Чотири слові — дві хибі

 Добуваючись у метро, сподіваєшся на дозвіл увійти, й бачиш запевненого написа: "Вхід дозволено одному пасажиру". Долаєш турнікет — і разом у нашій мові дві хибі.

Чого, власне, "поводок"?

Метряни давно вже взялися приохочувати переїзжих до щирої свеї культури. Ох і спасибі-ж їм за теє! От, приміром,  научають вони господарів усяких хатніх тварин того, як перевозити тих "улюбленців" у культурному київському метрі. Виявляється, що найперше ми беремо годованця на... поводокъ. От тобі й маєш! А звідки нашому вкраїнцеві той.. поводокъ узяти? На коня має повід. А маленький повід зветься в нас "повідець". Ну, хіба це культурно, вимагати, щоб натомісь щасливі власники песиків і котиків пропонували своїм годованцям загарбницький поводокъ? Хортів на смик тай гайда на полювання!

Для-для-для

 У метрі чую невідомо чию оплачену об'яву, що пропонує "місце для" чогось. І тут-же, підступно впіймавши мене на гарячому вчинкові читання ескалаторних ахвішок, книгарня з безглуздим, хоч і сенсорним, назвиськом "Сенс", глузливо запевняє, що "такому читачу треба братися за книжку". Даруй, книгарне! Як такому вже читач-еві братися, то не за книжку, а до єї. Бо ще справді візьметься за книжку тай закине в залю. А місця на закинені книжки в залі не передбачинено — то вже напевно.

Cat people

 Колись я вигадав звати їх надорожцями, напорожцями, напрохідцями, метровими кутчанами — великих слів велика сила. А воно — коти. Ви завважили, що тварини-коти завсіди в хаті крадуться лягти там, де ви конче маєте ступити? Отак і ці — людиська-котиська, тільки що розлягаються вони скрізь посеред міста, де панство ходить. От у Київі людности дуже поменшало, та завдяки кото-людові всюди так само тісно й незручно, як і за мирних часів. Котолюби не дурно запевняють безкітний сьвіт у тому, що без котівства й живоття не в смак.

Укрицця

 Дикторка в київському метрі старанно, ніби всоте на марудній театральній репетиції, вичитує чарівливим, плавким голоском: укрицця, укрицця, укрицця. "То не вимізковане слово: то живий голос живої душі.", — принагідно завважив-би з такого приводу Панько Куліш. Українське чоловіцтво, минаючи невидимий голосномовник, либонь любесенько в'являє собі розкішно привабну литвинку, що звертається до перехожого дядька просто з перону, де тривожно розташувалася перелякана людність: з-під затишно мнякенького укривала-укриття.

Прилеглий верболіз

 Регула київського метра: що ближче сядеш, то далі встанеш. От тільки не треба стовбичити, наче верби понависали на ставом, гладеньким, без единої тривожної мисленої брижі. Так, що верби гадають, ніби вони розглядають став і він їх бачить, пильних, а став собі дума, що то його властивий прилеглий верболіз.

На всьому протязі

 Чималенько нашого люду ще киянить по метрі. Рано-пораненьку, на панщину сунучи, їздці й їздаки з їздунами ще легко збиваються в чималенькі купи, так що й ледве влізе сторонній гулящий чоловік. А ще-ж, подейкують, і нашого цьвіту по всьому сьвіту порозпукувалося-порозпускалося. А на поверсі землі залізничне квиткознавство й квиткодавство відзнача, що люде живуть у потязі на всьому протязі й сходять тільки на те, щоб назад пересісти.

Що відправляється?

 Метро стало — й зразу рушив лагідний чоловічий баритончик, із тих, що хоч що тобі навимовляють: "Потяг відправиться за кілька хвилин." Поїзд (так теж можна казати) посунув за кілька секунд. І чого брехати? Бо в нас відправляється церковна відправа (не скаже й диктор "відправа потягу"). Або хтось відправляється-виряджається. Чи обов'язок службовий відправляється. Чи хтось іде-відправляється з відомого місця невідомо куди — потяг так не може, на те рейки прокладено.

А метро-ж — відомо, куди йде? Чи не зовсім?

Чи хтось таке казав?

