У Кийові

 Згадуючи наше давнє польське минуле й недавнє минуле обстрільне, скажімо, що то в Кийові не всі здорові, а зовсім не в Львові. Бо коли в Київі все скасовується, у Львові все тільки відміняється.

Солодкий сьпів

 Сирени виють і пильно-препильно дивляться: чи не кинеться хто в водяну смерть? Києплавці заткали воском уші й спускають погляд на курячі ноги диво-дів. А Київ не виє — тільки скрегоче: корова Европа мукнула, що незламний, от і рипить, бо noblesse oblige. "Merci, Monsieur! Merci, Madam!", — з рипом розкланюється, одхиляючись од ударів. А сирени однаково старанно, зграйно виють. Чи це солодкий сьпів, страхом приголомшений?

Троянці

 Не слід забувати, що ми — троянці. Наш герой — не хитромудрий Одісей, а впертий Гектор, що обклав своє місто валом із тридцяти однієї тисячі вражого трупу. Й Олена — тільки привід, спитайте в Касандри. З Уліса — майбутній американець, Мат Деймон, крайній мат: мандурує, вивідує, загарбує, що може. Бо лихий сховок і його, доброго, спокушає. А сам такий хитромудрий, хоч удався щабльовий, невиразний. Поки наш Еней пливе в невідоме прийдешнє, їхній Одісей вертається в минуле, власне, запориває його.

Чи буде нам Рим — перший, другий, третій? Славлять, що в третьому вже навіки московці: ті що обсіли тепер нашу Трою. Вони вірять, що Еропу має вкрасти бугай. 

То вже нема ради, нема ходу: стій і пильнуй, щоб не впхали одороблуватого коня.

Робочі теми

 Робочі теми відрізняються від говірних. І як на теперішні київські часи, дуже відрізняються. Бо всі говірні теми стали журні. А робочим темам мається їх заступити. Які-ж спитаєте, теми робочі, що аж робучі? Як на мене, то от, приміром, Горецького музика чи Епіктетова прахтишна етика.

Вислужений салдат

 Москалізм, як колись його пращур москаль, десь одслужив вірненько московщині чверть століття, а по колишньому — пів життя, всеньке життя дохожале. Далеченько служив од рідного села, хоробро бився за Московщину в довічних її війнах. Мати проводжали його до яворів, але назад уже не зустріли. Теперки він добуває віку на рідних мовних городах, по рідних мовних городах, і далі врочисто й повчально підносячи пузвеликого пальця, що колися так завзято й віддано тис на московський цинґель. 

Забуте слово

 Забулося в сьвіті слово — шовінізм. Це либонь тому, що теперки саме шовінізм остаточно розперезався, вдаючи, що б'ється з наційоналізмом, що його він узиває фашизмом і нацизмом.

Прилітала

 Москва вчащає до Київа — охоче приліта літньої пори, тихими та теплими ночами. Як Носхверату: з якогось свого власного, більше нікому не відомого колишнього инобуття. Коли на сьвітанні пускається плисти назад, погойдуючись на хвилях зрадливої пам'яти, то либонь довго видивляється, де сісти, де заховалося те небувале кубло, куди так переконливо кличе дикий обов'язок ригнути кров'ю в пички своїх кажанят. Чи загадається Москва, сидячи край бенькету, про їхню будущину, той їхній час, де простору ні на що нема, тільки на розмах болончастих крил?

Пекельний похід

 Така пекельна жарота й парнота, що задається, ніби живоїдне сонце й уночі прикидається, а саме не спить — палить і далі: "Огняного коня вітер гнав — огняного коня — в ночі." Навіть риски в короткім реченні встигають перед пропадом хоч спалахом попекти. Все в нас теперки по справжньому — що зима, що літо. І десь далеко, в степу, задихається, здихає ворожий похід, що сам себе кощунно охрестив, сам себе осьвятив.

Земля без ґрунту

 Любить писати з русизмами — за говірну-ж мову й балачки нама. Слова-москалі, що приплентали на вічну невтяжливу службу в инвалідній дружині десь на краю свого широкого сьвіту, обмеженого великою мовою. Т'але-ж мова — то не самі слова. Тому пише ще фразами; кожна — як легка лопата неплодющого піскуну чи супіску, землі без ґрунту, грунту без землі. 

Біженці

 "Біженець", "біженка", "біженці" — жаден український словник перед Першою сьвітовою війною не подає таких слів. Для нашого, як і для литвинського народу, "біженець" — чуже слово. Мали ми перед тим тільки втікачів. Те біженство спричинила на наших землях Московщина, ще й слово накинула своє. У наших-же мовах наросток "-енец" на позначення осіб, здається, має переважно відкидний (негативний) сутінок значіння: виродженець, виселенець, збоченець, кількаженець, обложенець, переселенець, пришенець, стратенець, чорносотенець, шаленець, то-що. Словам, їх буде хоч не гурт, а все з якоюсь прийшлою бідою. Та нехай побуде це слово, бо дуже треба, бо c'est la vie.

