Солодкий сьпів

 Сирени виють і пильно-препильно дивляться: чи не кинеться хто в водяну смерть? Києплавці заткали воском уші й спускають погляд на курячі ноги диво-дів. А Київ не виє — тільки скрегоче: корова Европа мукнула, що незламний, от і рипить, бо noblesse oblige. "Merci, Monsieur! Merci, Madam!", — з рипом розкланюється, одхиляючись од ударів. А сирени однаково старанно, зграйно виють. Чи це солодкий сьпів, страхом приголомшений?

Не міщани

 Недільним вечором прибуваю на стацію метра "Лісова", неошатний і неохайний після гарячої літньої маршрутки. За часів мого київського дитинства "маршрутне таксі" було дивом, міською екзотикою, з куперозною мережею судин-ліній на тоді ще маленькому, як кулачок, лиці Київа, на його маршрутовій схемі. А тепер це перевозовий чи транспортовий засіб або засіб до перевозу й переїзду, дуже народній засіб, хоча наш добрий народ такі панські вирази вже давно позабував, як коли й знав був.

Змішуюся з нашим добрим народом, давно вже змішався. Люд на пероні аж комашиться: либонь вертається по вихідних-виїздних помагати столиці на будні. В цьому розуміння від часів "пійонерського" дитинства теперішньої "Лісової" нічого не змінилося. Бо й тоді сільські й містечкові людиська виходили на метровий перон просто "з лісу": напарившись у твердій "електричці", незручно настоявшись у торохкітливому підгородньому автобусі. Вже тоді вони були неошатні й неохайні, хоча до Київа на трудову чи торгову гостину їхали, вбравшись по вихідному, по сьвяточному й наче-б-то по міському. Тоді вони звертали на себе увагу справних городян і намагалися по сільському дуже розбалакуватися, щоб кияни завчасу не насьміялися з їхньої щирої мови: хай уже потім буде "сюрприз". 

Одначе тепер, хоч які неошатні та неохайні, прибульці нічим не порізняються від київської юрми. Бо з їх чи таких, як вони, та юрма й складається. З таких, як вони, як я, як ви, городян, що вже не поробляться міщанами.

Мовні тонкощі

 Який натуралізм: банька-бляшанка пише "м'ясо курей" про свій уміст. Хоч-би "мнясо курки" написали — хоч не так зооцидно вийде. Чи "куряче мнясо" — от уже безсовісні! Воно в нас таке колись "курятиною звалося, т'але то вже мовні тонкощі.

Проґавили панну

 Живий жаль бере мене за словом "панна". Принаймні в нашій мові, в нашому побуті. Ще буде либонь і панич, і панок, і полупанок навіть, конче лишатимуться пан і пані. Доведеться поборотися з отим "пані" в незмінній множині. А панні не бувати: проґавили панну, не допильнували панни.

Літературна мішанка

 Гадаю, час уже нам привітати себе з появою рівнолежної норми нашої мови літературної: з літературним суржиком. Він одрізняється як од булої мови письменства, як і од суржика простого, мінливого, базарного. Там, де маємо письменство, перекладницво, журналістику, скрізь уже приговтався літературний суржик. І буде незмінний, бо істнує й перемагає слабкіші бійологічні відміни не то на письмі, ба й, підозрюю, на скрижалях. Хіба що лежать ті скрижалі, — таки не валяються, а статечно полежують, ретельне, поправно розбиті, — не на вершині громохмарної гори, а десь у закуреній юдолі повсякденщини.

Найкраща в сьвіті

 Як одисти, як одисті, сьпіваймо оду перекладниці-трудівниці, мудрій дівчині казковій, що намісць важко зрозуміливої для нашого вченого письменности интелиґентного народу, поправної, так зветься, вкраїнської мови обира для свого перекладу ловкий, бистрий і зручний суржик. Вправна комунікаторка вирозуміла, що інтелі-ґібільне, не має бути интели-гибельне.

Дак а якого-ж образу нам до такої майстрині вжити? Бракне надпоривних слів. O my Luve's like a red, red rose, їй-бо! Насьмілюся сказати... дика рожа. Та щоб, ховай Боже, не скаламутити-збаламутити мішанкового менталітету ні самій перекладчиці, ні вдячній її авдиторії, поквапимося пояснити, що дика рожа — то зовсім не теє, про що зразу подумалося тямучим переносникам усесьвітянсткої сьвідомости, не теє, на що може легко покривдитися сама фахівчиня, потайки напровсяк підглянувши справжінсть у маленькому люстеркові. 

