Найкраща в сьвіті

 Як одисти, як одисті, сьпіваймо оду перекладниці-трудівниці, мудрій дівчині казковій, що намісць важко зрозуміливої для нашого вченого письменности интелиґентного народу, поправної, так зветься, вкраїнської мови обира для свого перекладу ловкий, бистрий і зручний суржик. Вправна комунікаторка вирозуміла, що інтелі-ґібільне, не має бути интели-гибельне.

Дак а якого-ж образу нам до такої майстрині вжити? Бракне надпоривних слів. O my Luve's like a red, red rose, їй-бо! Насьмілюся сказати... дика рожа. Та щоб, ховай Боже, не скаламутити-збаламутити мішанкового менталітету ні самій перекладчиці, ні вдячній її авдиторії, поквапимося пояснити, що дика рожа — то зовсім не теє, про що зразу подумалося тямучим переносникам усесьвітянсткої сьвідомости, не теє, на що може легко покривдитися сама фахівчиня, потайки напровсяк підглянувши справжінсть у маленькому люстеркові. 

Дика рожа — то виклик, суперниця нашій садовій троянді з правильним садовим наголосом, троянді-чужинці, пишній грекині. То наша рідна, тут і зросла шипшинонька лісова, найкраща в сьвіті за об'єктивним сьвідченням її вірного розмовника-ясеня:

"Он бачиш, там питає дика рожа:
— Чи я хороша?
А ясень їй киває в верховітті:
— Найкраща в сьвіті!"

Ну, піду собі, отакечки відсопілкувавши: вже час до лісу бидло виганяти. Там побачимо, як воно буде, тепер одно відомо непевне: німого і лісі  в нас нема нічого...

Живовзір

 "Манекенник", "манекенниця" — були-ж такі слова, хіба ні? Тепер звуться "моделі". Він — модель, а вона — моделя. Обидві слові є в нашій мові, тож шанувальникам сексуалізації всього лексичного не треба вигдувати "модельки", бо якось зневажливо звучить, ніби "письменничка". Т'але чи не об'єктивація тут накльовується? Таки манекенник од манекена відмінний, нічого злого тут нема: бере з манекена, повертає на манекен. А от "модель", "моделя" — то хіба не річ, хіба воно стота? Не то стота, ба й людина? Питання йде від нас. Одначе йде прямісінько до ангелянської мови, де model —  і зразок, і взірець. Як уже зразком не хочеш бути, то від взірця хто відмовиться? А ще model — і натурник, натурниця. Натуральні-ж натурники ходять у нас на помості. Й уже остаточне — живовзір. "Чим ти робиш, небого?" — "А живовозором, дядьку!"

От і заводь після того, що краси на стіл не подаси. Сама краса не може багато поживати, бо такий теперки модель. Зате коло єї иньші ого як наїдаються!

Я й сам цілий вік спитуюся красою трудитися. Та маю хирляву, невеличку — яка вже там із єї жничка: скоро-но до серпа взялася — вже тобі й пучки врізала, скалічіла. Не живовзір!

Ти кажеш, гріх клясти й розпачувати?

 А що, невіри, не маючи Бога в серці, вірять у людину? Ці дві вірі споріднені: Бог стався чоловіком, а чоловік силкуються обожитися. Невіра мусить вірити просто в себе, як ніби в надлюдину. А потім неминуче розчаровується. Бо скажіть мені, віки: вірячи в себе, хто не впав у розпуку?

Як паскудно

 "Як паскудно наша молода ґенерація вміє рідної мови!", — без остороги муркнув Кониський. А Леся, як найголосніша тої ґенерації заступниця, з тих слів і покривдилася. Бо не дурно-ж назвалася вона просто зразу Вкраїнкою насупор усім шовинистим?! То вже мусіла вчитися рідної мови й уміти єї. Спершу скривдилася, а далі й сьміялася, як то буває в людей, поки вони ще належать до молодої ґенерації, а не ґенерації просто. На старих письменників і дивитися не кортіло.

Леся доказала свого. Т'але минули роки й цілі ґенерації, а я знов думаю: "Як паскудно..." Т'але нікому а ні чичирк. Бо ще присікається якась Леся.

