Кіт і Гуска

 Антоничеві батьки перед шлюбом мали йнакші прізвища: батько — Кіт, а мати — Гуска. Переназвавшись ув Антоничів, вони дали прийдешньому сьпівцеві коротку (27 років) нагоду доброгласности. Бо чи може поет називатися Котом або Гускою? А хто може? Це люде, сільські, вулишні, колись так прозвали, а пригляньтеся-но, письменні: який-же з мене Кіт, яка з мене Гуска? Проте чималенько наших поетів гордо та гідно перенесли простомовне дідівське прізвисько не то на охвиційні, ба й на поетичні папери. Честь-же їм наша й українська народян хвала!

Недалека дорога

 Коли батьки називають свої діти, то вони дають імення власній прийдешності. Робити це доводиться молодими (як на часи теперішні, стосунково, розмірно молодими). А культурно наші земляки вічно молодяві, сказати-б, вічнозелені, хоч і листопадні. Якби-ж то ми, називачі потомних українців у цьому негостинному сьвіті, ставилися й належали до віками вироблюваної культури, як до церкви, то називали-б доньок Сарахвинами, Сохвіями, Одарками й Хведосями, а синів — Тимохвіями, Хведорами, Опихванами й Ондріями. А не Ніколями, Естелями, й Естерами, не Леами, Ніколасами й Оліверами, лаштуючи діти в недалеку тепер дорогу на Захід.

Хрущ-попович

 Чи може чоловік, склавши науковий атеїзм з найвищою оцінкою, то-б-то забивши доземний поклін перед престольцем облудної науки, й далі заховувати в собі волю совісти? Пригадую, що з дуру зізнався на іспиті, що читав Євангелію. Не то Зелену, Антоничеву, ба й новозаповітню. Чи малося, та не давалося й не довелося сказати, що вона мене не переконала? Ще поки. А по іспитові — все, кінець, пізно? І лишаєшся знов, як Антонич: і поповичем, і хрущем.

Як шевська смола

 До кого з церковних хоч раз на віку не чіплялося щось, як шевська смола до чобота: "От ти Богові молишся, до церкви ходиш, а таке вичворяєш, підло живеш!" Це, звичайно кажуть порядні люде, що самі не ходять і не моляться, зате звичай знають. А до церкви прийдеш, там панотець: "Гадаєш, що Богові ти молишся, що до Церкви ти ходиш?!" Він-же напевно зна, що насправді не туди ти молишся й не туди ходиш: не в Бозі живеш, метаної (μετάνοια) не переживаєш. А як нема метаної, то що лишається? Спокута, спокута перед усякою невинною, цнотливою невірою. Як у пісні сьпівається: "Було, дівко, не ходити... було, дівко, не просити... Бо... тепер ти, дівко біла, людська поговірка."

То може й справді було не ходити... не любити? Оголосити сьвітові: "Я вже вам не поговірка, бо не молюся й не прошу." Та двері-ж стоять незамкнені, навіть не причинені. Ану-ж Бог почує...

Наш аґент Іванов

 Аґентурна карієра Петрову-Домонтовичеві склалася карколомна, т'але й блискуча. Навіть і цього свого таланту він нікуди не закопав: не сидів, не нидів, а дбало й методично працював, як ізмалечку научали тато-панотець, як, урешті, й звик. Все йшло в добре зроблену роботу, а, отже й на добро. А за решту талантів, пан Петров, гадаю так-би сказав, пояснючи обставу в глухій кухні, звертаючись до чужої жінки Сохвії: 

— Та пропала-б пропадом уся моя розмаїта наукова праця, як-би на її сторожі десятиліттями не стояв вірний справі й ділу товариш Іванов! А те, що встиглося-б до 1936-го, посмертно пожерли й розплювали-б усеїдні київські провінціяли.

