Передова музика

 Авангардова музика, здається, писалася й виконувалася не на те, щоб її любити, а на те, щоб полюбляли слухати. Передова музика: десь там попереду, де Дорошенко, маршує й кличе похідна оркестра. Так і правдолюбця навидить правду до такої міри, що ревно жене любов од себе — жене на правду.

Москводумність

 Москвомовність може трушечку й одступитися, а от москводумнісь, здається, нас ніколи не облишить. Дума-ж бо багато ширша за мову: це як, приміром, галанці проти оперових чорноморських шараварів.

Хто в нас за головного?

 У литвинських наційональних шахах трохи менше власних термінів, ніж у наших. Шахи — то множина від короля (шаха). Т'але король — найслабша хвиґура, а хто за найсильнішого? В нас теперки по грамотійському пропаґується "ферзь", що в йому легко вгадується всевладний визір (везір). Литвини називають того "ферзя" по своєму — "гетьман". У нас-же — королева, краля, дама. Дак хто в нас буде за головного?

Calamity Jane

 Вже на схилку власне дикої доби на гамерицькому заході (Wild West) з'явилося чималенко непевних підробників учорашньої дикопільської "старовини". Межи ними й Calamity Jane (Лиховісна Ївга). Поки жила, знали її люде за брехунку-вигадницю, блудяжку-бурлачку й саможертовну пропійницю — й тому цуралися. Та вже коли пані переставилися, гідно запиваючись, склали їй належний посмертний пошанівок. Убрали в шкуряні степові штані й куцину з торочечками, поклали в пристойну труну з кременевим козацьким мушкетом ізбоку й виставили на показ і прощання. І всі журилися й навіть плакали. Бо кожне хоче прожити таке геройське життя, та мало хто насьмілюється. 

За шапкування

 Розумовою працею обслуговуючи иньших, можна здіймати шапку, т'але не годиться скидати голови. Хоч, направду сказати, щира душа козацькая, тільки наложивши шапку, дістає цілу голову. Тому сама шапка, коли за нею шукано, зветься "безголів'ям".

Отаманія

 Сучасну йому отаманщину, стан тодішнього отамання Юрко Тютюнник зове "отаманією". І воно справді в нас і досі манія, mania grandiosa про отаманів, підотаманів, отаманчуків. Манія отаманства, хіть до отаманування охоплює вищі й нижчі верстви громадянства, всі його стани, безберегий загал. І якимось дивом забезпечує безперечне народовладдя. Все можна одібрати вкраїнцеві, що хоч украсти серед Божого дня сперед очей — тільки не вкохану отаманію.

Козак, що вивернувся

 "Шлунок — центро сьвітобудови". Саме тому, хто зборов свій кендюх, той поборов не то себе самого, ба й цілий сьвіт із його будовою. Тому еліта десь у Вашингтоні в обіди бігає, а бідота сидить і натоптує шлунок. І не треба наперед смутитися, що шлунок байдуже-байдуже, та й візьме таки гору. Не той козак, що поборов, а той, що вивернувся.

Crowdthinking ІІ

 Як виника якесь питання, то намість зануритися бодай ув одну книжечку, теперішній українець воліє пожбурити його навесом у море чужих голів. А де-які з тих голів, теж не поринаючи в занадто глибокі джерела, починають витікати витоками, заходжаються до ґенерації енерґійних ідей. Це, сказати-б, такий уже crowdsourcing в подобі crowdthinking. Книжне діло самітнє, сумовите, а тут так весело! Бо додається ще невмирущий український активізм чи актизм імени Олександрового Довженкового. 

І крутиться козацька веремія! Це так по нашому виходить! Мовознавство? Закрутім тоді "лінґвохворум". Казали колись, що один дурень стільки виставить питаннів, що й сто мудрагелів на відповіді не знайдуться. Доручім-же цюю справу тоді не хитромудрим, а а безхитрим. Не бовкнім, що дурням, бо люде покривдяться, а от... охочим і цікавим. Охота єсть, цікавість єсть, а знаннів добудуть. Добудуть і роздадуть. Ти знай жбурляй.

