Кіт і Гуска

 Антоничеві батьки перед шлюбом мали йнакші прізвища: батько — Кіт, а мати — Гуска. Переназвавшись ув Антоничів, вони дали прийдешньому сьпівцеві коротку (27 років) нагоду доброгласности. Бо чи може поет називатися Котом або Гускою? А хто може? Це люде, сільські, вулишні, колись так прозвали, а пригляньтеся-но, письменні: який-же з мене Кіт, яка з мене Гуска? Проте чималенько наших поетів гордо та гідно перенесли простомовне дідівське прізвисько не то на охвиційні, ба й на поетичні папери. Честь-же їм наша й українська народян хвала!

Проґавили панну

 Живий жаль бере мене за словом "панна". Принаймні в нашій мові, в нашому побуті. Ще буде либонь і панич, і панок, і полупанок навіть, конче лишатимуться пан і пані. Доведеться поборотися з отим "пані" в незмінній множині. А панні не бувати: проґавили панну, не допильнували панни.

Недалека дорога

 Коли батьки називають свої діти, то вони дають імення власній прийдешності. Робити це доводиться молодими (як на часи теперішні, стосунково, розмірно молодими). А культурно наші земляки вічно молодяві, сказати-б, вічнозелені, хоч і листопадні. Якби-ж то ми, називачі потомних українців у цьому негостинному сьвіті, ставилися й належали до віками вироблюваної культури, як до церкви, то називали-б доньок Сарахвинами, Сохвіями, Одарками й Хведосями, а синів — Тимохвіями, Хведорами, Опихванами й Ондріями. А не Ніколями, Естелями, й Естерами, не Леами, Ніколасами й Оліверами, лаштуючи діти в недалеку тепер дорогу на Захід.

З ким дожить, добити віку?

 Ото старесенькі доживають, і дуже вони вдячно потрібні своїм немолодим дітям, бо мають іще колишню совіцьку заслужену пенсію. А ті діти, добиваючи віку, вже будуть із своїми цифровими мідяками геть непотрібні. Хоч-би не цихвирували їх за те діти власні.

Family

 Їду Київщиною, до себе на хутір. Десь коло Лебедина бачу — "Family". І пояснення про мало тямущих — "сімейна крамниця". Чи вона сімейна тому, що там торгує фамілія, що вона фамільна, чи там щось таке для родин цікаве продається? І що воно таке — отой суто сімейний крам?

Добра й київська

 За пізнього СССР'а знову почулося з приводу походження: "он/она из хорошей московской семьи". Тоді вже опернатіла нова совіцька аристократія — шкода тільки, що недовго й побула. В провінційнішому тоді Київі теж були "хорошие киевские семьи" — "добрі київські родини", й мені поталанило багато таких знати. Моя власна сім'я до таких не належала: була просто добра. Ну й, звісно, київська.

Бодай воли живі були, а плуг поламався

 Це-ж яке вже покоління я борюся за теє, щоб український народ балакав свею мовою? Не кривундою, не поглумкою, а щирою? Здається, шосте. І ще два покоління вже бачу по собі. І що, поживився? Почуваюся сучасником Котляревського: ті самі сумніви, те саме невігластво, те саме право й жага доп'яна напуватися культурою власного ката. На лихо, ця борня де-далі, то все малограмотніша, безглуздо демонстративніша. І не кинеш: прилипли мозолі до наряддя.

Насюрення

 Не люблю грубих слів. Хоча денеякі питомі наші слова, що теперки здаються грубі через надмірну "интелиґентність" погляду, підсиленому московськими окулярами, насправді, підозрюю, спервопочатку не мали навіть отого вченого "емоційного забарвлення". Приклад: уже всі "пісяють" як діти (хоч більше не сюсяють і не цюркають), а колись просто сцяли й сикали. Трохи згодом з'явилися культурніші слова, що їх интимно й не вживеш: мочити(ся), сечити. Тварина може просто мочити. А як багато сечится, то пудиться й набуриться. Хоч предмет і не тонкий, але тут груба тканина мовної культури: загубиться, зникне й буде дранка.

Моє-ж дитинство, в суто вкраїнській своїй частині, здебільша знало слова "сюрити" й "сюркати". Бо так казала небіжка Явдошка, татова нянька. Либонь воно родом десь із Західнього Поділля, що з Поліссям межує. Діялектолог із мене аби-який, а простіше сказати, то ніякий. Одначе волію залексикографувати. Бо як звучить: насюрити! Перконливо, га?

Вислужений салдат

 Москалізм, як колись його пращур москаль, десь одслужив вірненько московщині чверть століття, а по колишньому — пів життя, всеньке життя дохожале. Далеченько служив од рідного села, хоробро бився за Московщину в довічних її війнах. Мати проводжали його до яворів, але назад уже не зустріли. Теперки він добуває віку на рідних мовних городах, по рідних мовних городах, і далі врочисто й повчально підносячи пузвеликого пальця, що колися так завзято й віддано тис на московський цинґель. 

На віру

 Антропоцентризм нас остаточно закружляв — аж сьвіт тобі вернеться. Доведеться, як уже й заведено, жити на віру, т'але вже вінчано, вінчано з Богом.

My RP

 Пригадую, як у школі нас навчали ангелянської вимови: платівки, маґнетофонні записи. Повторювали за вчителями, хоч вони відтворювали мову кожне по своєму, бо самі, скільки хисту їхнього, йшли слідком за своїми невчителями. То була вимова, сказати-б, успадкована. І як-раз до речи в Британії тоді ще добивав свого віку традиційна вимівка — received pronunciation. Отак і виходить, що країна наша, СССР, була робіничо-селянська, школа — спеціяльна, а гутірка — королівська. То й що? Нам ані гадки.

