Пекельний похід

 Така пекельна жарота й парнота, що задається, ніби живоїдне сонце й уночі прикидається, а саме не спить — палить і далі: "Огняного коня вітер гнав — огняного коня — в ночі." Навіть риски в короткім реченні встигають перед пропадом хоч спалахом попекти. Все в нас теперки по справжньому — що зима, що літо. І десь далеко, в степу, задихається, здихає ворожий похід, що сам себе кощунно охрестив, сам себе осьвятив.

На сто бісів

 Якось так уже зарівно настобісіли що справжність, що штучність. Бо й там, і там на сто бісів хіба їдне слово праведне, нікому не чутне.

Краса потворности

 Хоч як полюбляю живопис симболічний, а далі — сюрреалістичний, а таки мушу визнати, що краса потворности мені не мила, а тому й не приступна. Тямлю тільки, що в багатьох митців симболічна шухляда напхом напхана всяким недобрим. Із сюрреалистого-ж, як із сьвятого, не візьмеш нічого: там мрії-сни, а хто над ними владен?

А таки мені ліпше з красою повторности, ніж тої вже потворности.

Образ сьвятощів

 Стан учительський і був колись поважний. Аж поки не з'явився Вчитель щирий. Кого після Його назву своїм навчитлем? І хто назветься вчителем після Його? Православному вкраїнцеві є про що подумати. Т'але справді перша вчителька має достойність вищу за звичайну. Щось у тім є богівське з найменшої, втіщної літери. Наша Марфа (Марта?) Микитівна Рубан була саме така, ідеальна. Сама гарна й діти приходили хороші. Звісно, що хдопчик і дівчинка. Це був стовп і стверджувння істини. Це річеться-прорікаться як правда неминуща. Ніби просто береш учити малі діти. Та вся духовність стає по твоїм розцяцькованім боці.

За невинного Бога

 За невинного Бога нас мучено, калічено, копитами збито. Московськими копитами. Й там-же козаченьків убито без ліку-міри. Оця безособовість тут дуже доречна: пітьма не має лиця. Закон іще розшукуватиме чи не розшукуватиме чоловіка, що був четвергом, четвергом 24 лютого 2022 року, а злий мур насуватиметься, звідки й сунув аж поки юкою не проллеться стародавнє каміння зацілілих усеевропейських городів. То невмерлий мур, хоч і неживий: як не відперти, то тиснутеме своєю смертю. Для його смерть — природній стан.

Поможи нам, Христе, невинний Боже! Не були ми сьвяті, не були й біснуваті. Ми люде прості, не лукаві, а ворог наш — як вічний змій.

Купець на череп'я

 Сьвятий то стан — нікому не подобатися. Знайдеться, кажуть, купець і на розбитий горнець. А чи не лучче буде розбитому горнцеві полежати тихо десь у поки не розкопаному розкопі? Так сьвятий лежить, що заповів поховати себе десь під соборними плитами, таємно від людської слави, в цегляному самотньому підмурівку. Лежить, а люде й забули: вони вже не вірять у тую сьвятість, то на віщо їм і здалися старі мощі?

А от віриться в вічність через славу заразісіньку. Того й треба купця на череп'я. Ич, яке гарне —полив'яне! Череп'я живе довше, ніж цілий посуд.

Рідний брат

 "Листопад вересню онук, жовтню син, зимі рідний брат." І не діждавши сестриці, завів зимощі наші вже звичайні: без снігу, без морозу, а тільки з мокрим холодом. Україна стоїть гола: без листяної хустки й сукні чи снігової шапки з кожухом, у сірій своїй непривабній тілесності стоїть. "Наготи старої нічим одягти.", — слушно завважує Шевченко. "Сьвята голизна, та й годі.", — трохи заспокоює Коцюбинський. А Номис і похвалити зугарен: "Полов'яний хліб не голод, пачосна сорочка не нагота." От коли пригадалося, от коли знадобилося! Прощавай, листопаде! Спокійно лягай у землю з усіма тими гарматнями, що в листопаді прилетіли й, спасибі, не згубили нікого.

За поясом туга

 Тільки в мене борона, що кобила ворона, тільки в мене плуга, що за поясом туга. Така туга туга за поясом, що минаю пертого плуга без жаднісінького наміру ще поперти. А кобила ворона виграває: волі хоче, а не борони. Пропала-б із тою волею, т'але їй трошки треба: на припоні на вигоні. Навіть нетяжка робота без плуга й борони — клятьба, що не дає сьвятитися. Того й туга за поясом.

Сьвятий дяк

 "Сковорода був дяк чи піп, але його пани чомусь боялися, а мужики — люде наші — Сковороду сьвятим прозвали." І не боялися. Бо чого сьвятих лякатись? Грішних треба страхатися. Панство то знало, що Сковорода певніше дяк, ніж піп. А от боялося його чогось, такого вченого дяка. Таким чином до нашого стану дядьків і перекладачів ми додаємо ще й стан українського дяківства, що прокладає кладочку до вкраїнської сьвятости.

Колишнє в теперішньому

 Утямити Сковороду без християнства — неможня річ. Усе сковородинство — то побит сьвятости, суто вкраїнський її образ, тепер старосьвітський. Але й у тодішній своїй старосьвітчині Сковорода — пророк минулого, минувшини, що вже все знала, треба тільки з'ясувати. Лиш українці совіцькі могли лукаво спитуватися підсадити старого Грицька на паровик, що ніби тяг на будущину, чи записати його до бриґади будівельників прийдешнього. Сковорода — будівничий колишнього в теперішньому.