 УКРАЇНА — ВАУ, БО — ТИ ВАУ. Чи хтось тобі це казав?", — допитується метрова рекляма. Зараз, тільки потилицю почухаю. Ні, ніхто не говорив, по правді кажучи. Раз, по нашому його треба зразу на "вав" переробити. "Нас не має збивати прийняте в прахтичному (ортографічному) письмі позначення ў (у нескладового) через в" — то вже вас, вельмишановне реклямодавство, трохи в моїй редкації навчає подавати мовознавець Наконечний. То-б-то ваше улюблене [vow], коли вже [wow] сказати не вмієте, буде наше [ваў]. А друге, що воно за "вав", як брати, шануючи слухи ваші, той, семантично? Я в цім слові вчуваю чи то завивання, чи то скавучання. Чи вава в дитяти й воно від того вавкає. Чи птах журливо так хававкає, прикликаючи чергову біду. В цьому розумінні сам вам скажу, щоб ви знали й тямили: ані я не "вав", ані Вкраїна моя не "вав". Навіть і не вавкайте тут!

Кіннота з темнотою

 Я колись у метрі читав книжки, а тепер хіба ахвішки. Ось майнуло: "Для мам — цікаві лекції, спільнота й чай." За лекції з чаєм, звісно, спасибі, бо без чаю не всяка лекція, хоч яка цікава, в голову влізе: треба головою й слухати, й разом пити, щоб не так сухо було, суха ложка рот дере. Т'але спільнота! З мене не мама, а тато, одначе намагаюся в'явити, що вабить спільнота там, де можна обійтися простим, щирим товариством. Мені й узагалі здається, що модня тепер "спільнота" всім батькам так само потрібна, як і кіннота з темнотою. Її треба умоглядним. бездітним душам, що ніяк не помиряться на громаді, спілці чи компанії.

Наш рідний юриста

 Забігаючи до метра, вхопив оком із циклопічного напису з приходу: "...ЮРИСТА — дзвонити всім!" От! А я, натрутливий, усе ганю метрову мову! А вона, глянь, яке слово наше потрібне відродила — "юриста". Дуже потрібне слово, доконечно! А хворма-ж яка: вже не треба казати "юристи та юристки" — "юриста", одна сатана! "Справжній юриста — метка, викрутна й вигадлива голова." Тепер уже й справді "дзвонити всім".

Йвг

 Прочитали? Та ще й вимовили? От так українці! А пропозиція-ж яка: "Читай вголос у метро!" Слушна пропозиція! Читай — і спитуйся вимовляти.

45-хвилинний чекай

 Ще нова хвилозопська пропозиція від мудрого метра: "Вкраїнці мають бути певні, що недуга не забере їхніх рідних." Овва! Звідки взяти таку певніть? Ясно, що всіх нас колись щось забере. Як мирною добою, то якась із давно відомих мирних недуг. А як не недуга, то що, скажи мені, медикалізаціє?

Ясно, однак, що реклямотворець (чи його перецінований наймит) проминув тут слово "довчасно" чи ще якесь із тузіня слів, невідомих цим майстрам електронового пера. Ми не хочемо, вкраїнці, щоб порано пішли з життя рідні та вірні, бо над безсмертям їхнім ми не владні.

Дак, а що-ж удіяти? Треба, виявляється, відбути 45-хвилинний "чекап" у кардійолога. Що воно за "чекап"? Тут, річ певна, вклюнулася прикра похибка: що таке "чекай" у лікарський приймальні, знає кожен українець, навіть той, що люто ненавидить геть усіх своїх рідних. Чеклося по 4,5 годин, то вже 45-хвилинний чекай нам ані гадки. Гайда до кардійолога! 

Зверх сну

 У вранішньому метрі гарна молодиця, що десь на ще раніших зупинках спритно вскочила сидіти, знову зручно спить. Це тривання того сну, що був уночі, розкішно солодкого, як задніє. Просто тепер він прилюдний — у метрі. Однак про людське око наповерх справжнього сну вправна рука понамальовувала несправжні, але такі хороші великі очі, брови як шнурочок, коральові вуста. Й оця "ікона стилю" тепер спокійно приховує від людей неспокійне море бурхливих, уже передробочих марень.

Нерухомість, перевірена навіть на карті

 "Перевірена нерухомість на карті" — так у метрі оголошено. То як оті артисти на Хрещатику стоять, завмерли, а де-котрий цікавий підступиться перевірити нерухомість, а воно раптом як стрепенеться — аж ґвалт! Сам я перевіряти нерухомість опасуюся. Хіба на карті, бо там до всього далеченько й ніщо не скинеться. Але як таки на карті перевіряти нерухомість? А то вже знають витренувані фахівці, за те й гроші платяться.

Пізнай-мова!