Гарна звичка

 Звикла, що гарна. Відколи поклали в колисочку, на показ, усі зразу: "Ой, яке-ж воно гарнюсіньке!" Потім учасне воно гарно зробилося єю, красою. І так уже всьвідомилося. Де-котре иньше чи то пізно заквітувало, по довгій після немовлячого віку перерві, чи то саме таке непевне, все сумнівалося, а не має тих лотосу квітів блакитних на чистому денці душі. Як вони ростуть? Що собі думають? Так ми й не дізнаємо.

Новопечерська займанщина

Хоч як звели тебе гермокопіди

І несмак архітекторів-нездар,

І всюди прослід залишив пожар,—
Ти все стоїш, веселий, ясновидий...

 

 Оце так звертався до Київа поет Микола Зеров якось навесні ввечері. Ті рядки спливли в удячній пам'яті, коли, знов о весні, т'але в обіди забрів був я, шпацеруючи, спершу в звичний киянинові несмак архітектів-нездар хрущівської пори, а далі натрапив на заставу вже нового, заможного й можного життя — "Новопечерські липки". Як сказав-би на цьому місці Куліш, "неможня річ сталася можньою", бо тут уже маєш усю київську буржуазність: і тобі Печерськ, і тобі Липки. Моя родина ніколи не видиралася на Печерські гори: з Подолу гнали на Куренівку, з Куренівки вискочили на самий спід Печерського бульвару, збудованого в кінці 1950-х, але ще спершу по людськи названого. Далі містобудівничі схаменулися й переназвали з якого бульвару в бульвар кого — цього разу Лесі Українки. З бульвару Лесі (однак не Лесиного) вже довелося нам забиратися на терени булих підкиївських садів — на колись Нову, всю в садах, а далі знов Ломоносова (серед викорчуваних садів) вулицю.

І як-же добре, що нова, культурна по новоміському глухо обгороджена "територія" зветься не "Липки Нового Печерська", а таки "Новопечерські Липки"! За гарною заворітницею, що вдень іще якось пускає чужу пішу піхотину, а поночі либонь тільки розкішне тутешнє жіноцтво, що статечно походжає, а не бігає в пухнастих сніговобілих (на тьму і сьоту) спортових костюмах, — розляглася "Швайцарська Слобожанщина", та не Йогансенова, а така, якою в'являють її наші елітаристі: вся розгороджена, полініїна, схожа на дивний concours hippique про безкінних ходільників, і на штиб déjeuner à la fourchette застановлена страшелезними в своїй велико буржуазній "красі" горами-будівлями, ніби перенесеними сюди з зґанджованих кульманів якихось одкинутих у дубайському полісі невдах-проєктувальників. А тут за все вдячний киявлянський люд розкрив проєктам-вигнанцям свої щирі, теплі обійми. І чужопланетні гори-споруди наочно роздушили спустошені під велике будівництво печерські пагорки. Шкода тільки, що вельможні мешканці цього "царського" мешкання либонь уже давно повтікали з-під варти кудись із нашої це-Европи до Европи справжньої — вільної й мирної. То серед Божого дня нема кому,  проче мене, грішного, проходжуватися вздовж суворих ламаних ліній добре спорядженої квазі-швайцарської "бази".

Чи є в сьвіті місто, чи є всьвіті город, що може дорівнятися до тебе, природнім крайобразом, мій Київе? І чи є ще в сьвіті таке місце, де воскреслі гермокопіди понад століття так щасливо й немилосердно здобувалися-б на перемогу й усе брали гору над тим безборонним краєвидом? Бо їхнє зверху. А ти, Київе мій... усе стоїш, веселий, ясновидий...

З дрібними перлами

 От як це: не розсипати перлів перед свиньми? "В мене віночок з чистого злота, перлів дрібних та коралю", а кругом — самі свині й тільки болото... Що-ж іще чинити, як іще переплентатися?

Листи очікування

 Мало коли нахвалюю нашу державну, а от тепер не скажу більш нічого, як спасибі. Спасибі за "листи очікування". Котрийсь напасливий закидатиме, що letters of expectation треба перекладати як листи-сподіванки або й просто подумати, що саме мається на увазі в нашій справжності, й уже тоді знайтися на суттю відповідний вираз до віддачі. Але-ж стривайте, листи очікування це-ж, що називається, адекватно до геніяльности. Автор перекладу зразу здогадався, скільки буде саме очікування, коли ті листи справді почнуть обігати. Нескінченне очікування на листи, ще нескінченніше очікування на відповіді! Як це по державницькому, як це по урядовому! Як це по галицькому! Oczekiwać! Ожидать! Без надії таки сподіватись! Першого торгу не, кидайсь, а другого не очікуй!