Старшини й підстаршини

 На Хрещатику, на розі Головпошти, вже традиційний куточок української історичної визвольности: цього разу вояцтво УНР. Чи сьвідомі нагадувачі про традицію, що вона, принаймні в розумінні мовному, надірвалася й умерла, бідна? Здаєтся, ні: терпляче пояснюють теперішньому, воєнної доби, вркаїнцеві, що старшинство — то охвицерство, а хто такеє те підстаршинство, то вже й пояснювати дарма праця. Колись давно покинули вкраїнити, щоб не налякати вояцтва й вояцтвом не лякати нікого. Далі йдуть усякі професії військовії: функції всі й далі тут, а назв — нема нічого. Все спершу помосковилося, а далі трохи англізувалося.

Нова міра віку

 Тепер за чоловіків передпенсійного віку ось як говориться: та він зовсім не старий, ще від війська ховається. Коли я на недовгий час виїжджаю за кордон, мандроване жіноцтво позирає зизом: такий молодявий, а, диви, втік.

Принц і ціп

 Юрко Тютюник (що самоправописом одрізнявся од двох письменних Тютюнників із однаковим іменем) не тільки своє прізвище (либонь у селі родина так писалася), т'але й важливе слово "принціп" уперто пише таки по свойому. А що: по московськи так не вимовиш і по польському не скажеш. А тут саме тра каятися перед Москвою, що "З поляками проти Вкраїни". По польськи воно, як і по нашому — "засада", от хоч і "zasada" візьми напиши. Тому Тютюник пішов на принціп. До того, був із його правдивий принц, майже як Василь Вишиваний. Тільки що просто від ціпа.

Аж варимось

 Не в'являю, як то воно: вичікувати, очікувати — як вичатувати, вичекати перемогу чи просто якийсь кінець війні. Це-ж що: чатувати на ню, чигати, що аж чиганити?

Ні, ми виглядаємо, визираємо, зажидаємо, надіємося, сподіваємося її, навіть чекаємо на ню. Одно слово, ждемо — аж варимось.

Cat people

 Колись я вигадав звати їх надорожцями, напорожцями, напрохідцями, метровими кутчанами — великих слів велика сила. А воно — коти. Ви завважили, що тварини-коти завсіди в хаті крадуться лягти там, де ви конче маєте ступити? Отак і ці — людиська-котиська, тільки що розлягаються вони скрізь посеред міста, де панство ходить. От у Київі людности дуже поменшало, та завдяки кото-людові всюди так само тісно й незручно, як і за мирних часів. Котолюби не дурно запевняють безкітний сьвіт у тому, що без котівства й живоття не в смак.

Не тривожиться

 Вже через повітряні "тривоги" ніхто ніяких заходів у Київі, тьху-тьху-тьху, не скасовує: ще там, тьху-тьху-тьху, чи вб'ють, чи не вб'ють, а жити треба.

Дрібушечки

 Проста боясть уже натягається на цілий діяпазон, як шкура на тарабан. А тарабан вибиває свої дрібушечки.

Премія війни

 Годилося-б уже Нобелівську премію миру, той, скасувати. Були блаженні миротворці, а стали благуваті. Бо хто тепер миротворствує? Хіба дурень який заплішений. Хибує миру, злагоди й любови. А всі тямухи й моторуни за мир воються. Хочеш миру? То ходи, небоже, джвякни когось так, щоб аж зірниці засьвітили. Ломаку бери довшеньку, замашную таку, щоб близько не підступатися й самого ненароком борці не перегнали на гречку. І зразу біжи по Нобелівську премію війни, та поскорися, бо там уже їх кількоро огинається, таких гідних панів претендентів, виглядаючи свого мілійона.

Резюме

 "24 лютого 2022 року — обрав волю." Як таке написати в резюме, то далі треба з'ясовувати: "й виїхав до вільного сьвіту" чи "й пішов її боронити". За себе скажу, що 24 лютого 2022 року я просто сів маком.

Вічна новина й непозбутній подив

 "Не думайте, що Я прийшов послати впокій на землю, не прийшов Я послати впокій, а меч." А ми молилися на впокій і молилися впокоєві: цілий сьвіт, навіть і ті, хто, пильно й ненастанно, лагодив і споруджав погубу сьвітові, собі ладнали й складали тихомирний упокій. "Хіба-ж це новина?", — вигукують которі обізнані. "Таж війни в вашому сьвіті не переставали й люде все гинули одні, а другі все не зважали." Таки не новина, що меч лежить на Землі. Стримить із Землі. Знятий над Землею. Піднесений над Землею. От Євангелія — то справді новина. Вічна новина й непозбутній подив.