Гостра й пахуча

 Не слід забувати, сидячи за цим-о ділом, що мову ми взяли від наших просьвітителів, що за їми давно вже навіть не сьвітиться — ні в церкві, ні на могилці де. А просьвітителі самі брали те все від сучасного собі народу, не обтяженого чужомовністю, канцелярщиною й дурною вченістю.

Звісна річ, той сучасний просьвітителям народ уже давно вмер, але в Бога немає вмерлих, а самі вмерлі примудрилися таки лишити по собі живий нащад — нас і з вами, грішних.

Не маючи чавунної державности, Вкраїна мусіла ховати свою мову, як наче дулю в кишені. Чи як плящину дулівки-грушівки десь у таємній пазусі. Того вона й облітературилася, й условникувалася колись як гостра й пхуча.

Пекельний похід

 Така пекельна жарота й парнота, що задається, ніби живоїдне сонце й уночі прикидається, а саме не спить — палить і далі: "Огняного коня вітер гнав — огняного коня — в ночі." Навіть риски в короткім реченні встигають перед пропадом хоч спалахом попекти. Все в нас теперки по справжньому — що зима, що літо. І десь далеко, в степу, задихається, здихає ворожий похід, що сам себе кощунно охрестив, сам себе осьвятив.

У вирії

 Суть люде, що міняють собі віру цілий вік. І зручно їм, і весело, й супокійно. Так ніби перелітають у теплі вирії: далі, дальший, подальший, а ще й зовсім далекий. Життячко вдається, лагодиться. А що там уже шепнеться рідном попові на присмертельній постелі, то якого кому батька горе?

Споглядання й бачення

 Замісць споглядання свого Божества бачити задвірок свеї парахвії — велика біда, цього лиха тра тяжко боятися.

Приорані приоритети

 Ще з литвинського гепо-гайнового: "Корчма горить — у вогонь лізуть, церква горить — сраки гріють." (Карчма гарыць — у вагонь лезуць, церква гарыць — сракі грэюць.) Це, вочевидяьки, про перевагу матеріяльного над духовним. І образ огню! Духовний не гріє, а сивушний — запеклих не пече. А ще громадські першенства, по вченому — приоритети приорані. Прошу порівняти з українським толерантним: "Доброго й корчма не зопсує, а лихого й церква не направить." А поки порівнюєте, пригадуйте, що "всіх нас сира земля порівняє".

Служіння питущого

 Неділею йшов до церкви й перестрів двох питущих. Скінчилася рання відправа та не звідти вони брели, хоча на виду в обох було передчування якогось чуда-дива. Як сказала одна поетка: "Хочеться чуда і трішки вина." А що п'ють оті чудодії? Мо' й вино — аби хміль. Спершу трішки вина, а далі неминуче станеться чудо: з маленького хмільної насінини скоро виросте їм сьвітове дерево — ото диво буде! 

Я, як, власне, колись і передшезгадана поетеса, й собі люблю випити. Т'але воно в мене не служіння, а так собі — невеличка гріховна втіха. А для двох молодих дядьків із питущими пуп'янками лиць, що присьвітили мені вранішньою дорогою до храму — то служіння ціложитенне. Вони вже там у високому своєму піднесенні. А я, бач, ні в тих, ні в сих — іще ні до церкви, ні до чарки.

Безпешні духом

 Котрий раз уже велико постую, а й досі не визначився: ця десятина призначається щасливій, солодкій несьвідомості, рахманній безтурботності, блаженному ніпрощонедуманню чи навпаки: збагненню незбагненного, зглибленню незглибного, всьвідомленню недовідомого? Бо, надивившись у прірву на свої гріхи й уже як слід у провалля  наплакавшись над своєю незаперечною ненаправністю, зачинаєш звично снувати думки. То чи вривати нитку, чи в'язати пам'ятні вузли? Бо колись треба й про таємне помислити, про навіки від нас приховане. Тим часом, як не блаженні, то безпешні духом ті, хто не журяться отим прихованим. Їм, упокійним, і смутливий піст ні до чого.