 Київске метро хоче научати дорогих киян української мови. Що й казати, похвальний щирий замір послужити просьвіті. Слід сказати, що аж метровий штучний интелект навчає столичан, як той мовляв, адекватно: це-б-то апелює до урбанізованих континґентів, маркованих позалексикографічною перцепцією семантичних масивів. А кажучи спроста... Я собі вже про такий випадок і примовку склав: ідійоте, рідний брате, дозволь тебе запитати!

От, здається, простісіньке для чоловічка запитаннячко: хто така "краля"? Варіянти: 1) лялька; 2) "красива" жінка; 3) господиня;  4) королева. Я люблю краль, хоч і не так, як колись, тому зразу здогадався, вважаючи на всенародній потяг до слова "красивый" (бо так по московській) намісць гарний, гожий і хороший, — зараз тобі здогадався, що мається на увазі "красивая женщина". Дак а "королева"? Хіба вона не так у нас у шахах називається? Та й на троні, як доведеться. А "дама" в картах? По нашому — краля. Чи не можна назвати кралею й ляльку, й де-яку звабливу господиньку? По метровому виходить, що ні. Пізнавай українське — мова, трясця твоїй матері!

За гожого вже згадали. Але й тут 3 варіянти: 1) "підходящий"; 2) гарний (sic!); 3) бідний (?). Я-б того вже  "підходящого" радніше назвав підхожим, підхідним чи прикладним, але хто мене питає? Он "підходящого" вже сам товариш ШИ вже не креслить крівавим. — "підходящий", та й вже! По вкраїнських словниках можна розшукати де-чого "гожого" в значінні "годный", "нужный", "приличный", "пристойный". Хіба воно не підхоже?
А от іще слово  — "мешти". Чували, кияне? От і я не чував  — від українців се-б-то. У поляків є meszty, але-ж воно не взуття, як уважає метро, а черевики. Щоб сплутати бідних киян воно ще глузливо пропонує "шорти", "штани" й "шкарпетки". Все на "ш" — ич яке метикувате!

Після такого хмиз — "сухі гілки", а не бур'ян, насіння чи зелене листя, хист — "здібності", а не фокус (який?) і не хитрість; птах боцюн-боцян, що він не дятел, не орел і не яструб; і, нарешті, стяг — не стяжка, замок і навіть банер, і блаватний (волошковий, сокирковий, а не тільки васильковий, як у метра) колір здадуться лексикоманові  золотохвондовими, просто таки лексикограхвічними.

Спитуйся, метро, намагайся! Чи не вийде колись і повчити.

Людей привезли

 От і знову Київ став тісний: забрали одну кістку з метра — та й уже закомашилося. Де не беруться вперті вкраїнці, що таки воліють, хай-би там що, жити в великому вкраїнському місті, а не десь у Празі, чи що. Де-далі, то все важче лишитися наодинці з Богом.

Сподіваюся, що то ми так любимо одне одного, то й тісно так тулимося. Але в вічі ніхто не дивиться. Цікаво назирати над людьми, що тебе не можуть бачити, а тільки відчувати, як незручно притиснеш которого. Почуваєш себе об'єктивним, щирим ученим, що робить стерильні досліди, стоячи за непроникливою шибою, в білім халаті. А що-ж! Людей-же привезли — треба порати.

Синій рукав

 Метро махнуло синім рукавом. Нагадало, махнувши, що московське "вѣтка" в залізничному, а тоді й у метрополітеновому розумінні має бути "рукавом". Воно й схоже на рукава, хоч і на схему погляньте: де ви бачили такі гілки? Навіть саксавула кривдити не хочеться: він бо, хоч і з родини простих, лободових, але таки не синій, а зелений і, до того, як може, зміцнює піски. А в нас не зміцнилося: махнули, кажу, синім рукавом — і полетіло всяке сьміття, а не лебеді на воду сіли. От допишу — й зразу мені полекшає, як у порожньому рукаві. Розглянуся кругом: усі гілки голі, але коли вберуться, то вже тільки в зелене. Десь під той час, ачень, і метро до мене пустять — аж побіжить воно, винувато стріпуючи синіми рукавами.

Знов у метрі

 У метрі щасливі сидять — і сидять уже в телехвоні. А нещасливі стоять собі — й мусять уже собі щось думати.

Що в земнім глибокім надрі заховалося від ока

— Шо?

— Ша!

— Жах, жах!

— Загуло надро, загуркотіло метро!

— Го-го-го-го-го-го-го-го!

— Ви в метрі в Київі! И-ї-і!

— Бабах!

— Торох!

І тільки на сам кінець:

— Трохи тихіш, тихіш, тихіш!

А таки найлункіше маєм у цілім сьвіті метро!