Не міщани

 Недільним вечором прибуваю на стацію метра "Лісова", неошатний і неохайний після гарячої літньої маршрутки. За часів мого київського дитинства "маршрутне таксі" було дивом, міською екзотикою, з куперозною мережею судин-ліній на тоді ще маленькому, як кулачок, лиці Київа, на його маршрутовій схемі. А тепер це перевозовий чи транспортовий засіб або засіб до перевозу й переїзду, дуже народній засіб, хоча наш добрий народ такі панські вирази вже давно позабував, як коли й знав був.

Змішуюся з нашим добрим народом, давно вже змішався. Люд на пероні аж комашиться: либонь вертається по вихідних-виїздних помагати столиці на будні. В цьому розуміння від часів "пійонерського" дитинства теперішньої "Лісової" нічого не змінилося. Бо й тоді сільські й містечкові людиська виходили на метровий перон просто "з лісу": напарившись у твердій "електричці", незручно настоявшись у торохкітливому підгородньому автобусі. Вже тоді вони були неошатні й неохайні, хоча до Київа на трудову чи торгову гостину їхали, вбравшись по вихідному, по сьвяточному й наче-б-то по міському. Тоді вони звертали на себе увагу справних городян і намагалися по сільському дуже розбалакуватися, щоб кияни завчасу не насьміялися з їхньої щирої мови: хай уже потім буде "сюрприз". 

Одначе тепер, хоч які неошатні та неохайні, прибульці нічим не порізняються від київської юрми. Бо з їх чи таких, як вони, та юрма й складається. З таких, як вони, як я, як ви, городян, що вже не поробляться міщанами.

Поет і хвилозоп Олелько Дендиюк

 Предивна оказія в мене з "Фейсбуком": як не гляну в стрічку — а там, диви, москвомовний поет і хвилозоп Олелько Дендиюк. Не вважаючи на те, що ніби вкраїнець прізвиськом, поет старанно віршує тільки московською. Про що, не можу сказати, бо вже з перших рядків знати, що воно культурна, осьвічена, вміла, а таки графоманія. Хвилозопия теж: не то не продуктивна, ба й неориґінальна. Що маю з тим Олельком чинити? Делікатно обираю option "Not interested" і ще й з'ясовую про не надто кмітливих працюків: "Doesn't match my interests". Ну, бо й справді так: писати московською, то Олелькова річ, така його культура й таке має зацікавлення. А мені як спаде охота, то солідно почитаю Ївгена Абрамовича Баратинського, шляхецького походження був поет, а з хвилозопиї — візьму "Матеріализмъ и задачи философіи" Памфилові Юркевичеві: був наш родом і побутом, але трактати складав чомусь теж по московській.

Дак от подаю заяву, тицьнувши в "Submit". Система зрадливо присягається, що You 'll be seeing fewer posts like this for a while. Варіянту з питанням "Why am I seeing this post?" давно не подавано, тому поетова й хвилозопова постать, як і належить такій постаті, лишається таємнича.

А навзавтра — знов Дендиюк, буцім випадком випало. Згуртувавши й згромадивши сьвятий дідівський терпець, до йоти єдиної й до титли єдиної старанно повторюю процедуру подання заяви. Вже кілька місяців так — і досі не помоглося: наче перій, лізе несіяний Дендиюк; де не може п-е-рієм, просмикується як п-и-рій. Вживати яких жорстокіших заходів що-до пана Олелька — не здіймається рука, бо бачу, що з його, як і з мене, підтоптаний самітний письменник. Його, яко письменника, теж давно ніхтогісінько не любить. Жалько товариша, та чи я в чім причиною, що маю йнакші зацікавлення проти тих, що міг-би виявляти, т'але все ніяк не виявить його потенційний читаченько?!

Добра й київська

 За пізнього СССР'а знову почулося з приводу походження: "он/она из хорошей московской семьи". Тоді вже опернатіла нова совіцька аристократія — шкода тільки, що недовго й побула. В провінційнішому тоді Київі теж були "хорошие киевские семьи" — "добрі київські родини", й мені поталанило багато таких знати. Моя власна сім'я до таких не належала: була просто добра. Ну й, звісно, київська.

Ідентичність без вибору

 На старих сьвітлинах бачимо, що маленькі паничі в платтячках, як і малі панянки. Бо підгузків теперішніх не було, то не з голою-ж їм було сьвітити, наче якесь село? Навіть і слова "підгузок" не було — така біда. А що-разу прати паничеві штані, то вже челяди жалували. Бо коли даґеротип, то вже й народолюбство.

