За безправність

 Ніколи людство не було справді безправне: закон ворушиться й у печері відлюдниковій. І справді правного людства ніколи не буде — хіба "правове" невсипуще, вузлувато приставлятиметься.

Курена молодиця

 Дуже гарна, скажу більше, смашна на вигляд молодиця ненастанно пропонує в "Фейсбуці" таки курену, а не копчену, як вона гадає, рибу. Вірмо, що рибця таки й справді добренька. А от чи сама молодичка сласна? Бо чи рибою вона дхне, а чи тільки трохи піддимлена?

Самоповага

 Там, де в де-котрого, не проти ночи загадуючи, народу "чувство собственного достоинства" — чуття непевне, з обмацуванням, чи воно своє, й примарою гідности, що сходить, як місяць про вовка, — маємо не "почуття власної гідности", а просту, міцну надійну самоповагу.

Сальвуючи

 Головна чутоба вкраїнського мовлянина, чутоба, потужніша за самоповагу, — то почуття вагання й безрадности. Від того невідчепний мовний сумнів й охоронний гуртовий стріл балакливою мішанкою й завсіди готовою на випал лайкою-московщиною.

Ми — троянці

 Подивився Ноланову "Одісею" лиш на те, щоб упевнитися: в уяві своїй сприйняв її належно. Бо, направду кажучи, склав собі остаточну думку, кіна не дивлячись. А тут проста статечність вимагає чину: пішов, подививсь і пересьвідчивсь. Те, що зробив Христофор Нолан, по вченому зветься апропріяція (appropriation). Це буде супроти експропріяції (expropriation) — привласнення проти вивласнення. У культурі вивласнення неможливе. Культуру вдається припинити, як теперки крадуться припинити нашу, або привластити, як давно привластили в нас, що змогли, ті самі займачі. Тут логіка злодійська: все вартісне й пожитечне з живого зняти, а самого забити й покинути. Та мертва культура далі істнує й належить сама собі.

Перший Великий Рим одрізнявся од самозванчого третього-зайвого тим, що взяв собі мову античної Греції, схилився перед її культурою. Славетні римляни мали грецьке за високе й не спитувалися, височіючи, нависати над привлащеним. Одначе до британських островів Рим пристав уже либонь просто Римом, без марципанів, не кидюючи герцьких перлів у гнилі болота. Може цим пояснюється те, що британський режисер читає "Одісею", розбирає код спільноевропейської культури, де й на українців є місце, настромивши на носа гамерицькі окуляри. Христофор Нолан однаходить Америку.

Тим часом ПАСШ (Північні Американські Сполучені Штати) чи З'єднані Держави Гамерики пішли з кону сьвітової влади, й нишком, наче гоноровий артиста, слухають, за лаштунками, що їх у греків не було, як викликає публіка. Проте од привлащування европейського всього ніхто й не думав одмовлятися, навіть про око. От і в кіні все зроблено по гамерицькому: сумнівні европейські перекази постановлено на міцну виробничу базу: фільмування на добрій натурі, чудова (до речи, шведська) музика, гарні, модяні чорні панцери в вояцтва, переконливо змайстрований Троянский коняка. Ідеї про теє, що й dei не ex machina (ἀπὸ μηχανῆς θεό), а прості перехожі на пішоході, що їх минаєш і зразу забуваєш. Все, щоб іздригнулося й затріпотіло на відповідь будь-яке гамерицьке серце. Та не тільки що в Америці. Бо культурна експансія (ширення) вже давно в американських мріях поглинули й проглинули плянетарного кіноспоживача, взяли всесьвітнє око глядачеве. Вся Земля, як передбачається, читає Гомера, не клясично переученими, а полив'яними очима Йвановими Безродичевими, Михайловими Незгадайловими.

То чи подоба картати виконавця головної ролі за теє, що з його all-American boy, заблуканий у трьох алепських соснах прекрасної Античности? Критикувати решту акторської дружини за те, що вони просто кораблева команда? Їхній зір застилають сьози від вітру натурного здіймання, а не натурального старогрецького катарсису. Не великі очі й кричущі роти старогрецької трагедії, а сьогочасно-актуальний вираз байдужого нерозуміння показується на геть випадкових обличчях. А ми, живі троянці, втоплюємо свої очі в кільватер по реконструйованій триремі — чогось нам млосно й нудно... 

Троянці

 Не слід забувати, що ми — троянці. Наш герой — не хитромудрий Одісей, а впертий Гектор, що обклав своє місто валом із тридцяти однієї тисячі вражого трупу. Й Олена — тільки привід, спитайте в Касандри. З Уліса — майбутній американець, Мат Деймон, крайній мат: мандурує, вивідує, загарбує, що може. Бо лихий сховок і його, доброго, спокушає. А сам такий хитромудрий, хоч удався щабльовий, невиразний. Поки наш Еней пливе в невідоме прийдешнє, їхній Одісей вертається в минуле, власне, запориває його.

