Шиєстирання

 Чи хтось із іще живих і діяльно гарних пригадує, як колись плекали були належну шийність? Це щоб шия була тобі біла, некоротка — лебедяча. Одно слово, "гурт лебедячий летів". А теперки грішне шийне тіло, його білість і чистоту, годиться заткати атраментовою наколкою. Ідеал — безшийність. Щоб голова сиділа міцніше, як баняк на плоті, й лупала ще не заллятими чорнилом очима.

Неповторне чуття

 Неповторне чуття краси, як передбачається, не потворне. Т'але ось бачу опецькуватого чоловічка з нев'явленною, неподобною наколкою ззаду на короткій товстій литці: щось таке як виразка й у недобрім стані — червоне, зелене, синє. І крізь картину заноситься на зле підозрілий, замшілий пух. Свого хову дизайн, так і знай. І з роками він поволі розкриється, як квітка зла, — соціялістично-реалістично. Непоторне чуття потворного.

У життьовому потоці

 Бачу рясно нататуйований люд — ростуть вимоги до актуальности, насправді крутішають. Літо — звідомна пора: треба показати крам лицем. Немолодих розумію дуже добре: готують тіла до вічного пливання. Наче писаристі погребні човни гребуть. Чи придасться те тіло в тогосьвітнім царстві, чи ні, а от скільки мум єгипецьких збереглося з наколотими шкурами! Виходить, не дурно припильновували давні майстри: переказали таки нам, теперішнім, свою казку про долю й красу. Не всі пергамени дотривали, та маєм таки окремі тілесні аркуші. Обмилялися давноколишні в тій своїй, так мовити-б, есхатології, а проте як доводливо, майстерно хибили! 

Д'алеж молоді хіба про таке міркують? Аж ніяк! Вони готуються картинно, мальовниче, образово, ґалерійно довго жити в гнучких і пружних тілах.

Було, т'але не буде

 Як узяти свіжі молодощі, здатливі корпулентнощі, медичнії силиконощі, виразні татуїщі вуст і брів, і всякі иньші косметощі-перманентнощі, то вийде вічна жіноча загадка. Ну, а справді: як угадати, чи давали мати карі очі, чорні брови, як марилося колись сіроокому русявому Шевченкові? Чи давали біле личко, коси як льон, вуста як коралі? І знов бровенята, тільки тепер уже як шнурочок? І головне: чи давали долю, передвизначення? Бо природа м'яко й ніяково змагається з культурою й продуктивністю того масового виробництва, що, своєю чергою, задовольняє шалений масовий попит на в'явну, вимріяну красу. А за в'явою стоїть ідея, манячить сам ідеал із самим широким Платоном на сторожі. Мо' в тому приділення, щоб знеможено скоритися покликові споконвічного ідеалу єдиного щастя? І той єдиний, щасливий, учорашній, та відтепер вічний, кому судилося кохати, обсипти трояндовими пелюстками-цілунками цю ідеалізацію, тямить присуд і дієво розгадує таємницю того, що було, т'але вже не буде, ой, не буде?

Прагнущі любови

 Її всі люблять за те, що вона білявка, за те, що чорноброва. Та чом-би й ні? Чи заздро буде котрому моралистому на зрозумілу красу? А як біляве вибілене, а чорне — наколоте на чолі, то що кому до того? Коли й де дошукувалася правди любов?

Вид як душі запона

 Тепер треба докладати справді нищивної сили, щоб створити переконливо драмований міський образ. Вигляд уже не виставляє душі, а радше запинає чоло душевної споруди на вічний капітальний ремонт ляпано розмальованою полотниною. Образ уже ніколи не відхилить важкої завіси з наколотої, протятої, розкарякуватої плоти в неймовірних корчах барвленого й знебарвленого, голеного й напомадженого волосся. Душа ніколи не перекричить яркого зовнішнього виску та зойку. Та й не треба! Бо невідомо, що воно там у ній за шамрання.

Мода як поведінка

 Тепер нам моду показують за кшталтом людей, що без одягу й причандалів, уже зробили з своїм тілом і взором усе потрібне, щоб понад усякий сумнів визнано їх за прояв без глузду й смаку. Це тепер, здається, зветься "актуальність". І це тоді, коли, слава Богу, суспільство від убрання вже нічого не сподівається й не вимагає. Актуальність змагається з адекватністю в доземному партері болота, а за суддю їм дано якогось такого дизайнера.

Тьмяні картини минувшини

 Випадає чудова нагода замодніти, нічого не роблячи. А саме не роблячи наколок. Тепер на шкуру така поведінка, а потім буде инака. Дак ото та инака надбіжить — а ти вже такий, як треба. І з-пишна позираєш на брижнасті, брезклі, безмірно застарілі — сині, аж почорнілі, тьмяні картини минувшини.

Ще одне тавро

 Чи потрібне нам слово "бренд"? Ще-б пак! Куди-ж без його? Куди не зарви — скрізь треба бренду да й немає. Вже й сама Вкраїна — то суцільний бренд. Колись мали ми на те все скромне слівце "марка" ("наша марка"), я й досі його вживаю старосьвіцьким звичаєм. Але виходить, що марка легко клеїться, а brand — то-ж тавро на шкурі й аж у шкурі, ліпше за наколку буде.