Дика рожа — то виклик, суперниця нашій садовій троянді з правильним садовим наголосом, троянді-чужинці, пишній грекині. То наша рідна, тут і зросла шипшинонька лісова, найкраща в сьвіті за об'єктивним сьвідченням її вірного розмовника-ясеня:

"Он бачиш, там питає дика рожа:
— Чи я хороша?
А ясень їй киває в верховітті:
— Найкраща в сьвіті!"

Ну, піду собі, отакечки відсопілкувавши: вже час до лісу бидло виганяти. Там побачимо, як воно буде, тепер одно відомо непевне: німого і лісі  в нас нема нічого...

За чужа

 Ідентичність то-ж ніби тотожність. А от не витанцьовується! Бо ідентичний виїде кудись, витягне повний тас своїх ідентичностей і ну бідувати. А тотожному скрізь тотожно, все тотожно: й країна така, й люде такі, мандрівачка наша тіточка, доріженька пахне. І так усе веселенько, за чужа.

Трохи підковзуючись

 Чимало хто з живих діяльних писунів ніколи своїх учених знаннів не перевіря. Спокійнісінько наскочили на слизьке, вклепалися й сидять, трохи підковзуючись.

Самоповага

 Там, де в де-котрого, не проти ночи загадуючи, народу "чувство собственного достоинства" — чуття непевне, з обмацуванням, чи воно своє, й примарою гідности, що сходить, як місяць про вовка, — маємо не "почуття власної гідности", а просту, міцну надійну самоповагу.

Сальвуючи

 Головна чутоба вкраїнського мовлянина, чутоба, потужніша за самоповагу, — то почуття вагання й безрадности. Від того невідчепний мовний сумнів й охоронний гуртовий стріл балакливою мішанкою й завсіди готовою на випал лайкою-московщиною.

Спосіб неробства

 Оскільки цею писаниною, я ще ніколи не заробив ні копійки, то для мене вона — безперечний спосіб неробства.

Троянці

 Не слід забувати, що ми — троянці. Наш герой — не хитромудрий Одісей, а впертий Гектор, що обклав своє місто валом із тридцяти однієї тисячі вражого трупу. Й Олена — тільки привід, спитайте в Касандри. З Уліса — майбутній американець, Мат Деймон, крайній мат: мандурує, вивідує, загарбує, що може. Бо лихий сховок і його, доброго, спокушає. А сам такий хитромудрий, хоч удався щабльовий, невиразний. Поки наш Еней пливе в невідоме прийдешнє, їхній Одісей вертається в минуле, власне, запориває його.

Чи буде нам Рим — перший, другий, третій? Славлять, що в третьому вже навіки московці: ті що обсіли тепер нашу Трою. Вони вірять, що Еропу має вкрасти бугай. 

То вже нема ради, нема ходу: стій і пильнуй, щоб не впхали одороблуватого коня.

Нецікавлення

 Стільки в сьвіті всього цікавого, що сила-силенна люду не може втриматися — щедро сипле дармовим добром. А на відповідь зводиться вал, копається рів, а з рову здіймається бурун нецікавлення. Міцно держаться ті, хто не цікавиться, хоч товпом товпляться ті, хто цікавить, цікавиться й крадеться зацікавити.

Поет і хвилозоп Олелько Дендиюк

 Предивна оказія в мене з "Фейсбуком": як не гляну в стрічку — а там, диви, москвомовний поет і хвилозоп Олелько Дендиюк. Не вважаючи на те, що ніби вкраїнець прізвиськом, поет старанно віршує тільки московською. Про що, не можу сказати, бо вже з перших рядків знати, що воно культурна, осьвічена, вміла, а таки графоманія. Хвилозопия теж: не то не продуктивна, ба й неориґінальна. Що маю з тим Олельком чинити? Делікатно обираю option "Not interested" і ще й з'ясовую про не надто кмітливих працюків: "Doesn't match my interests". Ну, бо й справді так: писати московською, то Олелькова річ, така його культура й таке має зацікавлення. А мені як спаде охота, то солідно почитаю Ївгена Абрамовича Баратинського, шляхецького походження був поет, а з хвилозопиї — візьму "Матеріализмъ и задачи философіи" Памфилові Юркевичеві: був наш родом і побутом, але трактати складав чомусь теж по московській.

Дак от подаю заяву, тицьнувши в "Submit". Система зрадливо присягається, що You 'll be seeing fewer posts like this for a while. Варіянту з питанням "Why am I seeing this post?" давно не подавано, тому поетова й хвилозопова постать, як і належить такій постаті, лишається таємнича.

