Не міщани

 Недільним вечором прибуваю на стацію метра "Лісова", неошатний і неохайний після гарячої літньої маршрутки. За часів мого київського дитинства "маршрутне таксі" було дивом, міською екзотикою, з куперозною мережею судин-ліній на тоді ще маленькому, як кулачок, лиці Київа, на його маршрутовій схемі. А тепер це перевозовий чи транспортовий засіб або засіб до перевозу й переїзду, дуже народній засіб, хоча наш добрий народ такі панські вирази вже давно позабував, як коли й знав був.

Змішуюся з нашим добрим народом, давно вже змішався. Люд на пероні аж комашиться: либонь вертається по вихідних-виїздних помагати столиці на будні. В цьому розуміння від часів "пійонерського" дитинства теперішньої "Лісової" нічого не змінилося. Бо й тоді сільські й містечкові людиська виходили на метровий перон просто "з лісу": напарившись у твердій "електричці", незручно настоявшись у торохкітливому підгородньому автобусі. Вже тоді вони були неошатні й неохайні, хоча до Київа на трудову чи торгову гостину їхали, вбравшись по вихідному, по сьвяточному й наче-б-то по міському. Тоді вони звертали на себе увагу справних городян і намагалися по сільському дуже розбалакуватися, щоб кияни завчасу не насьміялися з їхньої щирої мови: хай уже потім буде "сюрприз". 

Одначе тепер, хоч які неошатні та неохайні, прибульці нічим не порізняються від київської юрми. Бо з їх чи таких, як вони, та юрма й складається. З таких, як вони, як я, як ви, городян, що вже не поробляться міщанами.

Кіт і Гуска

 Антоничеві батьки перед шлюбом мали йнакші прізвища: батько — Кіт, а мати — Гуска. Переназвавшись ув Антоничів, вони дали прийдешньому сьпівцеві коротку (27 років) нагоду доброгласности. Бо чи може поет називатися Котом або Гускою? А хто може? Це люде, сільські, вулишні, колись так прозвали, а пригляньтеся-но, письменні: який-же з мене Кіт, яка з мене Гуска? Проте чималенько наших поетів гордо та гідно перенесли простомовне дідівське прізвисько не то на охвиційні, ба й на поетичні папери. Честь-же їм наша й українська народян хвала!

За безправність

 Ніколи людство не було справді безправне: закон ворушиться й у печері відлюдниковій. І справді правного людства ніколи не буде — хіба "правове" невсипуще, вузлувато приставлятиметься.

Мовні тонкощі

 Який натуралізм: банька-бляшанка пише "м'ясо курей" про свій уміст. Хоч-би "мнясо курки" написали — хоч не так зооцидно вийде. Чи "куряче мнясо" — от уже безсовісні! Воно в нас таке колись "курятиною звалося, т'але то вже мовні тонкощі.

Неочікуванка

 Яка неочікуванка: зникли-пропали слова "сподіватися", "сподіваний", "сподіванка". Направду кажучи, не сподівалися ми такого.

Проґавили панну

 Живий жаль бере мене за словом "панна". Принаймні в нашій мові, в нашому побуті. Ще буде либонь і панич, і панок, і полупанок навіть, конче лишатимуться пан і пані. Доведеться поборотися з отим "пані" в незмінній множині. А панні не бувати: проґавили панну, не допильнували панни.

Літературна мішанка

 Гадаю, час уже нам привітати себе з появою рівнолежної норми нашої мови літературної: з літературним суржиком. Він одрізняється як од булої мови письменства, як і од суржика простого, мінливого, базарного. Там, де маємо письменство, перекладницво, журналістику, скрізь уже приговтався літературний суржик. І буде незмінний, бо істнує й перемагає слабкіші бійологічні відміни не то на письмі, ба й, підозрюю, на скрижалях. Хіба що лежать ті скрижалі, — таки не валяються, а статечно полежують, ретельне, поправно розбиті, — не на вершині громохмарної гори, а десь у закуреній юдолі повсякденщини.

