж хтось колись не полінувався й пере-переклав. І багацько такого в мові пливає, хоч горічерева: пливе риба тай велика, тільки видно пера. Пливе знаючи, що вона — річ широ-о-о-че-е-енного вжитку.

У затінку

 Дуже спека була й кругом тільки й чуть: "тіньочок", "у тіньочок". Ніби відчувають, що тінь — то не затінок. Як хто постоїть у тіні, то хіба в моїй тіні, т'але то не від сонця. А холодочок-же вам що? Таке промовисте слово! Ясно, що в пекоту кортить не холоду, а саме холодка, ніжного холодочка. Чудово воно в Коцюбинського: "Нащо вже бувають таємничі холодки, а й туди хоч тоненькою цівкою протиснеться сьвітло й сьміється — раде, що й там знайшло свого ворога — темряву."

Отака дурня

 Принагідно розшукався оце по старих добрих словниках за словом "дурня". Ви-ж усі його добре знаєте, й ніяк уже без його обійтися. Дак коли-ж нема такого! Рідкісний новотвір. Бо в нас теперки всі новотвори: подеколи від дуру интелиґенцького, трохи з ангелянської родом, а найбільше — з походження свого щирі москалі. То й тут можна зазорити, що... промосковський воно евфемізм. Хай Бог просить, однак, якщо погріхував дурно на питому нашу народню творчість. 

Хоч-би як воно було, а слово в мові нове, ще голодне. І як усі нові, не конче потрібні слова, як стій заходилося жерти супротивців. Отак іззілися дур, дурощі, дурування, дурниця, дурність, дурнота, дуранляси й навіть дурний розум. Хто де їх чуває? Хіба культурна дурість лишилася, збоку мнеться.

Отака дурня, малята.

Бодай воли живі були, а плуг поламався

 Це-ж яке вже покоління я борюся за теє, щоб український народ балакав свею мовою? Не кривундою, не поглумкою, а щирою? Здається, шосте. І ще два покоління вже бачу по собі. І що, поживився? Почуваюся сучасником Котляревського: ті самі сумніви, те саме невігластво, те саме право й жага доп'яна напуватися культурою власного ката. На лихо, ця борня де-далі, то все малограмотніша, безглуздо демонстративніша. І не кинеш: прилипли мозолі до наряддя.

Живовзір

 "Манекенник", "манекенниця" — були-ж такі слова, хіба ні? Тепер звуться "моделі". Він — модель, а вона — моделя. Обидві слові є в нашій мові, тож шанувальникам сексуалізації всього лексичного не треба вигдувати "модельки", бо якось зневажливо звучить, ніби "письменничка". Т'але чи не об'єктивація тут накльовується? Таки манекенник од манекена відмінний, нічого злого тут нема: бере з манекена, повертає на манекен. А от "модель", "моделя" — то хіба не річ, хіба воно стота? Не то стота, ба й людина? Питання йде від нас. Одначе йде прямісінько до ангелянської мови, де model —  і зразок, і взірець. Як уже зразком не хочеш бути, то від взірця хто відмовиться? А ще model — і натурник, натурниця. Натуральні-ж натурники ходять у нас на помості. Й уже остаточне — живовзір. "Чим ти робиш, небого?" — "А живовозором, дядьку!"

От і заводь після того, що краси на стіл не подаси. Сама краса не може багато поживати, бо такий теперки модель. Зате коло єї иньші ого як наїдаються!

Я й сам цілий вік спитуюся красою трудитися. Та маю хирляву, невеличку — яка вже там із єї жничка: скоро-но до серпа взялася — вже тобі й пучки врізала, скалічіла. Не живовзір!

Як шевська смола

 До кого з церковних хоч раз на віку не чіплялося щось, як шевська смола до чобота: "От ти Богові молишся, до церкви ходиш, а таке вичворяєш, підло живеш!" Це, звичайно кажуть порядні люде, що самі не ходять і не моляться, зате звичай знають. А до церкви прийдеш, там панотець: "Гадаєш, що Богові ти молишся, що до Церкви ти ходиш?!" Він-же напевно зна, що насправді не туди ти молишся й не туди ходиш: не в Бозі живеш, метаної (μετάνοια) не переживаєш. А як нема метаної, то що лишається? Спокута, спокута перед усякою невинною, цнотливою невірою. Як у пісні сьпівається: "Було, дівко, не ходити... було, дівко, не просити... Бо... тепер ти, дівко біла, людська поговірка."

То може й справді було не ходити... не любити? Оголосити сьвітові: "Я вже вам не поговірка, бо не молюся й не прошу." Та двері-ж стоять незамкнені, навіть не причинені. Ану-ж Бог почує...

Ми просто йшли — у нас нема

 Чоловік із живодіяльно чинною громадянською постаттю й поставою, що змушують його рвучко підводитися й прямувати просто в безвихідь.

Коломийський

 Тут коло нас цілий вік лежав провулок "Коломієвский". Я впертими роками щиро намагався кликати його Коломийським, але щось він не признавався. А це вже, бачу, пишеться "Коломийський". Що й казати, хоч і надто дорогою ціною, а таки розкиявлянився.

А добою вкраїнізації він, як виявилося, через кілька год звався Комиївський. Слово нез'ясненне, люблю такі. Що воно за Комия така? Я не знав, ніхто не зна.

