Так ніхто не читав

 Поет пише: "Так ніхто не кохав..." А я вже те так читаю, так читаю! Так ніхто не читав, далебі, ніхто.

25 год без любов-и

  У "Нашої пошти" гордощами блищать гуртові очі. А як-же: "25 років доставка любові"! Так і пише на коверті, нишком гадаючи, що вона "конверт". Песик котикові коробку приніс — з любов'ю. Віримо, що так бува: довіз любови. Розсварені люде покладають надію на теє, що колись буде й у них, як у милих котика з песиком. Тільки жаль бере, що от 25 літ будували Вкраїну, а поштової пересилки досі не вибудували: так і стоїть "почтовая доставка". Що не можна ні з привозом, ні з приносом, ні з приставою, ні з приставкою, ні з доставою додому, як уперто сьвідчили колись словникарі. Любов-и нема до рідної мови: 25 год спливло — а так і не полюбилася. Геть аж і любов-і нема.

Передова музика

 Авангардова музика, здається, писалася й виконувалася не на те, щоб її любити, а на те, щоб полюбляли слухати. Передова музика: десь там попереду, де Дорошенко, маршує й кличе похідна оркестра. Так і правдолюбця навидить правду до такої міри, що ревно жене любов од себе — жене на правду.

Як шевська смола

 До кого з церковних хоч раз на віку не чіплялося щось, як шевська смола до чобота: "От ти Богові молишся, до церкви ходиш, а таке вичворяєш, підло живеш!" Це, звичайно кажуть порядні люде, що самі не ходять і не моляться, зате звичай знають. А до церкви прийдеш, там панотець: "Гадаєш, що Богові ти молишся, що до Церкви ти ходиш?!" Він-же напевно зна, що насправді не туди ти молишся й не туди ходиш: не в Бозі живеш, метаної (μετάνοια) не переживаєш. А як нема метаної, то що лишається? Спокута, спокута перед усякою невинною, цнотливою невірою. Як у пісні сьпівається: "Було, дівко, не ходити... було, дівко, не просити... Бо... тепер ти, дівко біла, людська поговірка."

То може й справді було не ходити... не любити? Оголосити сьвітові: "Я вже вам не поговірка, бо не молюся й не прошу." Та двері-ж стоять незамкнені, навіть не причинені. Ану-ж Бог почує...

Коломийський

 Тут коло нас цілий вік лежав провулок "Коломієвский". Я впертими роками щиро намагався кликати його Коломийським, але щось він не признавався. А це вже, бачу, пишеться "Коломийський". Що й казати, хоч і надто дорогою ціною, а таки розкиявлянився.

А добою вкраїнізації він, як виявилося, через кілька год звався Комиївський. Слово нез'ясненне, люблю такі. Що воно за Комия така? Я не знав, ніхто не зна.

Просьвітний одпочивок

 Юнаком я дуже полюбляв пляжитися: по київських запісочах, по всевкраїнських річкових косах, по морських зарінках на виїзді. А що-ж — де ще ти тих тіл людських побачиш? А головне — нагода самому показатися й так поженихатися. З часом нагода показатися-показитися почала братися віковою патиною мудрости. Я не належу до племени тих непогамовних дідусів, що на злість вікові, часові й сьвітові цілісінькими гарячими днями показуються десь на дикому нудистському пляжі. А коли вже нема на що видивлятися в дзеркало, то й у чужих тілах починаєш убачати ті самі знайомі відбивки очевистої чи ще прихованої недосконалости й руйнування. Одно слово, нема чого вже смажитися, піскуватися й мокнути, псуючи людові законний просьвітний одпочивок.

Не до людей

 Направляймо мовлян із любов'ю. Не до людей — до мови самої.

Ідентичність без вибору

 На старих сьвітлинах бачимо, що маленькі паничі в платтячках, як і малі панянки. Бо підгузків теперішніх не було, то не з голою-ж їм було сьвітити, наче якесь село? Навіть і слова "підгузок" не було — така біда. А що-разу прати паничеві штані, то вже челяди жалували. Бо коли даґеротип, то вже й народолюбство.

Гарбузами

 От чоловік, диви, щиро, непохитно, невтомно пише й пише, й пише. А мова, бач, українська, ніби рідна, т'але красуня горда та пишна, з горіха зерня, то-що, віддячує йому за те писання-женихання тільки натурою, а саме гарбузами. Не мо'на витримати! Та якось витримує.

Просунуто

 "Продвинутая система" — то вже простомова. А "система просунута" — то не мова просто. Тю, а як-же тоді віддати "advanced system"? А то вже мають знати поступні елементи нашого перекладництва. Бо кому advance, а кому й поступ буде. Перекладники, бачте, бувають різні: зірки й зіркуни, зірочки й зірчачичі. Я, скажім, не геть-то знаю чужу мову, а хтось — добре тай добре. Зате вже рідної вкраїнської — не з-так-то. Та одна річ не гурт-то знать, а друга — геть не любить: аж насилу просунено в двері буди перекладницької.