Курена молодиця

 Дуже гарна, скажу більше, смашна на вигляд молодиця ненастанно пропонує в "Фейсбуці" таки курену, а не копчену, як вона гадає, рибу. Вірмо, що рибця таки й справді добренька. А от чи сама молодичка сласна? Бо чи рибою вона дхне, а чи тільки трохи піддимлена?

Найкраща в сьвіті

 Як одисти, як одисті, сьпіваймо оду перекладниці-трудівниці, мудрій дівчині казковій, що намісць важко зрозуміливої для нашого вченого письменности интелиґентного народу, поправної, так зветься, вкраїнської мови обира для свого перекладу ловкий, бистрий і зручний суржик. Вправна комунікаторка вирозуміла, що інтелі-ґібільне, не має бути интели-гибельне.

Дак а якого-ж образу нам до такої майстрині вжити? Бракне надпоривних слів. O my Luve's like a red, red rose, їй-бо! Насьмілюся сказати... дика рожа. Та щоб, ховай Боже, не скаламутити-збаламутити мішанкового менталітету ні самій перекладчиці, ні вдячній її авдиторії, поквапимося пояснити, що дика рожа — то зовсім не теє, про що зразу подумалося тямучим переносникам усесьвітянсткої сьвідомости, не теє, на що може легко покривдитися сама фахівчиня, потайки напровсяк підглянувши справжінсть у маленькому люстеркові. 

Дика рожа — то виклик, суперниця нашій садовій троянді з правильним садовим наголосом, троянді-чужинці, пишній грекині. То наша рідна, тут і зросла шипшинонька лісова, найкраща в сьвіті за об'єктивним сьвідченням її вірного розмовника-ясеня:

"Он бачиш, там питає дика рожа:
— Чи я хороша?
А ясень їй киває в верховітті:
— Найкраща в сьвіті!"

Ну, піду собі, отакечки відсопілкувавши: вже час до лісу бидло виганяти. Там побачимо, як воно буде, тепер одно відомо непевне: німого і лісі  в нас нема нічого...

Самоповага

 Там, де в де-котрого, не проти ночи загадуючи, народу "чувство собственного достоинства" — чуття непевне, з обмацуванням, чи воно своє, й примарою гідности, що сходить, як місяць про вовка, — маємо не "почуття власної гідности", а просту, міцну надійну самоповагу.

Сальвуючи

 Головна чутоба вкраїнського мовлянина, чутоба, потужніша за самоповагу, — то почуття вагання й безрадности. Від того невідчепний мовний сумнів й охоронний гуртовий стріл балакливою мішанкою й завсіди готовою на випал лайкою-московщиною.

З любов'ю ІІІ

 Я дістав свою мову з любов'ю й із любов'ю віддам її — хоч на схов у вічність.

Псевдонароднє

 Де гульки, там і ґульки.

25 год без любов-и

  У "Нашої пошти" гордощами блищать гуртові очі. А як-же: "25 років доставка любові"! Так і пише на коверті, нишком гадаючи, що вона "конверт". Песик котикові коробку приніс — з любов'ю. Віримо, що так бува: довіз любови. Розсварені люде покладають надію на теє, що колись буде й у них, як у милих котика з песиком. Тільки жаль бере, що от 25 літ будували Вкраїну, а поштової пересилки досі не вибудували: так і стоїть "почтовая доставка". Що не можна ні з привозом, ні з приносом, ні з приставою, ні з приставкою, ні з доставою додому, як уперто сьвідчили колись словникарі. Любов-и нема до рідної мови: 25 год спливло — а так і не полюбилася. Геть аж і любов-і нема.

Річ загального спожиття

 Як річ загального спожиття чи споживання обернулася нам на річ "широкого вжитку"? Намагаюся в'явити той ужиток: який він широкий. Це-ж хтось колись не полінувався й пере-переклав. І багацько такого в мові пливає, хоч горічерева: пливе риба тай велика, тільки видно пера. Пливе знаючи, що вона — річ широ-о-о-че-е-енного вжитку.