А навзавтра — знов Дендиюк, буцім випадком випало. Згуртувавши й згромадивши сьвятий дідівський терпець, до йоти єдиної й до титли єдиної старанно повторюю процедуру подання заяви. Вже кілька місяців так — і досі не помоглося: наче перій, лізе несіяний Дендиюк; де не може п-е-рієм, просмикується як п-и-рій. Вживати яких жорстокіших заходів що-до пана Олелька — не здіймається рука, бо бачу, що з його, як і з мене, підтоптаний самітний письменник. Його, яко письменника, теж давно ніхтогісінько не любить. Жалько товариша, та чи я в чім причиною, що маю йнакші зацікавлення проти тих, що міг-би виявляти, т'але все ніяк не виявить його потенційний читаченько?!

Річ загального спожиття

 Як річ загального спожиття чи споживання обернулася нам на річ "широкого вжитку"? Намагаюся в'явити той ужиток: який він широкий. Це-ж хтось колись не полінувався й пере-переклав. І багацько такого в мові пливає, хоч горічерева: пливе риба тай велика, тільки видно пера. Пливе знаючи, що вона — річ широ-о-о-че-е-енного вжитку.

Робочі теми

 Робочі теми відрізняються від говірних. І як на теперішні київські часи, дуже відрізняються. Бо всі говірні теми стали журні. А робочим темам мається їх заступити. Які-ж спитаєте, теми робочі, що аж робучі? Як на мене, то от, приміром, Горецького музика чи Епіктетова прахтишна етика.

Мертвий провулок

 У Луцькому колись був. Це либонь тоді, коли місто Луцьке ще не стало Луцьком-городом. Але назва таємнича, готицька. Хоча просто означає, що воно — сліпий завулок, зазубень. Що там у кінці — безвихідь. Бо провулок, як передбачається, ніби якось кудись провулюється, а тут — ні: десь там умер. Людське життя — як місто переназване. І чимало в їм мертвих провулків, теж наче переназваних, а от не перемінених: що ніби жилося, та так нідо чого й не дожило.

Отака дурня

 Принагідно розшукався оце по старих добрих словниках за словом "дурня". Ви-ж усі його добре знаєте, й ніяк уже без його обійтися. Дак коли-ж нема такого! Рідкісний новотвір. Бо в нас теперки всі новотвори: подеколи від дуру интелиґенцького, трохи з ангелянської родом, а найбільше — з походження свого щирі москалі. То й тут можна зазорити, що... промосковський воно евфемізм. Хай Бог просить, однак, якщо погріхував дурно на питому нашу народню творчість. 

Хоч-би як воно було, а слово в мові нове, ще голодне. І як усі нові, не конче потрібні слова, як стій заходилося жерти супротивців. Отак іззілися дур, дурощі, дурування, дурниця, дурність, дурнота, дуранляси й навіть дурний розум. Хто де їх чуває? Хіба культурна дурість лишилася, збоку мнеться.

Отака дурня, малята.

Бодай воли живі були, а плуг поламався

 Це-ж яке вже покоління я борюся за теє, щоб український народ балакав свею мовою? Не кривундою, не поглумкою, а щирою? Здається, шосте. І ще два покоління вже бачу по собі. І що, поживився? Почуваюся сучасником Котляревського: ті самі сумніви, те саме невігластво, те саме право й жага доп'яна напуватися культурою власного ката. На лихо, ця борня де-далі, то все малограмотніша, безглуздо демонстративніша. І не кинеш: прилипли мозолі до наряддя.

Non-human animals

 А вам доводилося чувати такий вираз non-human animals? Ліпше його зовсім не перекладати. Бо вийдуть якісь нелюдські тварюки, чи що. Ні, то просто тварини — з натямою, що й людина сама до тваринного сьвіту належить. Що такого осібного, властивого в human animal? Християнином не бувши, так упевнено й не назнаменуєш. Сьвідомість? Моє улюблене визначення сьвідомости —страждання. А хіба тварини не терплять сьвідомо, а надто ті, що живуть із людьми в одній зграї? Суспільність наша, ота аристотелівська, давно нам настирилася. Люде вже не знають, як із єї дошкульніше позбиткуватися. От почали кульчики в носи стромляти, громадській думці на злість. А як узяти наш спільний тваринний сьвіт загалом, то тут стародавня традиція: порозпитуйте про теє свині й бугаї. Дале-ж ці останні не мали в тому вибору, не мали в тому волі. То ми, людські тварини, таким робом не давали їм усмак рити й ярувати. Того теперки й невільно вже чинити їм таке насильство. А людина має вибір і волю. Принаймні так їй самій здається. Вона сьвідомо виявляє хіть далі нести штахвету, що її впустили були свійські тварини. От вам і опрічність одшукалася.