Не міщани

 Недільним вечором прибуваю на стацію метра "Лісова", неошатний і неохайний після гарячої літньої маршрутки. За часів мого київського дитинства "маршрутне таксі" було дивом, міською екзотикою, з куперозною мережею судин-ліній на тоді ще маленькому, як кулачок, лиці Київа, на його маршрутовій схемі. А тепер це перевозовий чи транспортовий засіб або засіб до перевозу й переїзду, дуже народній засіб, хоча наш добрий народ такі панські вирази вже давно позабував, як коли й знав був.

Змішуюся з нашим добрим народом, давно вже змішався. Люд на пероні аж комашиться: либонь вертається по вихідних-виїздних помагати столиці на будні. В цьому розуміння від часів "пійонерського" дитинства теперішньої "Лісової" нічого не змінилося. Бо й тоді сільські й містечкові людиська виходили на метровий перон просто "з лісу": напарившись у твердій "електричці", незручно настоявшись у торохкітливому підгородньому автобусі. Вже тоді вони були неошатні й неохайні, хоча до Київа на трудову чи торгову гостину їхали, вбравшись по вихідному, по сьвяточному й наче-б-то по міському. Тоді вони звертали на себе увагу справних городян і намагалися по сільському дуже розбалакуватися, щоб кияни завчасу не насьміялися з їхньої щирої мови: хай уже потім буде "сюрприз". 

Одначе тепер, хоч які неошатні та неохайні, прибульці нічим не порізняються від київської юрми. Бо з їх чи таких, як вони, та юрма й складається. З таких, як вони, як я, як ви, городян, що вже не поробляться міщанами.

У журналі

 Життя ніби йдеться до шереги прикрих записів-констатацій. Але так здається реєстраторові, що бачить у журналі тільки закладене місце, та й у те не докладно не вчитується — лиш нотує зникоме й одразу згортає книгу.

Мовні тонкощі

 Який натуралізм: банька-бляшанка пише "м'ясо курей" про свій уміст. Хоч-би "мнясо курки" написали — хоч не так зооцидно вийде. Чи "куряче мнясо" — от уже безсовісні! Воно в нас таке колись "курятиною звалося, т'але то вже мовні тонкощі.

Замах на крадіж

 Хтіла вже прокрастися прокрастинація, та вчасно примітили. Довелося прокрастинації прокрастися, спіймавшись на замахові на крадіж.

Найкраща в сьвіті

 Як одисти, як одисті, сьпіваймо оду перекладниці-трудівниці, мудрій дівчині казковій, що намісць важко зрозуміливої для нашого вченого письменности интелиґентного народу, поправної, так зветься, вкраїнської мови обира для свого перекладу ловкий, бистрий і зручний суржик. Вправна комунікаторка вирозуміла, що інтелі-ґібільне, не має бути интели-гибельне.

Дак а якого-ж образу нам до такої майстрині вжити? Бракне надпоривних слів. O my Luve's like a red, red rose, їй-бо! Насьмілюся сказати... дика рожа. Та щоб, ховай Боже, не скаламутити-збаламутити мішанкового менталітету ні самій перекладчиці, ні вдячній її авдиторії, поквапимося пояснити, що дика рожа — то зовсім не теє, про що зразу подумалося тямучим переносникам усесьвітянсткої сьвідомости, не теє, на що може легко покривдитися сама фахівчиня, потайки напровсяк підглянувши справжінсть у маленькому люстеркові. 

Дика рожа — то виклик, суперниця нашій садовій троянді з правильним садовим наголосом, троянді-чужинці, пишній грекині. То наша рідна, тут і зросла шипшинонька лісова, найкраща в сьвіті за об'єктивним сьвідченням її вірного розмовника-ясеня:

"Он бачиш, там питає дика рожа:
— Чи я хороша?
А ясень їй киває в верховітті:
— Найкраща в сьвіті!"

Ну, піду собі, отакечки відсопілкувавши: вже час до лісу бидло виганяти. Там побачимо, як воно буде, тепер одно відомо непевне: німого і лісі  в нас нема нічого...

За чужа

 Ідентичність то-ж ніби тотожність. А от не витанцьовується! Бо ідентичний виїде кудись, витягне повний тас своїх ідентичностей і ну бідувати. А тотожному скрізь тотожно, все тотожно: й країна така, й люде такі, мандрівачка наша тіточка, доріженька пахне. І так усе веселенько, за чужа.

По вченому

 А ті слова, що накопав по гнаних словниках, називатиму геологізмами. Їй-право, так по вченому звучиться! До того, не архаїзми з них: живими були закопали.

