Не міщани

 Недільним вечором прибуваю на стацію метра "Лісова", неошатний і неохайний після гарячої літньої маршрутки. За часів мого київського дитинства "маршрутне таксі" було дивом, міською екзотикою, з куперозною мережею судин-ліній на тоді ще маленькому, як кулачок, лиці Київа, на його маршрутовій схемі. А тепер це перевозовий чи транспортовий засіб або засіб до перевозу й переїзду, дуже народній засіб, хоча наш добрий народ такі панські вирази вже давно позабував, як коли й знав був.

Змішуюся з нашим добрим народом, давно вже змішався. Люд на пероні аж комашиться: либонь вертається по вихідних-виїздних помагати столиці на будні. В цьому розуміння від часів "пійонерського" дитинства теперішньої "Лісової" нічого не змінилося. Бо й тоді сільські й містечкові людиська виходили на метровий перон просто "з лісу": напарившись у твердій "електричці", незручно настоявшись у торохкітливому підгородньому автобусі. Вже тоді вони були неошатні й неохайні, хоча до Київа на трудову чи торгову гостину їхали, вбравшись по вихідному, по сьвяточному й наче-б-то по міському. Тоді вони звертали на себе увагу справних городян і намагалися по сільському дуже розбалакуватися, щоб кияни завчасу не насьміялися з їхньої щирої мови: хай уже потім буде "сюрприз". 

Одначе тепер, хоч які неошатні та неохайні, прибульці нічим не порізняються від київської юрми. Бо з їх чи таких, як вони, та юрма й складається. З таких, як вони, як я, як ви, городян, що вже не поробляться міщанами.

Кіт і Гуска

 Антоничеві батьки перед шлюбом мали йнакші прізвища: батько — Кіт, а мати — Гуска. Переназвавшись ув Антоничів, вони дали прийдешньому сьпівцеві коротку (27 років) нагоду доброгласности. Бо чи може поет називатися Котом або Гускою? А хто може? Це люде, сільські, вулишні, колись так прозвали, а пригляньтеся-но, письменні: який-же з мене Кіт, яка з мене Гуска? Проте чималенько наших поетів гордо та гідно перенесли простомовне дідівське прізвисько не то на охвиційні, ба й на поетичні папери. Честь-же їм наша й українська народян хвала!

За чужа

 Ідентичність то-ж ніби тотожність. А от не витанцьовується! Бо ідентичний виїде кудись, витягне повний тас своїх ідентичностей і ну бідувати. А тотожному скрізь тотожно, все тотожно: й країна така, й люде такі, мандрівачка наша тіточка, доріженька пахне. І так усе веселенько, за чужа.

Недалека дорога

 Коли батьки називають свої діти, то вони дають імення власній прийдешності. Робити це доводиться молодими (як на часи теперішні, стосунково, розмірно молодими). А культурно наші земляки вічно молодяві, сказати-б, вічнозелені, хоч і листопадні. Якби-ж то ми, називачі потомних українців у цьому негостинному сьвіті, ставилися й належали до віками вироблюваної культури, як до церкви, то називали-б доньок Сарахвинами, Сохвіями, Одарками й Хведосями, а синів — Тимохвіями, Хведорами, Опихванами й Ондріями. А не Ніколями, Естелями, й Естерами, не Леами, Ніколасами й Оліверами, лаштуючи діти в недалеку тепер дорогу на Захід.

Самоповага

 Там, де в де-котрого, не проти ночи загадуючи, народу "чувство собственного достоинства" — чуття непевне, з обмацуванням, чи воно своє, й примарою гідности, що сходить, як місяць про вовка, — маємо не "почуття власної гідности", а просту, міцну надійну самоповагу.

Сальвуючи

 Головна чутоба вкраїнського мовлянина, чутоба, потужніша за самоповагу, — то почуття вагання й безрадности. Від того невідчепний мовний сумнів й охоронний гуртовий стріл балакливою мішанкою й завсіди готовою на випал лайкою-московщиною.

Псевдонароднє

 Де гульки, там і ґульки.

Усебічна матерія

 Теперішнє міське неробство являє собою всебічну матерію: всяке діло легко перетворюється на загальне безділля. Зворотнього-ж процесу ніде не передбачено. Тому ми глибше розуміємо Василеве Стусове поетичне бажання "робити коло землі": хто має городика чи садочка, має разом із тим і змогу досьвідчити, "що робити коло землі" ніколи не безглуздо. Так наробишся, що принаймні тіло ніколи не згодиться, що ратайство хоч яким робом може обернутися на гульки.

