Шиєстирання

 Чи хтось із іще живих і діяльно гарних пригадує, як колись плекали були належну шийність? Це щоб шия була тобі біла, некоротка — лебедяча. Одно слово, "гурт лебедячий летів". А теперки грішне шийне тіло, його білість і чистоту, годиться заткати атраментовою наколкою. Ідеал — безшийність. Щоб голова сиділа міцніше, як баняк на плоті, й лупала ще не заллятими чорнилом очима.

Богонадхненна граматика

 Не забуваймо, що первісно граматики сладалися на те, що богодхновенна мова не губилася, не нівечилася й не московилася.

Надаремна туга

 Втішаймося з тимого, що, нарікаючи на свого старого, жінка просто вкидається в тугу за високим і недосяжним.

Увінчані вандали

 Иноді мені здається, що поети — головні розбивайли нашої мовної споруди. Й усе заради примарного архітектурного ідеалу поетичного ладу й рими.

Ідеальний афоризм

 Афоризм, вирваний із контексту, говорить нам про текст стільки-ж, скільки листок, що полетів за вітром, скаже сьвітові про дерево, як воно зеленіло, т'але це було давно й де — докладно невідомо. Тому особисто я зразу пишу коротесенький текст зовсім без контексту — готовий ідеальний афоризм.

Ідеальний розчинник

 Легкі жарти найзручніше розчиняються в тяжкому дусі.

Бідна душа

 "Бідна душа без гроша." Чи чуєте? Душа! Чи, скажете, знов московці приказку нам попсували-понівечили? Душа споглядає сліпуче яскравий гріш і тямить, виразно тямить, що вона бідна. А в небі, кажу, сяє неосяжний і недосяжний ідеал гроша. А чого-ж, спитаються, недосяжний-неосяжний? Он він — мацай, бери! Ага, мацай — дак коли-ж не дається, а тільки споглядати й марити.

Catering

 Вільний працівник має бути невидимий і лишати по собі дух легкого анонімного вдоволення. Ми тепер усі зачаровані ідеалом, утіленим у трахтирництві, що сховалося за ширмою ще нового чужого слова catering. Всі щось підносять, подають, прибирають і тільки наколки на руках одрізняють надмірно персональних служок.

Звихнення

 У толерантних людей толерантність тяжко перенапружена — аж до втоми звитяжного заліза. Тому в неурядові години вони можуть виявляти люту нетерпимість. 

Має бути

 Мої погляди на те, якою має бути наша мова з часом міняються. Не міняється від першого дотику тільки тоді интуїтивне, а тепер підставне відчуття, що вона має бути.

Запісніє

 Жінка все намовляє мене, щоб писав загальніше. Ніби як писатиму загальніше, то зачитається загал. Ні, запісніє воно маленькій купці, а найбільше — головному читачикові, собі самому.

Не така дорога, як лагодіння

 Не написав я нині своїх призначених п'ятьох сот слів. Зате звичайним п'яти дав добрий лад. Не така дорога, як лагодіння. Засинаю зморений, але втихомирений.

Духовність культурности

 Культурність у нас не дурно зчаста плутають із духовністю: навіть і що-найменший культурний чин конче потребує схожих на духовні зусиллів.

Сяке-таке пожмакане

 Кого-б такого почитать із сьогочасних майстрів клявіша? Бо кажуть, що культурному чоловікові повинно читати якісь книжки. М-м-м... ага! От я порадив-би щиро намісць отих дуранлясів різних мене читати. Сам так чиню й усіх припрошую. Знавці авторитетно стверджують, що мова дуже порядна. А в сьогочасних майстрів клявіша, самі знаєте: сяке-таке пожмакане.

Законний джиґун

 От усі кажуть, що не можна двох любити, та ті, хто так нишком любить, просто собі знають, що можна, т'але про те ні чичирк, а надто самим коханим. Так і мови можна любити дві й більше, як подужаєш, але самим мовам про це не говорити. Тільки перекладаря мови терплять як законного свого джиґуна.

Трагична дурнеча

 Дурість — то не тільки кумедно чи огидно, дурість — то трагедія. Людину не створено, не народжено на те, щоб була дурною. А найтрагичніше те, що це може скоїтися з кожним. Щойно ти глузував із дурнів, обурювався дурощами — й от маєш, сам пошився. Пошитися легко, а вишиватися-ж як? І всім кумедно чи гидко. Трагедія. І пробуєш пригадати, що от у Шекспіра в трагедіях дурні-блазні завсіди виставляються веселунами та дотепниками, а трагедія власне в тім, що ті дурні знов оточені на кону самісінькою людською дурнечею.

Порожнем

 Ну, хто-б міг це подумати: навіть фольклористи й етнографи в своїх невпорядкованих мандрах селами та могилами якось примудрилися засвоїти собі отой звук "ф", що його в наддніпрянській народній мові не могло й ніколи не може бути. Чом-же не брали з собою в торбу до окрайця, цибулі, сала, балцанки з оковитою ще й якогось легесенького, як горобчик, мовознавчика?

У суточках

 Десь іще в суточках університецького шкільництва, навіть і не зчувшись, натрапляємо ми на розтік переходів, що провадять чи до вчиття, чи до вчіння. Й одне, й друге в нас ніби наука, й одне, й друге в нас наче осьвіта. Раннє вчителювання дуже бадьорить і спонукає до власного розвою, т'але згодом виявляється, що вчитель не може вчитися, бо дуже вже звик научати знаючи.

А тим часом, що довше живе чоловік, то менше його кортить од когось учитися. То для всіх так, що темних, що просьвічених. Однак і вчителювати не хочеться по всіх смутках і збитках. Воно-б іще повчитися, поки Бог часу дав.

Під коморою

 Ото як дізнаюся, що якесь окреме слово з ніби простих вигадав хтось із нашої культурної кляси, зразу зазорливо зазираю до словника: чи не було в народу на ту річ слова ще простішого? Здебільша виявляється, що було, та ще й кілька, а не одно. Це навіть за тої доби, коли письменні люде добряче знали мову й, скоро-но поринали в неписьменне море, починали щасливо нею захлинатися, т'але на спід не потопали.

А теперки культурна кляса мала-б обмежити себе на сторожуванні коло словесної комори, а не хапатися до порядкування в ній. Бо все те де-далі, то все більш нагадує здобичництво: лізуть напотемки, піднорюючи задню стінку, виважуючи бічне вікно, не даючи собі жаднісінької ради з тим, що в коморі є чи могло бути. Слухають байок передніших злодіїв.

Показове фотоздіймання

 Як хто не певен, що я знаю вкраїнську мову таку, як треба, то можу здійснити показне фотоздіймання над купою дуже вичитаних словників.