Чи буде нам Рим — перший, другий, третій? Славлять, що в третьому вже навіки московці: ті що обсіли тепер нашу Трою. Вони вірять, що Еропу має вкрасти бугай. 

То вже нема ради, нема ходу: стій і пильнуй, щоб не впхали одороблуватого коня.

Поет і хвилозоп Олелько Дендиюк

 Предивна оказія в мене з "Фейсбуком": як не гляну в стрічку — а там, диви, москвомовний поет і хвилозоп Олелько Дендиюк. Не вважаючи на те, що ніби вкраїнець прізвиськом, поет старанно віршує тільки московською. Про що, не можу сказати, бо вже з перших рядків знати, що воно культурна, осьвічена, вміла, а таки графоманія. Хвилозопия теж: не то не продуктивна, ба й неориґінальна. Що маю з тим Олельком чинити? Делікатно обираю option "Not interested" і ще й з'ясовую про не надто кмітливих працюків: "Doesn't match my interests". Ну, бо й справді так: писати московською, то Олелькова річ, така його культура й таке має зацікавлення. А мені як спаде охота, то солідно почитаю Ївгена Абрамовича Баратинського, шляхецького походження був поет, а з хвилозопиї — візьму "Матеріализмъ и задачи философіи" Памфилові Юркевичеві: був наш родом і побутом, але трактати складав чомусь теж по московській.

Дак от подаю заяву, тицьнувши в "Submit". Система зрадливо присягається, що You 'll be seeing fewer posts like this for a while. Варіянту з питанням "Why am I seeing this post?" давно не подавано, тому поетова й хвилозопова постать, як і належить такій постаті, лишається таємнича.

А навзавтра — знов Дендиюк, буцім випадком випало. Згуртувавши й згромадивши сьвятий дідівський терпець, до йоти єдиної й до титли єдиної старанно повторюю процедуру подання заяви. Вже кілька місяців так — і досі не помоглося: наче перій, лізе несіяний Дендиюк; де не може п-е-рієм, просмикується як п-и-рій. Вживати яких жорстокіших заходів що-до пана Олелька — не здіймається рука, бо бачу, що з його, як і з мене, підтоптаний самітний письменник. Його, яко письменника, теж давно ніхтогісінько не любить. Жалько товариша, та чи я в чім причиною, що маю йнакші зацікавлення проти тих, що міг-би виявляти, т'але все ніяк не виявить його потенційний читаченько?!

Річ загального спожиття

 Як річ загального спожиття чи споживання обернулася нам на річ "широкого вжитку"? Намагаюся в'явити той ужиток: який він широкий. Це-ж хтось колись не полінувався й пере-переклав. І багацько такого в мові пливає, хоч горічерева: пливе риба тай велика, тільки видно пера. Пливе знаючи, що вона — річ широ-о-о-че-е-енного вжитку.

Добра й київська

 За пізнього СССР'а знову почулося з приводу походження: "он/она из хорошей московской семьи". Тоді вже опернатіла нова совіцька аристократія — шкода тільки, що недовго й побула. В провінційнішому тоді Київі теж були "хорошие киевские семьи" — "добрі київські родини", й мені поталанило багато таких знати. Моя власна сім'я до таких не належала: була просто добра. Ну й, звісно, київська.

У затінку

 Дуже спека була й кругом тільки й чуть: "тіньочок", "у тіньочок". Ніби відчувають, що тінь — то не затінок. Як хто постоїть у тіні, то хіба в моїй тіні, т'але то не від сонця. А холодочок-же вам що? Таке промовисте слово! Ясно, що в пекоту кортить не холоду, а саме холодка, ніжного холодочка. Чудово воно в Коцюбинського: "Нащо вже бувають таємничі холодки, а й туди хоч тоненькою цівкою протиснеться сьвітло й сьміється — раде, що й там знайшло свого ворога — темряву."

Отака дурня

 Принагідно розшукався оце по старих добрих словниках за словом "дурня". Ви-ж усі його добре знаєте, й ніяк уже без його обійтися. Дак коли-ж нема такого! Рідкісний новотвір. Бо в нас теперки всі новотвори: подеколи від дуру интелиґенцького, трохи з ангелянської родом, а найбільше — з походження свого щирі москалі. То й тут можна зазорити, що... промосковський воно евфемізм. Хай Бог просить, однак, якщо погріхував дурно на питому нашу народню творчість. 

Хоч-би як воно було, а слово в мові нове, ще голодне. І як усі нові, не конче потрібні слова, як стій заходилося жерти супротивців. Отак іззілися дур, дурощі, дурування, дурниця, дурність, дурнота, дуранляси й навіть дурний розум. Хто де їх чуває? Хіба культурна дурість лишилася, збоку мнеться.

Отака дурня, малята.