Троянці

 Не слід забувати, що ми — троянці. Наш герой — не хитромудрий Одісей, а впертий Гектор, що обклав своє місто валом із тридцяти однієї тисячі вражого трупу. Й Олена — тільки привід, спитайте в Касандри. З Уліса — майбутній американець, Мат Деймон, крайній мат: мандурує, вивідує, загарбує, що може. Бо лихий сховок і його, доброго, спокушає. А сам такий хитромудрий, хоч удався щабльовий, невиразний. Поки наш Еней пливе в невідоме прийдешнє, їхній Одісей вертається в минуле, власне, запориває його.

Чи буде нам Рим — перший, другий, третій? Славлять, що в третьому вже навіки московці: ті що обсіли тепер нашу Трою. Вони вірять, що Еропу має вкрасти бугай. 

То вже нема ради, нема ходу: стій і пильнуй, щоб не впхали одороблуватого коня.

Осудовище

 Колись українці спокійнісінько жили собі, робували, не маючи й слова такого — "скандал". Обходилися, тим що мали: згіршення, бешкет, осудовище. Тай іще гурт слів: кожне зо вдумливим одтінком значіння. А теперки без того "скандалу" буде тобі тільки пшик медійний. Навіть статечним речникам чіпляють щось "скандальне" ніби бляшанку на хвоста. Потім іще на того хвоста й наступлять, щоб далі вистрибнуло, гучніше задеренчало.

Вся країна дізнається про черговий "скандал" тільки тому, що дві порожні бочці гуло й гримало наскакуючи одна на одну голими, як то в них, бочок за звичай, грудьми, — аж півтретя години гуло. І тільки на прикінці другої години того безсоромного гуку й ненастанного бочкової гуркотнечі й стався той солодкий "скандал". Та кому-ж стане життя дотривати-досидіти? Життя-ж своє, не куповане, й, здається, навіть не крадене.

Бодай воли живі були, а плуг поламався

 Це-ж яке вже покоління я борюся за теє, щоб український народ балакав свею мовою? Не кривундою, не поглумкою, а щирою? Здається, шосте. І ще два покоління вже бачу по собі. І що, поживився? Почуваюся сучасником Котляревського: ті самі сумніви, те саме невігластво, те саме право й жага доп'яна напуватися культурою власного ката. На лихо, ця борня де-далі, то все малограмотніша, безглуздо демонстративніша. І не кинеш: прилипли мозолі до наряддя.

Без голизни

 Теперішня балачка, не то культурна, ба й проста, таки справді словесно "підсьвічує". Дуже до речи припало тут ангелянське highlight у поганому народньо-интелиґенцькому перекладі. Бо той "балак" дійсно підсьвічує, навіть не присьвітивши. Вдається мигцем побачити місце, де міг-би бути глузд, але чи є він тамечки, чи нема, Сьвятий знає. Спосіб висьвітлити — спробувати висловити теє поправною вкраїнською мовою. Дак не висловлюється, бо зразу видно, що за ширмою нема нічого, навіть і голизни.

Бойко

 На московські землі перевезлося було чималенько наших бойків. Тому й прізвище Бойко там як не поширене, то принаймні трапляється. Тільки відповідає не на питання "хто?", а на питання "як?". Тому одна вже тамтешня сьпівачка-голосуха перейнакшила собі й стала "Бойка", щоб одновити власну суб'єктність. Вийшло бадьоро, бодьористо, жваво, метко, моторно, різво, сьміленько й шпарко.

Смаковите життя

 "Втішайся нектаром, амброзіїї глитай!" Моє влюблене гасло поетові, поетове поетові гасло. Не вдається мені самому отак утішатися, то може й добре, що з мене не поет. Бо тут і народня мудрість обережнісінько так підказує: "Скільки смаку, стільки й гріху." Олімпійці (не спортовці, а богове олімпійські), було, понапиваються нектару з амброзією тай заходяться вже грішить, як не смертно, то бессмертно, по своєму. А наше життя яке? А житецьке: за тую криху мало гріху. А часом і зовсім журно: не стільки смаку, тільки більше гріху. А що-ж: без гріху та без лиха не проживеш, а на гріх не спасешся. 