Після смерти

 Шевченка, Українку, Франка ніхто не читає. Чи давно ви чули, щоб їх цитовано? Ні, тільки передягано, яко трафаретних ляльок, у якісь "актуальніші" шати. Чи не даймо спокій? Люде жили, як жили, писали, як писали. Чи згодилися-б вони, щоб їхнім парсунам підмальовувано наколки, ріжки, вуса й окуляри? А ви згодилися-б? Ну, тоді, після смерти...

Те, що зайшло межи нами

 Микола Лукаш так і не вженився ніколи. А річ у тім, що аж занадто багато знав. Мов. Серед них либонь і жіночу. Це тая оказія, коли важко аж так багато тямити: єднання — то не порозуміння, єднання — то щасливе непорозуміння, що зайшло межи нами.

Посеред дрюччя

 Людство вже не раз бачило держави, що старілися й умирали слідом за своїми камінними для Божого сьвіту володарями. "Це потягне за собою", — кажемо ми. Так наче сам отаман акторської дружини хапається й зриває завісу, оголюючи правду, що довго ховалася за в'явністю й умовністю. А публіка поки сумнівається: чи це ще театр, чи вже кінець.

От і тепер не нам, так дітям нашим, судилося побачити, як мертво осідають більші за свої країни, більші за саме народнє життя слони, підперті стількома кілками та жердинами, що народонькові здається, ніби він мешкає в лісі, а не просто посеред густого дрюччя. Бо стоїть тінь, а отже має десь бути й дуб. А слони зляжуться, принижуючи, пригнічуючи й упосліджуючи народи.

Пересічний рівень

 Давня суперека — як міряти культуру: на пересічному чи на вищому рівні? Ми воюємося теперки не тільки збройно, а ще й культурно, тому питання це знов не марне. Здається, культурно ми переважили: те, що на нас лізе, міцно сиділо в скалі, того й структуру має хіба скельну. Осягши скельної вершини, вже не будеш ти за скелю нижчий. Поруч із Ґолемом кожне тобі буде й тонше, й зґрабніше.

Українська культура, як бачимо, завзято й щасливо опирається навалі всіма верствами й сторонами. Маємо таки пересічний рівень. Він нам хоч невисокий, зате надійний, міцний. Такий міцний, що не хоче вже й угору глянуть. То й добре, бо там, нагорі, у нас теперки мало що манячить. А недобре теє, що дуже вже стисла, пробачте на вченім слові, медіократія. Вона вже владно вимага не витикатися й навіть стелитися. Сподіваймося, що ми на тому підмурівкові поставимо гарну хату, то вже він не пнутиметься. 

Не родись вродливий, а родись щасливий

 Де-який дотепний держить той хист у собі, аж наприндиться було від нез'ясненного змісту. Дар той у скалі сидить, ніби дух, що тіло рве, т'але пірвати до бою не може. Коли-ж це на тому безхистому аж шкура горить: він і усно, й на письмі, й публічно, й навіть на самоті з собою чеше, й чеше, й чеше...

25-е грудня

 Ніхто не зна, коли календарно народився Христос. Для нашої віри таке важливе Боговтілення, т'але-ж істрична його дата нам невідома — це ще одна прихована від нас таїна. Зоря, що тоді засіяла й відтоді засьвічується нам на Різдво, була не астрономічна зоря. Й мудреці, що пішли шукати за нею, були астрологи, не астрономи. Тому докладне з'ясування наших календарів навряд чи що дасть у наближенні до Бога. Спершу з'ясувалося, що воскрес, як воскрес і чому воскрес, а тоді вже постало питання: а як-же Бог народився? Та вже пізно було вичитувати по календарях.

А таки треба нам якогось дня напружитися так, щоб пережити досьвід Боговтілення. Цілий рік дожидаємо першої зірки, дванадцяти страв — аж коли об'ява: Христос народився! Знали, чули, що Ся рождає, а якось трохи поминули.

Тому добре, що всі достеменно, напевно знають: сьогодні 25 грудня. Це, здається, визнало ціле людство. А коли, якого числа

"в темну ніч ми зібрались громадкою йти

так поважно, немов у пригоді

мали стати кому, а проте без мети,

ми дивились на зорі, та й годі..." —

то вже друга річ, не так ясно відома.