Січ Заатлантійська й Січ Задністрянська

 Надобірніші наші січовики настовбурчилися, наїжачилися, нагороїжилися проти ворога недалечко від його широкої, беззаступної спини — там, за Атлантійським окіяном: чолом до вражого заду, задом до нашого чола. А ти думав, підступний, що там наших нема — в твоїм дикім запіллі? Начувайся-ж, враже! Міцно, хоч і тихо, стоїть Заатлантійська Січ. Озирнешся, каторжний, а вже тобі в ухо свиснули, плеснули в пику оковитої з цинової чарки, а далі ще й плюнули, хоч і не долетіло.

Не така добірна потуга, зате-ж передніща, стала до хижого супротивника спиною аж ген за Дністром — і не потикайся! Є між ними гармаші й довбиші, піші й вершники, шерегові й хорунжі, й сотники суть — аж до самих курінних і кошових. Кожне має самого лиш розминування досьвіду по три роки, три місяці й три деньки — гони й гони порозминовувані побіля Геркулесових стовпів!

Дурний злобитель полізе через Дністер здобувати, скажім, Ґібральтар, — і згубним, нищівним для себе чином упреться в могутню спину задністрянських січових дідів, низовиків звичайних і безусих молодиків. А як сяде Січ, позадкувавши, то тут тобі й смерть — як стій зачавить!

А скільки там багацько козацького тлумача-драгомана! Всі мови зна, відає й бійство, й гречкосійство, спізнав і наших хуторів і чужих городів, і велике зимівництво й дрібне господарство. Зразу тобі й жонаті й гайдамакуваті. А морський похід — батечко їм рідний. Мандрівочка — їхня тіточка, а доріженька мамою пахне. Оце так так!

То вже наш брат, которий несьмілий, що лишився, трусячись, животіти коло розбитої печи, вп'явшись у жінчину спідницю й мамчину запаску, мовчи та диш. Але з надією диш — на Заатлантійське й Задністрянське козацтво.

-ія чи -чина?

 Невтомна просьвітниця Сьвітлана Козаченко на ввесь темний український сьвіт проголошує: не кажи "Турція" — кажи "Туреччина", не кажи "Словакія" — кажи "Словаччина". Чи-ж вони й справді того не знають, лукаві? Таж у школі навчили! Знають, а не скажуть — учительці Козаченчисі на злість.

А от чого не навчили, так це того, що й Білорущина з своєю Московщиною, а з ними Вірменщина, собі Греччина, дружня Шведчина — наше питоме: перше люд, а від його й земля прозивається. Чого-ж тоді не Ангелянщина, не Італійщина, не Еспанщина, не Францужчина? А бо дальші країни (ще не було тоді там, як тепер, наших завзятих козацьких залог), та й народові дрюковані встигли на горло наступити: "Балакай по вченому!" А він і досі не хоче, то вже повивертав і Туреччину зо Словаччиною.

Лихий сховок і доброго спокусить

 Українська мова не любить у чужих позичання, а вкраїнська интеліґенція — полюбляє, аж геть. То вже доводиться мацати по кешенях, за поясом, у пазусі, в шапці — віднімати й, в отамана Сірка очей позичивши, повертати добрим людям, що легко лежало, а діти здуру й підчепили.

Ботина

 Полуботок — то просто боток, ботина. А вони вже зразу — гетьман, гетьман! Як теперішні вкраїнці вживають слова "ботина", так історія взуває Полуботка. В нашому історичному календарі вічний лютий — то вже спасибі, що обутий.

Козак Нечай

 Є такі люде по соціяльних мережах: самі сторопілі, т'але заховані за муроломним чолом якогось провінціяльного коментатора, як стій готового рубати й різати справжність: "Не встиг козак Нечай на коника сісти, зачав ляшків-панків на капусту сікти." Не встиг... піхотою січе, такий завзятий. А за широкою постаттю отого містечкового палія заховалася тиха, богобоязлива столична штучка. Звідки й викопала не цікавого ні сусідам, ні родичам забіяку? Що це persona, аlter ego: і я-б ізміг, та не дав мені Біг... отої власної полум'яности, то вже кидаю свою димливу скіпку в усежерущий огонь чужого шаленства? 