І ще цікаві ми знати: з погляду нормативистого нашого мовознавства, оте "гріх-у" з двома наголосами — гріх чи не гріх?

Не до людей

 Направляймо мовлян із любов'ю. Не до людей — до мови самої.

Ідентичність без вибору

 На старих сьвітлинах бачимо, що маленькі паничі в платтячках, як і малі панянки. Бо підгузків теперішніх не було, то не з голою-ж їм було сьвітити, наче якесь село? Навіть і слова "підгузок" не було — така біда. А що-разу прати паничеві штані, то вже челяди жалували. Бо коли даґеротип, то вже й народолюбство.

Гостра й пахуча

 Не слід забувати, сидячи за цим-о ділом, що мову ми взяли від наших просьвітителів, що за їми давно вже навіть не сьвітиться — ні в церкві, ні на могилці де. А просьвітителі самі брали те все від сучасного собі народу, не обтяженого чужомовністю, канцелярщиною й дурною вченістю.

Звісна річ, той сучасний просьвітителям народ уже давно вмер, але в Бога немає вмерлих, а самі вмерлі примудрилися таки лишити по собі живий нащад — нас і з вами, грішних.

Не маючи чавунної державности, Вкраїна мусіла ховати свою мову, як наче дулю в кишені. Чи як плящину дулівки-грушівки десь у таємній пазусі. Того вона й облітературилася, й условникувалася колись як гостра й пхуча.

My RP

 Пригадую, як у школі нас навчали ангелянської вимови: платівки, маґнетофонні записи. Повторювали за вчителями, хоч вони відтворювали мову кожне по своєму, бо самі, скільки хисту їхнього, йшли слідком за своїми невчителями. То була вимова, сказати-б, успадкована. І як-раз до речи в Британії тоді ще добивав свого віку традиційна вимівка — received pronunciation. Отак і виходить, що країна наша, СССР, була робіничо-селянська, школа — спеціяльна, а гутірка — королівська. То й що? Нам ані гадки.

А тепер і поготів кортить мене шляхетчини. Жаль бере тільки, що тим часом невдячні кревні наступники, анегеляни, свеї монархічної геть одцуралися. Т'але мені що до того? Я — чужиня, в мене там роду нема. Тож прикидатимуся осьвіченою чужоземщиною.

І так ото я принатурився, що й в українській намагаюся щось у спадок отримати в вигляді шляхетного виголосу. А чого-ж? Хіба ми згаяли те-ж таки ХХ століття? Хіба нічого не лишили нам славні діди, опроче надто коротких і вузьких, розхристаних і на випуст вишиванок? 

Хоч сьогодні

 "Сьогодні має сенс" — яка безглузда, безголова, безтямна, незмислена фраза! Улюблений "сенс" зручно вмостився тут, не лишивши місця на глузд, зміст чи рацію. А як висьпівати її, сподіваючись од слів хоч якогось значіння? Так не зруйнована й досі рідна Картагена нашої провінційности вигнала колись простого вкраїнського парубка, як того "русскаго чѣловека" на космополітичне рандеву. Тож тепер, скільки карієри, зватиметься він чудернацьким іменем, коли кругом уже всі поробилися хвальшивими ангелянами. І знов виступати треба по вкраїнському. Звідци — "сьогодні має сенс". У тому розумінні, що ґастролювати-ж треба, щоб ззісти хоч сьогодні свого хліба в ніби щоденній пайці.

Опруг

 "І обід, і полудень минувсь, а Левка нема..." Стривайте, а коли-ж обідали, як полудень виходить після обід? А от іще: "З ранку до снідання — опруг, до обід — другий, до полудня — третій, до вечора — четвертий." Ізнов ранні обіди, да ще й якийсь незнайомий опруг.

Давно вже пропоную шановній громаді задобіддя й сполуденок. У такій послідовності навіть і теперішній, мовно безтямний, українець легко здогадається, що й до чого, вхопивши тропи на обід. А полудень, тут не південь, а полуденок, теперішня в роботі конхверенцій "перерва на каву" чи, зрозуміліше кажучи, "кава-брейк". Конхверенційні впорядники й технічна обслуга мусять порати й перший опруг, як колись косар ще з холоднячкого рання зачинав косити.