Прокид до совісти

 Продрухається джентльмен пізно вранці, подадуть йому вмитися, подивиться він пильненько в хвамилійне сьвічадо й шляхетненько так іздивується: а чого це я такий гладенький і мальований на виду після всього коєного? Адже-ж і парсуни заклятої на горищі не маю, як ото колись Доріянко Сірий. Чого на козаку нема знаку? Чом поганому виду геть нема встиду?

І не втямить небарак, що то стався прокид до совісти.

Мовчи та мак товчи

 Безперечно маю в собі всередині якого безґрунтого венеційського грапа чи маркиза. Він виявляє себе не шляхетністю, не порідком, не коханням у вишуканих речах, а невтишною жадобою нічого не робити. Интелекту біс-має, а штучний іще поки надбіжить, щоб накрити пеленою. То вже треба якось поратися, хоч "вареники варила, та й пелену спалила". Ну де ви бачили, щоб грапи щось робили? Хоча де я тих грапів бачив? Ні маркизів. То вже сидю й тру мак.

Заслужена праця

 Не пішовши на заслужений працею відочивок, ідеш на заслужену відпочивком працю.

В саду вишенька вкоренилася

 Клясова сьвідомість — то закорінена заздрість. Клясова боротьба — то чинне заздростіння.

Raison d'etre ІІ

 От дивіться: ціла ґенерація перекладницька вже як не AI-generated, то принаймні AI-assisted. Нащо-ж їх міняти, шило на мотовило, знов на AI? Вони вже й без того... той... — досить прибрати, не заміняючи, непотрібних уже людяніших операторів. А AIєві й самому коло чогось ходити треба, виправдовуючи перед AI-товариством свій Raison d'etre.

Старий терпець

 Ніби-то панська забава ненастанного регулярного курування на теплих і солоних водах тепер потребує від курортника суто селянського терпцю.

Ромен

 Оце був у Ромні. Він і досі Ромни. Хоча ще року Божого 1929 Голоскевичів Словник писав українцям: "Ромен, -мна, -мнові, -мном, в -мні (м.) (а не Ромни); роменський". Сливе століття вже перейшло. Т'але там, де мав бути самий Ромен, і далі Ромни.

Того-ж таки 1929 заарештовано Голоскевича. Добігло кінця його словникарство. А скоро й саме життя йому вкінчилося. Тим часом воно собі Ромни.

А в Київі вже постала "вулиця Григорія Голоскевича". Попередня назва — Проєктна 13042. Завважте, Проєктна, а не проєкту. Вулиця має бути яка, а не чого чи кого. Багацько назв отак-о помінялося. Та Ромни й досі собі Ромни.

Просімо в Бога християнської кончини живоття нашого. Не такої, як у Голоскевича, коли прийде й по нас пора. Хоч був він чесного роду попович, скінчив духовну семинарію. Що-ж, навіть і по Голоскевичеві — таки Ромни. А після нас?

Доходячи верху

 Колись аристократія викохувала пиху поколіннями, століттями, аж поки вона не ставала величчю. Теперішню пиху, як і осьвіту з культурою, можна довести до зробу, а далі й допровадити до останньої межі "впродовж одного життя". Ще й поодинокого, відособленого.

Сходини

 Пенсійний фонд (не вкраїнський, а Вкраїнин) і вкраїнські пенсійонери видимим чином навзаводи рухаються в діяметрально супротилежних напрямах: фонд чим-дуж молодшає й розумнішає, а пенсійонери — старішають і дурнішають. Обидві стороні тим ретельно додержують невблаганних, суворих законів життя, відповідно суспільного й натурального. Єдина надія на єднання двох різно напрямованих кораблів у спільному для них зубожінні.

Без простолюддя

 За небіжчика СССР'а нам тлумачено, що интеліґенція вийшла з народу й має піти назад у народ. Ми, хто "з службовців", придушивши жаль, до того й лагодилися, на почин їздячи в-осени до колгоспів. Перед СССР'ом интеліґенція таки ходила в народ, але її всю за те знищено, й з народу довелося виводити геть нову: видавати пашпорта й платити гроші, а не трудодні. Теперки вже ввесь народ осьвітою й наукою подався в интеліґенцію. Й не так жалько на цю останню, як на той народ, що перше був: ні тобі живих уст народніх, ні усної його творчости, ні давноколишньої його мудрости.