Церковний прожиток

 Добуваючись у двері Великого посту, якось так мигцем озираєшся на попередній свій церковний прожиток. Сумний він і був, а став іще й буремний: спокуса непереборна, випроба нездоланна. Одначе добре, що в церкві живеш, бо хто його зна, який сум і яка буремність чигають і чатують на нецерковного.

Рятунок і спасіння

 Православні вкраїнці, виїхавши геть од Москви до фавстівської Европи, спершу надійно рятують тіло, а далі послідовно спасають душу.

За двовимірність

 Здається, невірство може надити як одкриття, яко вивлення, яко плиг у наддозволене. То як немовляті вловити не діда, а раптом Бога за бороду. Далі — дід ходив до церкви, старий, дурний, і тебе носив, поки не пішло геть своїми ногами. 

Та вже зразу вродитися, лігши на його, невірства, предметове скло, під його дрібногляд — нудотно, аж двовимірно.

Не гидь

 Людина страждає й із того вміє видобути красу. А про віщо показувати те, на що буде вічність у пеклі надивитися? Навіть пекельні картини в християнській церкві, оті що бачиш уже на виході, показували не гадь, а естетичне прочуття й заперечення.

Місточки з замочками

 Наївний европейський симболізм повсюдних місточків, уцяцькованих начепленими замочками. Криза церкви, криза шлюбу, хай якого "цивільного", й, нарешті, криза просто "стосунків". Стосунки бувають усякі, стосунки бувають будь із ким, але-ж ви тямите, про що йдеться? Кортить зчепитися так, щоб потім аж ніяк не розчепило, хоч і розчепірило. Еге, а як осоружиться зчеплення? А ключик уже, той, загубився давно. А відмикачка не лізе, бо поиржавіло все давно разом із "стосунками". Пиляйте сей ланцюг, сини й дочки вільної волі! Та чи не лекше було якось природніше поєднатися, не каторжно, — вусочками там чи що?

Що відправляється?

 Метро стало — й зразу рушив лагідний чоловічий баритончик, із тих, що хоч що тобі навимовляють: "Потяг відправиться за кілька хвилин." Поїзд (так теж можна казати) посунув за кілька секунд. І чого брехати? Бо в нас відправляється церковна відправа (не скаже й диктор "відправа потягу"). Або хтось відправляється-виряджається. Чи обов'язок службовий відправляється. Чи хтось іде-відправляється з відомого місця невідомо куди — потяг так не може, на те рейки прокладено.

А метро-ж — відомо, куди йде? Чи не зовсім?

Що таке крипта?

 "Тобі сказали, що крипта — це скам? Сам перевір, а не вір чуткам!", — весело віршує тут їден ентузіястий. Звісно, що неправда тому! Я гаразд знаю, що таке крипта: це таке приміщення, глибка під церквою, що "стоятиме тоді, коли мої кістки потліють і ім'я погине." А що таке той "скам"— не знаю й не хочу знати, ще поки мої кістки вбрані плоттю й означає щось звучання мого імени.

Аж у гени проросло

 Нині ходив до церкви. Прийшла божевільна — такі бувають церковні: дуже пещена, гарна, хоч і немолода, добірно вбрана. Ввесь час плакала, кричала на всю службу, що має горе. Причепилася до п'янички-мандрьохи, вхопила за комір, щоб вивести геть. Иньша парахвіянка, постійна, т'але якась не така, чи то п'яничкувата, чи то бурлакувата, чи просто трохи злидня, впевнено гукнула: не трогай! І зразу з другого кутка відгукнулося вже цілком звичайне: не трогай! Шалениця зразу вщухла, й сама, спершу покірна виводові, злиденна п'яниця запротестувала.

А я собі думаю: чого саме "не трогай"? Чого не крикнути "не займай", "не руш", "не чіпай"? Чи хоч "не торкай" або й "не торгай"? Ні, таки остаточне московське "не трогай" — аж у гени проросло.