Бодай воли живі були, а плуг поламався

 Це-ж яке вже покоління я борюся за теє, щоб український народ балакав свею мовою? Не кривундою, не поглумкою, а щирою? Здається, шосте. І ще два покоління вже бачу по собі. І що, поживився? Почуваюся сучасником Котляревського: ті самі сумніви, те саме невігластво, те саме право й жага доп'яна напуватися культурою власного ката. На лихо, ця борня де-далі, то все малограмотніша, безглуздо демонстративніша. І не кинеш: прилипли мозолі до наряддя.

Насюрення

 Не люблю грубих слів. Хоча денеякі питомі наші слова, що теперки здаються грубі через надмірну "интелиґентність" погляду, підсиленому московськими окулярами, насправді, підозрюю, спервопочатку не мали навіть отого вченого "емоційного забарвлення". Приклад: уже всі "пісяють" як діти (хоч більше не сюсяють і не цюркають), а колись просто сцяли й сикали. Трохи згодом з'явилися культурніші слова, що їх интимно й не вживеш: мочити(ся), сечити. Тварина може просто мочити. А як багато сечится, то пудиться й набуриться. Хоч предмет і не тонкий, але тут груба тканина мовної культури: загубиться, зникне й буде дранка.

Моє-ж дитинство, в суто вкраїнській своїй частині, здебільша знало слова "сюрити" й "сюркати". Бо так казала небіжка Явдошка, татова нянька. Либонь воно родом десь із Західнього Поділля, що з Поліссям межує. Діялектолог із мене аби-який, а простіше сказати, то ніякий. Одначе волію залексикографувати. Бо як звучить: насюрити! Перконливо, га?

Москводумність

 Москвомовність може трушечку й одступитися, а от москводумнісь, здається, нас ніколи не облишить. Дума-ж бо багато ширша за мову: це як, приміром, галанці проти оперових чорноморських шараварів.

Шипучий Нефільтруй

 Нове слово з'явилося — "нефільтруй". Пишеться по новому, того й нове. Це озиваться супротивець нашому знайомому квасові на ймення Тарас — квас на прізвище Львівський. Теж білий, як і Тарас, Львівський уже хвалиться не то як напій "живого" (чомусь у значливих лапках) бродіння, то-б-то блукання, ба й як "легкий та осьвіжаючий". Нічого вкраїнського не хоче знати, бурлака: ні шумування, ні мусування, ні відволожности, ні здоровкуватости.

Вислужений салдат

 Москалізм, як колись його пращур москаль, десь одслужив вірненько московщині чверть століття, а по колишньому — пів життя, всеньке життя дохожале. Далеченько служив од рідного села, хоробро бився за Московщину в довічних її війнах. Мати проводжали його до яворів, але назад уже не зустріли. Теперки він добуває віку на рідних мовних городах, по рідних мовних городах, і далі врочисто й повчально підносячи пузвеликого пальця, що колися так завзято й віддано тис на московський цинґель. 

Ледащому всюди зле

 "Яке ж воно кончене!", — зручно й зґрабно раз у раз повторює вкраїнський Интернет. Без лапок і курсивів повторює. Він, Интернет, узагалі полюбляє повторяти: за самим собою, а більше за кимось іще за себе дотепнішим. Тут, що-правда, дуже до речи оте погірдливе, суто наше "воно". Т'але, стривайте: а яке воно, що воно — оте "кончене" з задерикувато впертим наголосом на історично незміннім "о" в слові "конецъ", яке-ж воно справді буде по нашому? Тут ізразу вчувається скінченість, кінченість і докінченість. Одначе мається на увазі "конченный человѣкъ", се-б-то пропаща людина. Та як скажеш суто по вкраїнському, то вже вчувається якась людяність, ледві що не спочуття. А в москвомовній відміні — так ніби те "кончене" що сила, що мога вигрібається з кінцевої чорної ями, а йому лопатою просто в вид так із усього маху, що й векнути не векнув. Дуже вже пасує до наміру й настрою емоційного нашого неинтелиґента.

Забуте слово

 Забулося в сьвіті слово — шовінізм. Це либонь тому, що теперки саме шовінізм остаточно розперезався, вдаючи, що б'ється з наційоналізмом, що його він узиває фашизмом і нацизмом.

Бойко

 На московські землі перевезлося було чималенько наших бойків. Тому й прізвище Бойко там як не поширене, то принаймні трапляється. Тільки відповідає не на питання "хто?", а на питання "як?". Тому одна вже тамтешня сьпівачка-голосуха перейнакшила собі й стала "Бойка", щоб одновити власну суб'єктність. Вийшло бадьоро, бодьористо, жваво, метко, моторно, різво, сьміленько й шпарко.

Без наказового

 У теперішній українській мові наказового способу геть-чисто немає. Принаймні в тих, хто не хоче по московському "давати" (давайте брати, давайте орати), бо чує приглушеним ухом, що щось воно не теє. Т'але де ви тепер почуєте "нумо брати", "нум орати"? Та ніде. А "берімо", "берім", "орімо", "орім"? Яке безглузде риторичне питання! Тому й лунає чарівне "так": "Так! Беремо плуга й оремо-оремо-оремо! І ніхто не оремо!"