У селі Суботові

 Дар викликає заздрощі навіть і в обдарованих. А що вже в тих обминутих! Шалена пристрасть до облади підпалює безхисте вогнище негайної загорілости. Тому тільки смерть і звільняє хист од ревниць, що неначе гарячим залізом палять нутро охочому: "Я знаю його особисто, то чоловік геть не вартий!" А потім можна буде вузькою стежиною ходити туди, де "стоїть в селі Суботові на горі високій домовина України широка й глибока."

Довго чи вчасно?

 Можна без кінця повторювати: "Гомоніла Україна, довго гомоніла." Полюбляє, бач, вона гомоніти. А от коли вже можна буде постерегти, що "схаменулась Україна, вчасно схаменулась"?

Як сурмонька

 Чули, як сурмилося? Не на відступ сурмилося, а на наступ. Голос як сурмонька! Українство таких голосів має подостатком. Т'але-ж чортова думонька! Навіть і за умови, що в нас майже кожного словонько зраджує, голосок і думонька переважають будь-який тихий, добромисний логос. О, знов: чуєш, сурми заграли, аж понадималися щоки й понасторбурчувалися метахвізичні козацькії вуса й час розплати ледві що не настав? Ах, які сурмливі маєм голоси!

Прискіпливе знаття

 Заздрий я, й то відверто, як-що не щиро, заздрий на всяких там поліглотів і автодидактів, що ковтають окіяни, не минувши жаднісінького протічка. Їхнє знання широке, як шаравари в козака-чорноморця. Чи можна знати все теє глибоко, серцем? Не здолію сказати. Все, на що сам спромігся, — знаття дріб'язке, прискіпливе.

За невинного Бога

 За невинного Бога нас мучено, калічено, копитами збито. Московськими копитами. Й там-же козаченьків убито без ліку-міри. Оця безособовість тут дуже доречна: пітьма не має лиця. Закон іще розшукуватиме чи не розшукуватиме чоловіка, що був четвергом, четвергом 24 лютого 2022 року, а злий мур насуватиметься, звідки й сунув аж поки юкою не проллеться стародавнє каміння зацілілих усеевропейських городів. То невмерлий мур, хоч і неживий: як не відперти, то тиснутеме своєю смертю. Для його смерть — природній стан.

Поможи нам, Христе, невинний Боже! Не були ми сьвяті, не були й біснуваті. Ми люде прості, не лукаві, а ворог наш — як вічний змій.

Від Кубани аж по Сян-ріку

 Сидів учора на "Аїді", довго сидів — на те велика "французька" опера. Кажуть, мені треба культурно розвиватися — то й пішов. Французька вона стилем, а так — спільне італійсько-єгипецько-етіопське виробництво було. Два пригноблених народи й один народ-утискач і гнобитель для політичної рівноваги.

Я так собі тямлю, що це культурна відповідь на нашого "Запорожця за Дунаєм" Гулака-Артемовського. Так воно й хронологічно виходить. "Підем, серце, в рідний край!", — особисто моє найулюбленіше гасло. Тільки що в нас усі вкраїнці, то й попливли собі щасливо на Кубань. А там (не на Кубані, а в опері) коханці з різних країн і обоє в рідний край хочуть. Як кортить, каже наш народ, то й Бог простить. А вони затялися: й одне одного до смерти люблять, і різні краї відповідно. То вже пішли, сердеги, разом у... земельку. Тільки й устигли, що з-під ґрунту тужненько так засьпівати.

А тепер нормальні закохані просто кудись поїхали-б. От хоч і в третю країну. Та й запорожці теперішні, скоро-но опиняться за дунайським порогом, то вже й плинуть у протилежній од Кубани бік.

Наш Трусиспис

 Шекспір просто собі бард, хоч із Великої літери. Пригадуєте КСП, "клюби самодіяльної пісні"? Там і клуби були, т'але то вже иньша байка. От. А Шевченко в нас хто? Кобзар. Ось тобі, Британіє, ось тобі, англомовний сьвіте, наша лопата чорнозему.

Однак я й Шеспіра ніжно люблю. Разом із Кулішем (він теж любив і перекладав, але його, як і мене, не зрозуміли з мовою). Дак ото, кажу, люблю, того й зову по нашому — козак Трусиспис.