Умовини

 От що-б ми робили, якби всі громадяни або, принаймні, осьвічена наша кляса (а тепер ціле суспільство охвиційно осьвічене) знали вкраїнську мову й завзято вживали її? Яке розчаровання що-разу спобігало-б культурних мовлян, коли на місці звичного покруча намацувалася пустота! Бракувало-б найзвичніших слів: "волонтера", "вторгнення", "донатів" і ще багато-багато-дечого иньшого. От і слова "домовленість" наша мова не має, а як без його на сьвіті жить? Знаєм, дрюковані, що нема, дак а як-же віддавати конче потрібну "договоренность"? Хіба understanding по свойому вимовити — "андерстендинг" (конче з вузеньким нашим "и" й непоступливим мужицьким "г", а не панським "ґ") й ганяти гуси разом із спікерами й активностями? Скоро виявляється, що й сама "договоренность" у тій уже референтній мові — слово молоде й непевне. Колись воно було геть непотрібне, бо, кажучи щось, іще треба було з'ясовувати, що воно таке, а не так, як тепер: аби балачка справлялася, навіть коли мова не провадиться. Ну от, приміром: домовились таки чи умовились? Як домовились, то має бути договір. А коли це тільки "соглашеніе", просто умовились поки, то буде угода чи умовини. Гадаю, що як поставити "умовини" на місці "домовленостей", то й теперішній мовець якось іздогадається, що воно таке. А як не втямить, то можна в дужках підказати, що то ваша "домовленість". Або так казати: по простому умовини, а по вашому — вченому, дрюкованому — то вже "домовленість" буде.

Дослушно й добачно

 В'являю собі, як колись, от хоч року 1833-го, походжала  культурна громада оперу слухати. Якогось Обера, чи що. Було що й послухать, було що й подивиться. Ну, й на людей погледіти, себе людям, як цяцю, показать. І дослушно, й добачно виходило. Й отам же-ж і короля вбито на балі маскованім — чи ти ба! Є коло чого й поклопотатися. 

А теперки тільки те й роблять, що слухають, тільки те й знають, що дивляться, а нічого не видно й не чутно. Й самі так повбираються, що кисло бачить. А з якого дива? Короля навіть голого нема.

Виходить мова

 До свого словничка "Московсько-української фразеольоґії" впорядчик Віктор Дубровський (родом із Хвастова, дальша доля, як той мовляв, геть уся невідома) змайстрував до книжечки коротесеньке переднє слово. Він пише року 1917-го: "... коли інтелиґенти українські пробують писати українською мовою, то їм, що думають по московському, доводиться московські фрази перекладати українськими словами і виходить мова не українська, а московська." Беспретенсійна констатація самоочевичного факту, позначного хіба тільки тим, що московска мова й досі отак виходить із нашої культурної кляси, вже вченої по наших школах і незліченних наших університетах. Мову давно знають, але, як і давніше, не мавши питомо вкраїнського виховання, не відчувають її духу. Тому й дотепер виходить іще московский дух. Воно й не диво, бо вдих тривав століттями — є чому виходити. От тільки як-би нашому духовному шляхецтву вийти з такого становища?

Під моду лондонських дендиїв

 Дендиїзм — незгірше покриття загалом малокультурному й малосьвіченому життю міського, ще й ніби вкраїнського интеліґента. Життю ніби дістаному не з спідньої, але якоїсь нижче середньої шухляди. Чия то провина?А нічия: жереб кинуто й жеребом влучено просто в чоло — жереб накарбувався.

Паніти не випадає, але чого-б і не попаничатися? Гадаю, що ті, хто був у статусі панича на час лихої години, так у колись підлеглого народу до останку паничами й звалися — хоч і в руїні, хоч і в поталі, а нема паничанню заглади. І от маєш: блукають нашими городами, а часом і городами підтоптані паничі. Дендиїзм...

Карб на поколінні

 Карб, покладений на нашому поколінні — чи то лихий, чи то для когось і щасливий — такий, що ми від самого початку мусіли вдавати, що знаємо те, чого не знали й не знатимем, вміємо те, чого не вміли й не вмітимем, цікавимося тим, що ніколи не цікавило й не зацікавить. Й оця звичка хитрого, неправдивого знаття, робленої тями, неправдивого зацікавлення й вириває нас, уже дідуватих, і тримає на плаву, поставивши на вічну кітву безсоромного, в живі очі брехущого невігластва.

Акахтист

 Завчора тата возили до норманської церкви ХІІ ст. слухати акахтист Пресьвятій Богородиці, нашій Покрові. Що діялося в татовій душі? На стінах залишки ще римським стилем стінописів, акахтист сам буде православний, а сьпіває аристократична родина — зграйно хвалять Бога, яко янголи, ще й латиною. 

То був, певно, передпокій, схожий на той, що в усіх нас за порогом. І там ми дивуватимемось нечуваним, небаченим дивом, спитуватимемося вирозуміти, не втямимо невтямного, не оцінимо неоціненного, т'але втішимося й звеселимося Божою втіхою й веселістю.