А тепер і поготів кортить мене шляхетчини. Жаль бере тільки, що тим часом невдячні кревні наступники, анегеляни, свеї монархічної геть одцуралися. Т'але мені що до того? Я — чужиня, в мене там роду нема. Тож прикидатимуся осьвіченою чужоземщиною.

І так ото я принатурився, що й в українській намагаюся щось у спадок отримати в вигляді шляхетного виголосу. А чого-ж? Хіба ми згаяли те-ж таки ХХ століття? Хіба нічого не лишили нам славні діди, опроче надто коротких і вузьких, розхристаних і на випуст вишиванок? 

Лукавий сьвіт

 Одне з найголовніших завданнів християнинові — поборювати лукавство. А лукавства того чималенько що в самому християнинові, що в його околі. Ще й лукавий сьвіт на всю ту борню позирає хитрово.

Хата рогата

 Утямив, читаченьку? А городню річ проти сьвітової? А хатню моркву? Яка хата, який город із городиною? А то такі в українців, даруйте, родинні обставини: "Як любляться собі, не робиться між ними нерести, то й добре."

Гарна звичка

 Звикла, що гарна. Відколи поклали в колисочку, на показ, усі зразу: "Ой, яке-ж воно гарнюсіньке!" Потім учасне воно гарно зробилося єю, красою. І так уже всьвідомилося. Де-котре иньше чи то пізно заквітувало, по довгій після немовлячого віку перерві, чи то саме таке непевне, все сумнівалося, а не має тих лотосу квітів блакитних на чистому денці душі. Як вони ростуть? Що собі думають? Так ми й не дізнаємо.

Про безсрібників-безскоромників

 Мама ще по старому телебачуть, то вже й я, гостюючи, позираю на той екран, а, навіть і не дивлячись, то вже хоч слухаю. Старі, заслужені журналисті, вже навіть і відверто сиві, проте, звісно, жваві й гарні — а як-же! І мову мають... жваву, безперечно. Рясно притрушену якимись молодечими й суспільно-політичними маркерами, се-б-то москалізмами, англицизмами й полонізмами. Тим часом я собі ось яку думку гадаю: тридцять і три роки живиться людина власне вкраїнською мовою, просто кажучи, смашно її їсть, ніби намащуючи густий кав'яр на ріску чорного хліба, а вкраїнського опрічного слова, вкраїнського виразу осібного знати так і не бажає. Чи-ж воно не масно, не поживно? Чи-ж тільки воно бережеться й заховується про безсрібників-безскоромників?

Добро з красою розійшлися

 Сотні років українці, прнаймні на словах, зичили одне одному добра. Через добу — на добридосьвіток, на добридень, на добривечір, на добраніч. І те "на" побажальне найвиразніше грало в вислові "на все добре". Теперки-ж закортіло всіх отої маленької, хвальшивої, міщанської краси: мій власний онук приносить мені з дитячого садочка прикру звичку сірим, похмуром ранком затято вимагати "гарного дня, гарного дня, гарного дня!"

З-під губи

 Де-некому наша мова така рідна, що він її, як тої вже родички-набридухи, й знати не хоче. Геть аж і не говорить із єю. А як і мовить слово, то через губу, а більше — й з-під губи: ніби собаці кине.

Апартаменти й кавалірки

 У "Словникові чужомовних слів" 1932 року пише, що "Апартамент — розкішне помешкання з кількох кімнат". Розкішне визначення! Зразу знати, що з мене кавалір старого гарту, бо, й оженившись, я тільки заглядався на об'яви про найняття "апартаментів", але ніколи й не думав іти й те "розкішне помешкання" хоч подивитися. "То про багатирів!", — мрійливо гадав собі я, минаючи десь-колись у Криму потужного щита з спокусливою об'явою, саме коли "вечір мрійно обіймав синє небо, все обертаючи на неясність і мріння". А оце днями мене просьвітили сьогочасними вогнями. Виявляється, теперішній апартамент — то колишня kawalerka чи кавалірка в розумінні парубоцької кватирі: кухня-вітальня й купільня-вбиральня-спочивальня (чи пак ванькирчик). А обслуга — спільно-загальна. Одна на ввесь апарт-отель.

Сини та дочки

 Булих псів і сучок тепер годиться ґречно величати "хлопчиками" й "дівчинками". То тільки людей можна й далі називати "собачими синами" й "сучими дочками".

З-за лаштунків

 Пригадуєте справу в "Гамлеті", коли князь данський заскочив царя данського в молитві й каятті за той гріх, що зробив із небожа й пасерба його таємного запеклого ворога. Захопивши християнського володаря розполохом, Гамлет перше важиться вчинити душогубство. Т'але далі оговтується: таж у молінні й каянні осоружний вітчим може спастися! Не врятуватися від меча, а душу спасти. Обидва вороги вірують у те, що Христос їхній Спаситель, отже вони два християни. "Де двоє або троє зберуться в ім'я Моє, там Я посеред них." Та третього нікого немає — ці двоє самі. Й не зібралися вони на молитву, а один молиться, а другий хоче першому смерти болізної, ганебної, немирної — не християнської кончини. Острах бере від такого блюзнірства. Шекспірівський театр — то кін нищівної жаги.

Україна не має царя, й вона, безперечно, не Клавдій. Але коли молиться, чомусь увижається московський гамлетик, що лізе з куліси, ніби й віруючи, а все важачись підступно вбити.