Поживний сік

 "Привчи себе до того, щоб що-дня через очі або вуха потрапляло до твоєї душі щось не тільки з Сьвятого Письма, а й те, що побачиш і почуєш із випадкових подій; пережовуй, розмелюй і, скільки зможеш, перетворюй на поживний і рятівний сік." Отаке має бути живлення, отаке харчування, а не коники ліпити з усього, як уже й позвикали, — хоч із глевкого, хоч із сьвятого хліба. Події випадкові, а висновки з них хай будуть хоч трохи вічні: поживні й од духовного голоддя рятівні, то-б-то спасенні.

Щасливий Акакій

 "Читалася чудова стихира за сьвятого Акакія, що з неї я всяв таке: «Духъ не смущенъ и умъ чистъ». О щаслівіший за саме щастя той, хто забезпечив собі оцеє! Що є приємніше від душі, не стривоженої гидотою й ницими пристрастями?!" Дурномудрий помацав по душі — ніде ні духу не розуміє, ні розуму духу нема. Чисто! Й гадає собі: "Щасливий я, що я звуся не Акакій! Що до церкви не ходжу й стихир тих не слухаю. А без гріха та без лиха ніхто не живе — на те людина."

Янгольський побит

 Що може бути важливіше й одповідальніше за богославлення? То вже янгольський побит людського життя, наше благословенство. Як-що тішити біса — прокляття, то це — благословення. Т'але як? Спитувалися будуючи, малюючи, музикуючи. Промовляючи. Тепер чи спитуються? Ато! Дак чи вдається? Спиток — не збиток, як той мовляв, а тут може ще й набуток буде. Одно слово, треба щось пробувати. Подивившись, послухавши чужих проб, щось і собі так. А то й просто жити як Божа слава, на сьвятість намилувавшись. От хоч копієчку дай на славу Божу.

За полоття

 "Все непутяще поли, а добрі рослини викохуй,

І щонайперше плекай квітку сьвяту чистоти."

Можна часом і добрі, викохані рослини виполоти сьвятої чистоти ради. Але й нестачею своєю милі, пам'ятні нам вони. Що варте бутности, те її й мало. Дак коли-ж полоття! Чимало повиривало воно культурних билин і лишило по собі невитравного пирію.

Сьвята пенсія

 "Ніхто з тих, хто придбав сьвяті звичаї, не буде позбавлений у старості свого ощадку." Ощадженого здоровля, добра, родини, слави позбуваємся старощами. Сьвятість, і то не теперішня, а ще прийдешня, — звичайна наша пенсія.

Похвала бідності

 Як полюбити тебе, кохана бідносте? Бо полюбити тебе треба передше як ти прийдеш: в злиднях хто визнає тебе, як Сковорода, за блаженну й сьвяту? Вік наш удає, що піклується про бідність, а сам ненавидить її. Одно, що собі не хочуть бідности, а друге, що в чужих бридяться єю. Цнота, поки захмарна, вабить, а як сяде такечки в болото, то й одвертає. 

Як заприязнитися з тобою, зазнавшися? Як здатися на твою ласку — безвіч, безоглядно? І яка вона буде — твоя ласка, приязнь твоя? Коли введеш на бенькет свій до низької, тісної хати, звідки вся кволість утекла, — як не похвалитися тобою, а тебе похвалити?

Джерело спокою

 Сковорода пише до Ковалинського: "Всередині тебе є та основа, що її Плутарх називає джерелом спокою: намагайся очистити те джерело, черпаючи не зо свинячих калюж, а зо сьвятих книг, од сьвятих людей писаних. Хай не захоплює тебе юрба, що морями та сушею гасає за пербіжним, але, перебуваючи в своєму домі, дивись, що робиться поганого й доброго." Що й казати, свинячих калюж кругом багато. Й часом кортить, зовсім як дитину, похлюпати ґумовими чоботями по поверхні та ще й попирскати довкола калужі, щоб ширше покаляти навколо себе, недіткненного. А сьвяті книги — нудні, сама назва нудна. Й нудно сидіти вдома, біля спокійного джерела, не гасаючи морями й закалюженим суходіллям. Бо минуще може минути й не вернутися, поки ти там гируватимеш, кемзуватимеш і тересуватимеш над добром і злом.

Проповідникова мавпа

 "Без сьвятости життя, мабуть, можна стати за кораблевого майстра, т'але за проповідника аж ніяк не можна, хіба за його мавпу." Якось ніколи я не замислювався, що за проповідником ходить мавпа. А тепер бачу, що ходить. Либонь-же втекла з корабля, що майстер змайстрував. І на що їй та сьвятість? Їй потрібен проповідник. За добрими сьвятими проповідниками, бува, ходить цілий розплідник.

Так буває

 От уже тії, що сьвятії, просили замурувати свій тлін десь у громадську підлогу — й напису не написати. Щоб люде приходили в церкву до Бога, а той прах дорогою ногами потоптували.

А от письменники й не просять, а воно само їм так буває.

Рабське тавро

 Матюканина — то рабське тавро. Раз, та московська лайка розп'яла нас, яко рабів, а друге — змусила носити свого хреста тільки на те, щоб когось на нім розіп'яти. Уявіть собі матюкливого мученика-переможця, хоч і Бартоломія. Неможливо! Де тут гідність?