У затінку

 Дуже спека була й кругом тільки й чуть: "тіньочок", "у тіньочок". Ніби відчувають, що тінь — то не затінок. Як хто постоїть у тіні, то хіба в моїй тіні, т'але то не від сонця. А холодочок-же вам що? Таке промовисте слово! Ясно, що в пекоту кортить не холоду, а саме холодка, ніжного холодочка. Чудово воно в Коцюбинського: "Нащо вже бувають таємничі холодки, а й туди хоч тоненькою цівкою протиснеться сьвітло й сьміється — раде, що й там знайшло свого ворога — темряву."

Отака дурня

 Принагідно розшукався оце по старих добрих словниках за словом "дурня". Ви-ж усі його добре знаєте, й ніяк уже без його обійтися. Дак коли-ж нема такого! Рідкісний новотвір. Бо в нас теперки всі новотвори: подеколи від дуру интелиґенцького, трохи з ангелянської родом, а найбільше — з походження свого щирі москалі. То й тут можна зазорити, що... промосковський воно евфемізм. Хай Бог просить, однак, якщо погріхував дурно на питому нашу народню творчість. 

Хоч-би як воно було, а слово в мові нове, ще голодне. І як усі нові, не конче потрібні слова, як стій заходилося жерти супротивців. Отак іззілися дур, дурощі, дурування, дурниця, дурність, дурнота, дуранляси й навіть дурний розум. Хто де їх чуває? Хіба культурна дурість лишилася, збоку мнеться.

Отака дурня, малята.

Бодай воли живі були, а плуг поламався

 Це-ж яке вже покоління я борюся за теє, щоб український народ балакав свею мовою? Не кривундою, не поглумкою, а щирою? Здається, шосте. І ще два покоління вже бачу по собі. І що, поживився? Почуваюся сучасником Котляревського: ті самі сумніви, те саме невігластво, те саме право й жага доп'яна напуватися культурою власного ката. На лихо, ця борня де-далі, то все малограмотніша, безглуздо демонстративніша. І не кинеш: прилипли мозолі до наряддя.

Без голизни

 Теперішня балачка, не то культурна, ба й проста, таки справді словесно "підсьвічує". Дуже до речи припало тут ангелянське highlight у поганому народньо-интелиґенцькому перекладі. Бо той "балак" дійсно підсьвічує, навіть не присьвітивши. Вдається мигцем побачити місце, де міг-би бути глузд, але чи є він тамечки, чи нема, Сьвятий знає. Спосіб висьвітлити — спробувати висловити теє поправною вкраїнською мовою. Дак не висловлюється, бо зразу видно, що за ширмою нема нічого, навіть і голизни.

Насюрення

 Не люблю грубих слів. Хоча денеякі питомі наші слова, що теперки здаються грубі через надмірну "интелиґентність" погляду, підсиленому московськими окулярами, насправді, підозрюю, спервопочатку не мали навіть отого вченого "емоційного забарвлення". Приклад: уже всі "пісяють" як діти (хоч більше не сюсяють і не цюркають), а колись просто сцяли й сикали. Трохи згодом з'явилися культурніші слова, що їх интимно й не вживеш: мочити(ся), сечити. Тварина може просто мочити. А як багато сечится, то пудиться й набуриться. Хоч предмет і не тонкий, але тут груба тканина мовної культури: загубиться, зникне й буде дранка.

Моє-ж дитинство, в суто вкраїнській своїй частині, здебільша знало слова "сюрити" й "сюркати". Бо так казала небіжка Явдошка, татова нянька. Либонь воно родом десь із Західнього Поділля, що з Поліссям межує. Діялектолог із мене аби-який, а простіше сказати, то ніякий. Одначе волію залексикографувати. Бо як звучить: насюрити! Перконливо, га?