 

Чи добрий

 То в нас тільки дика рожа питає: "Чи я хороша?" А так український чоловік себе пита, чи він добрий є. Що й казати, кожне себе за доброго має — на тому стоять і стоятимуть усі суперечки: я добрий і я добрий — і ніхто нас не розсудить, а як розсудить, то сам битий буде.

Однак, де-хто з нас, знаєте, хвилозоп: здогадується, що не добрий, а так собі чоловік. Але чути про це від иньших і такий не хоче: неприємно, недобре воно виходить.

Мова-мачуха

 Читаю есей одного британського публіциста, називається "Politics and the English Language". Есей про те, які погані бувають в агелянській мові письменники (й мовляни). Читаю й тяжко журюся: те, чого я (на свою голову) легко добачаю в рідній мові, вже в тій чужій ніколи не відчую. Ще читатиму й перечитуватиму, вивчатиму й завчатиму, т'але-ж навряд чи поможеться. Чужу мову переймаєш наївно, нею проймаєшся, її перехоплюєш. А ми, усні перекладники, вже через природу своєї праці схильні переймати таки те, що поверх води й пливе: я знаю, що "актуальність" — непотрібне слово, та мені треба саме "актуального", щоб торохтіти, цокотати, дренькотіти й сьвіготати — тра всіх забелькотіти: вони тобі слово, а ти їм — два.

То вже виходить, що я — англомовний глухий. Але німого в лісі  в нас нема нічого, навіть серед оглухлого. Одначе особисто мене це не тішить — як і ввесь той наш ліс. Це синхроністи-усники, проте й писані перекладарі недалеко від нас пішли — просто їхня глухість, як передбачається, гучатиме вічно.

А британського публіциста тоді звали George Orwell. Під рубрикою "Pretentious diction" він зокрема пише: "Words like phenomenon, element, individual (as noun), objective, categorical, effective, virtual, basic, primary, promote, constitute, exhibit, exploit, utilize, eliminate, liquidate, are used to dress up a simple statement and give an air of scientific impartiality to biased judgments. Adjectives like epoch-making, epic, historic, unforgettable, triumphant, age-old, inevitable, inexorable, veritable, are used to dignify the sordid process of international politics..." Господи, а що ми знаємо, крім отих слів? А це-ж писано року 1946-ого, коли, на наш погляд, іще нічогісінько такого й не було. Ні, таки воно чужа мова, таки воно мачуха.

Не твердая криця

 Слово, чому ти не твердая криця, що серед бою так ясно іскриться? А й справді — чому? Словесну руду в нас знайдено. Тільки топити ніхто не хоче: кажуть, сама вже потонула. А добувають усі — як тую шаблю з піхов, тільки не крицеву й навіть не чавунну, а таки рудну — плоскоподібну й лінійну.

Син-марнотрат

 "І ми тепер, як діти марнотравця, покутуєм безвинно батьків довг." От загадала нам церква цілий тиждень обмірковувати причту про блудящого сина. А чого він такий блудний, у чім його блуд? Таж заблукав він, мандрівний, на своїй сторонці заблудив, не втрапив на свою путь. Узяв усю батьківщину свою, щоб насадити з неї сад у далекім краї. А сад вийшов такий, що тільки чужі свині пасти. Марно своє витратив і до своїх по своє повернувся туди, де воно ніколи не стратиться. Та й на досьвід здаючися, можна бачити, що в великий родині, на хазяйстві перебуваючи, не проживеш марнотратно.

Де-які перекладники, тлумачі пишуть, що жив розпусно. А яка найбільша розпуста в хазяйської дитини? Прогайнути маєток, що батьки й діди наживали. Старший син невідхідно при господарстві був, то він собі в'являв, що молодший усе "проїв з блудницями". То в його мрія либонь така була: сісти з тими блудницями й до схочу наїстистися, проїдаючи все — й теля, й козеня. От і везуть своє простосерді парубки — в сьвіти проїдати.

Наше поживання — гірке горювання

 Хоч ніхто й не зна, що воно таке, т'але особисте життя виявляється більшим за просто житки. Особисте — те мислений окіян, де скрізь є де втопитися коло водоплеску. "Я вчилася пісні в морського прибою", — гукнула поетка. "Й похлинулася водою.", — не встигла сказати.

Матовим блиском ясніла подвійна корона

 З вільним походженням і сьвідомими намірами, людина занурюється в буття, як комашка в бурштин. Треба з тим боротися: мислити в ясній намистині з подвійної корони на голові пишного сьвіту.