На петрушку

 Кажуть у нас: "З дешевої риби й юха дешева." Це-б-то яка плата, така й праця. А я часом і без риби й навіть без раків такої перекладницької щерби наварю! Хоч не насипчасто, аби накипчасто. Бо звичка — що вдача. Навичка до праці. А що їстоньки, коли праця не живить? Засолим оце озерце тай виїмо щербичку, а на споді знов рибка буде. Т'але більше люблю, щоб стало на юшку, стало й на петрушку.

Попередньо

 Слідство здебільша передує судові, тому й зветься воно попереднє (pre-trial investigation, предварительное следствіе). Не цілком зрозуміло, чого це в нас тепер унадилися казати на його "досудове". Не триває-ж воно справді до суду, до суду-віку? Ніде по безмежно "застарілих", а колись компетентних правничих словниках не знайдеш нічого досудового. Хіба "досудове замкнення" в Кримського: саме до суду, се-б-то "къ суду". А так усе попереднє, ну, хіба ще "передсудове".

Слідство — річ неприємна. Хто його любить, той слідчий зветься. До суду воно йдеться, та перед судом ведеться — попередньо.

Якось покривитися

 Звісно, мовчанка не пушить, головоньки не сушить. І черева не дме, та ввесь гнів тушить. Але тепер майже кожне таким ділом живе, що, перемовчавши, голодом посидиш, голодом потерпиш — тай тонко завиєш, тихенько заскавчиш. От хоч і усний переклад узяти. Денекотре й сиділо-б собі мовчечки: слова не любить, у книжку й не плюнуло-б. Дак коли-ж люта нужда до живого доймає, занишкнути не дає! Треба, треба й собі озиватися. Хоч із ангелянської мови то вже кожне потрапить хоч якось покривитися. А своя сама через губу скаче.

Queens and knaves of Ukrainian interpretation

 She is simply the best. The best, but very, very simply. And, yes, I love when it sounds Ukrainian.

Хата рогата

 Утямив, читаченьку? А городню річ проти сьвітової? А хатню моркву? Яка хата, який город із городиною? А то такі в українців, даруйте, родинні обставини: "Як любляться собі, не робиться між ними нерести, то й добре."

Стережись і пильнуй

 Полюбляю дивозні слівця (от, приміром, експозитура), та не люблю повстяних словес. Здається, в вигуках "стережись!" і "пильнуй!" більше глузду й змісту, ніж у всій картоновій конструкції "безпеки життєдіяльности". Насправді живодіяльність — те саме, що життьова сила, живець. Безпека живця? Поки живець не ввірвався — він цілком безпешний.

Латинська femina

 Не всі модяні теперки хвемінативи мені до мисли — не як чоловікові, а саме от як прахтишному мовознавцеві. Зате саме слово "хвеминатива" дуже вже любиться й саме (як і належить чужим словам у нашій мові) конче в жіночому граматичному роді. Бо там криєтся латинська femina.

Служіння питущого

 Неділею йшов до церкви й перестрів двох питущих. Скінчилася рання відправа та не звідти вони брели, хоча на виду в обох було передчування якогось чуда-дива. Як сказала одна поетка: "Хочеться чуда і трішки вина." А що п'ють оті чудодії? Мо' й вино — аби хміль. Спершу трішки вина, а далі неминуче станеться чудо: з маленького хмільної насінини скоро виросте їм сьвітове дерево — ото диво буде! 

Я, як, власне, колись і передшезгадана поетеса, й собі люблю випити. Т'але воно в мене не служіння, а так собі — невеличка гріховна втіха. А для двох молодих дядьків із питущими пуп'янками лиць, що присьвітили мені вранішньою дорогою до храму — то служіння ціложитенне. Вони вже там у високому своєму піднесенні. А я, бач, ні в тих, ні в сих — іще ні до церкви, ні до чарки.

Отаманія

 Сучасну йому отаманщину, стан тодішнього отамання Юрко Тютюнник зове "отаманією". І воно справді в нас і досі манія, mania grandiosa про отаманів, підотаманів, отаманчуків. Манія отаманства, хіть до отаманування охоплює вищі й нижчі верстви громадянства, всі його стани, безберегий загал. І якимось дивом забезпечує безперечне народовладдя. Все можна одібрати вкраїнцеві, що хоч украсти серед Божого дня сперед очей — тільки не вкохану отаманію.

Де він стоїть

 Тарас Шевченко особливий, опрічний, надзвичайний у головному. От уявіть собі вкраїнського мужика, стільки разів натурально списаного й змальованого від нашого красного письменства, та навіть і явленого ще нашому поколінню. Він не любить чужих, не любить балакучих і сьпівучих, не любить бурлак, не любить усяких квачомазів і віршомазів. Не любить, коли сам чупрун, принагідно навіть і лисих. І ось він, такий, Шевченка не просто злюбив, а зробив із його бога, хоч і з малої, а таки міцненької, аж невиводної літери. Ненависники Шевченкові геть аж і ненавидять його за те, що він такий улюблений у мужицтві. Интелиґенція крадеться здерти з пророка канонічного кожуха й смушеву митру. Мужиченкам, онукам отих мужиків, уже ніби й байдуже до його. Т'але там, де він стояв і стоїть, ніщо иньше стояти не може.