Універсалістська мова ангелянська, схильна додавати нових значінь простісіньким, коротюсіньким своїм словам, і тут примудрилася зробити з образу штемп. А от коли ми (нарешті!) показуємо сьвітові неньку-Вкраїну, то душу, образ її ми виставляємо, лице, чи таки клейно на шкурі? Бо ніхто не скаже, що Вкраїна то марка — марка собі маркою, а країна країною. Зате всюди чути щось такеє за brand. А чи треба нам до Вкраїни такого слова?

Тюремницька штука

 Наколювання на власній шкурі — то, суттям свого змісту, глибоко тюремницьке мистецтво. Озирнешся довкола — здається, кругом ув'язенення. А ви думали, що тюрма на плечах, у голові. Дак от-же ні: просто не всі піддалися на ту поведінку, а так разом сидимо.

Досоняшний лет

 Моля на певність витатуювала бліді нелетючі крильця розляпуватими яскравими барвами. Розгорнула крильцята, як віяльця, виставляючи картини, наче зоряний атлас досоняшного лету.

Сьогочасні вечорниці

 Приглядаюся до дуже й дуже домашніх, як ті м'які капці, дівчат. Де-далі, то все більше серед них сколотих, як подушечка для голок. Без того либонь уже й заміж ніхто не візьме. Скривиться не то сам "князь", але й свати: а де наколки — чого-ж не надбала сама чи родина не помогла? 

Люблю собі в'являти, як гарні вкраїнські дівчата старим нашим звичаєм у вдовиній хаті збираються на вечорниці, й там одна одній наколюють оті немудрі та щирі візерунки — й кожної старанну голочку знати на подружчиній шкурі.

Після смерти

 Шевченка, Українку, Франка ніхто не читає. Чи давно ви чули, щоб їх цитовано? Ні, тільки передягано, яко трафаретних ляльок, у якісь "актуальніші" шати. Чи не даймо спокій? Люде жили, як жили, писали, як писали. Чи згодилися-б вони, щоб їхнім парсунам підмальовувано наколки, ріжки, вуса й окуляри? А ви згодилися-б? Ну, тоді, після смерти...

Довічна мода

 Культурний парадокс полягає в тому, що ті наколки — то мода на всеньке життя. А хіба буває на все життя мода-поведінка? Мода минає, лишаючи по собі немодні шкури — торби, повні старомодніх душ.

Ars brevis, vita longa est.

 Багато лекше наколоти на литки сині "передварикозні ґольфи", ніж іспинити невблаганні жиляки. Варикоза прийде й нездоровим пчихом чхне, а нечистим плюном плюне на наївне "мистецтво". Виходить, то штука коротка, а життя довге.

Чуперадло

 Пригадую, як іще студентом їздив відпочивати до Криму. Наповорітьма зупинявся в Херсоні, дожидаючи київського потяга. Про якусь дрібну подорожню потребу зазирнув до харчової крамниці. Там молодява, гожа, дуже вже духвала херсонська продагуха привітала мене театральною реплікою по московській:

— От же-ж із тебе й чуперадло!

Чуперадло? Я тоді задавався собі особливо молодий і гарний: щойно з моря, засмаглий, відносно стрункий. Словами поетовими: молодий я, молодий, повний сили та наснаги. Гей життя, виходь на бій — пожартуєм для розваги! 

Продавниця було щось як удвічі старша за мене тодішнього, то вже вона ніби як мати промовляла. Дак але що-ж у мені тоді було такого чудернацького, зачіпливого? Хіба довге кучеряве волосся до плечей і куценькі пляжні штаненята?

Сподіваюся, що та тітка й досі жива-здорова, має онуки. Уявляю, як вона придивляється до них і добачає скільки тепер молодечі доводиться докладати пильних зусиль, щоб спорудити з себе щире чепірадло, гарне таке одоробло. "Дитина шукає себе",  — либонь вибачливо гадає вона, споглядаючи антрацитової барви літні лахи, чорні літні валянки, наколки на всі руки, й уші, що вже два рочки терпляче натягуються на п'ялечка.

Нема письменних

 Днями йшов через Майдан нашої незалежности й уздрів там плюшевого ведмедика, звісно, жовтосиньої масти. Ведмежатко саме скинуло голову й у ній виявилося не клочча, а голе людське лице: жовте дзеркало душі геть усе пописане синьою помадою. Що таке мудре хотів сказати автор, бризкаючи чорнилами під шкуру? Чи-ж хто знає? Нема в сьвіті таких письменних, а тільки писачі.

Жилякове передчування

 Теперки багато-хто з молодих заздалигоди густо заколює собі литки синім чорнилом — і слушно, завбачливо чинять! От минуть літа, повилазять на тих литках сині жиляки — а там уже ціла картина як синя ніч. Треба тільки підказати майстрам, щоб кололи шедеври з урахуванням майбутнього горбатого й брезклого натягу шкуратяного полотна: щось таке романтичне — ніби як Охвелія горілиць між водоростями (ряскою, баговинням, жабуром та ин.) під водою проплива, дух затаївши. Так буде зрозуміліше, чого воно раптом пузириться.

Вся оздоба

 "Вся оздоба царівнина — всередині." Навіть вічно чорні брови, качачі губи й таємничі наколки.

У мові

 Нашою добою, коли в побуті народовладдя нас усіх геть ізрівняло, коли в одязі (й навіть "вишитій" шкурі) ми всі раби без смаку зробленого, але задавненого моменту, культура виявляє себе єдино в мові. Й не так у тому, що мовиться, як у тому, що таки не вимовляється.