Шиєстирання

 Чи хтось із іще живих і діяльно гарних пригадує, як колись плекали були належну шийність? Це щоб шия була тобі біла, некоротка — лебедяча. Одно слово, "гурт лебедячий летів". А теперки грішне шийне тіло, його білість і чистоту, годиться заткати атраментовою наколкою. Ідеал — безшийність. Щоб голова сиділа міцніше, як баняк на плоті, й лупала ще не заллятими чорнилом очима.

Ти кажеш, гріх клясти й розпачувати?

 А що, невіри, не маючи Бога в серці, вірять у людину? Ці дві вірі споріднені: Бог стався чоловіком, а чоловік силкуються обожитися. Невіра мусить вірити просто в себе, як ніби в надлюдину. А потім неминуче розчаровується. Бо скажіть мені, віки: вірячи в себе, хто не впав у розпуку?

Смаковите життя

 "Втішайся нектаром, амброзіїї глитай!" Моє влюблене гасло поетові, поетове поетові гасло. Не вдається мені самому отак утішатися, то може й добре, що з мене не поет. Бо тут і народня мудрість обережнісінько так підказує: "Скільки смаку, стільки й гріху." Олімпійці (не спортовці, а богове олімпійські), було, понапиваються нектару з амброзією тай заходяться вже грішить, як не смертно, то бессмертно, по своєму. А наше життя яке? А житецьке: за тую криху мало гріху. А часом і зовсім журно: не стільки смаку, тільки більше гріху. А що-ж: без гріху та без лиха не проживеш, а на гріх не спасешся. 

І ще цікаві ми знати: з погляду нормативистого нашого мовознавства, оте "гріх-у" з двома наголосами — гріх чи не гріх?

Наші обриси

 Один надзвичайно працьовитий історик літератури пише геть про всіх письменників, проте чогось не нариси, не життєписи, не есеї, а чи то "сільвети", чи то "сильветки". Ну, як на те пішлося, то ми, письменники, як, власне, й прості люде, маємо ще й силюети й навіть обриси. Один із наших так був і написав: "На темному небі чорним обрисом виявлявся з боку Марків вид." Бачите: на темному, чорним. Але-ж навіть і в тому Маркові було либонь щось опріч темного й чорного, щось таке варте сьвітлішої уваги.

Як паскудно

 "Як паскудно наша молода ґенерація вміє рідної мови!", — без остороги муркнув Кониський. А Леся, як найголосніша тої ґенерації заступниця, з тих слів і покривдилася. Бо не дурно-ж назвалася вона просто зразу Вкраїнкою насупор усім шовинистим?! То вже мусіла вчитися рідної мови й уміти єї. Спершу скривдилася, а далі й сьміялася, як то буває в людей, поки вони ще належать до молодої ґенерації, а не ґенерації просто. На старих письменників і дивитися не кортіло.

Леся доказала свого. Т'але минули роки й цілі ґенерації, а я знов думаю: "Як паскудно..." Т'але нікому а ні чичирк. Бо ще присікається якась Леся.

Широка натура

 Проти сьвята, допостовуючи, вже кортить айвівки, аґрусівки, вишнівки, грушівки, дулівки, деренівки, жерделівки, малинівки, ожинівки, полуницівки, порішнівки, слив'янки, суницівки, тернівки, чорницівки. Вже вийняв пляшку згорівки, другу — наливки й прикро дожидаю сьвята — аж по галицькому очікую.

My RP

 Пригадую, як у школі нас навчали ангелянської вимови: платівки, маґнетофонні записи. Повторювали за вчителями, хоч вони відтворювали мову кожне по своєму, бо самі, скільки хисту їхнього, йшли слідком за своїми невчителями. То була вимова, сказати-б, успадкована. І як-раз до речи в Британії тоді ще добивав свого віку традиційна вимівка — received pronunciation. Отак і виходить, що країна наша, СССР, була робіничо-селянська, школа — спеціяльна, а гутірка — королівська. То й що? Нам ані гадки.

А тепер і поготів кортить мене шляхетчини. Жаль бере тільки, що тим часом невдячні кревні наступники, анегеляни, свеї монархічної геть одцуралися. Т'але мені що до того? Я — чужиня, в мене там роду нема. Тож прикидатимуся осьвіченою чужоземщиною.

І так ото я принатурився, що й в українській намагаюся щось у спадок отримати в вигляді шляхетного виголосу. А чого-ж? Хіба ми згаяли те-ж таки ХХ століття? Хіба нічого не лишили нам славні діди, опроче надто коротких і вузьких, розхристаних і на випуст вишиванок? 

Интелиґентність поводіння

 Похвалю вкраїнськеє товариство: хто в тому товаристві до пуття не потрапить сказати чогось рідною мовою, ніколи не прославиться за нетяму чи недоріку, а буде завсіди привітаний як дотепник і веселун. Своє слово не витанцьовуються? А кете лиш московської нам кабаки! Можна й матюкливої, навіть треба. Навіть Сосюра колись похвалив одного: "Матюкався віртуозно." О! І зразу не осуд, а пісні, сьміх, жарти, веселощі. Мало в якому товаристві натрапиш на таке интелиґентне поводіння.