Ми — троянці

 Подивився Ноланову "Одісею" лиш на те, щоб упевнитися: в уяві своїй сприйняв її належно. Бо, направду кажучи, склав собі остаточну думку, кіна не дивлячись. А тут проста статечність вимагає чину: пішов, подививсь і пересьвідчивсь. Те, що зробив Христофор Нолан, по вченому зветься апропріяція (appropriation). Це буде супроти експропріяції (expropriation) — привласнення проти вивласнення. У культурі вивласнення неможливе. Культуру вдається припинити, як теперки крадуться припинити нашу, або привластити, як давно привластили в нас, що змогли, ті самі займачі. Тут логіка злодійська: все вартісне й пожитечне з живого зняти, а самого забити й покинути. Та мертва культура далі істнує й належить сама собі.

Перший Великий Рим одрізнявся од самозванчого третього-зайвого тим, що взяв собі мову античної Греції, схилився перед її культурою. Славетні римляни мали грецьке за високе й не спитувалися, височіючи, нависати над привлащеним. Одначе до британських островів Рим пристав уже либонь просто Римом, без марципанів, не кидюючи герцьких перлів у гнилі болота. Може цим пояснюється те, що британський режисер читає "Одісею", розбирає код спільноевропейської культури, де й на українців є місце, настромивши на носа гамерицькі окуляри. Христофор Нолан однаходить Америку.

Тим часом ПАСШ (Північні Американські Сполучені Штати) чи З'єднані Держави Гамерики пішли з кону сьвітової влади, й нишком, наче гоноровий артиста, слухають, за лаштунками, що їх у греків не було, як викликає публіка. Проте од привлащування европейського всього ніхто й не думав одмовлятися, навіть про око. От і в кіні все зроблено по гамерицькому: сумнівні европейські перекази постановлено на міцну виробничу базу: фільмування на добрій натурі, чудова (до речи, шведська) музика, гарні, модяні чорні панцери в вояцтва, переконливо змайстрований Троянский коняка. Ідеї про теє, що й dei не ex machina (ἀπὸ μηχανῆς θεό), а прості перехожі на пішоході, що їх минаєш і зразу забуваєш. Все, щоб іздригнулося й затріпотіло на відповідь будь-яке гамерицьке серце. Та не тільки що в Америці. Бо культурна експансія (ширення) вже давно в американських мріях поглинули й проглинули плянетарного кіноспоживача, взяли всесьвітнє око глядачеве. Вся Земля, як передбачається, читає Гомера, не клясично переученими, а полив'яними очима Йвановими Безродичевими, Михайловими Незгадайловими.

То чи подоба картати виконавця головної ролі за теє, що з його all-American boy, заблуканий у трьох алепських соснах прекрасної Античности? Критикувати решту акторської дружини за те, що вони просто кораблева команда? Їхній зір застилають сьози від вітру натурного здіймання, а не натурального старогрецького катарсису. Не великі очі й кричущі роти старогрецької трагедії, а сьогочасно-актуальний вираз байдужого нерозуміння показується на геть випадкових обличчях. А ми, живі троянці, втоплюємо свої очі в кільватер по реконструйованій триремі — чогось нам млосно й нудно... 

Осудовище

 Колись українці спокійнісінько жили собі, робували, не маючи й слова такого — "скандал". Обходилися, тим що мали: згіршення, бешкет, осудовище. Тай іще гурт слів: кожне зо вдумливим одтінком значіння. А теперки без того "скандалу" буде тобі тільки пшик медійний. Навіть статечним речникам чіпляють щось "скандальне" ніби бляшанку на хвоста. Потім іще на того хвоста й наступлять, щоб далі вистрибнуло, гучніше задеренчало.

Вся країна дізнається про черговий "скандал" тільки тому, що дві порожні бочці гуло й гримало наскакуючи одна на одну голими, як то в них, бочок за звичай, грудьми, — аж півтретя години гуло. І тільки на прикінці другої години того безсоромного гуку й ненастанного бочкової гуркотнечі й стався той солодкий "скандал". Та кому-ж стане життя дотривати-досидіти? Життя-ж своє, не куповане, й, здається, навіть не крадене.

З ким дожить, добити віку?

 Ото старесенькі доживають, і дуже вони вдячно потрібні своїм немолодим дітям, бо мають іще колишню совіцьку заслужену пенсію. А ті діти, добиваючи віку, вже будуть із своїми цифровими мідяками геть непотрібні. Хоч-би не цихвирували їх за те діти власні.

Хрущ-попович

 Чи може чоловік, склавши науковий атеїзм з найвищою оцінкою, то-б-то забивши доземний поклін перед престольцем облудної науки, й далі заховувати в собі волю совісти? Пригадую, що з дуру зізнався на іспиті, що читав Євангелію. Не то Зелену, Антоничеву, ба й новозаповітню. Чи малося, та не давалося й не довелося сказати, що вона мене не переконала? Ще поки. А по іспитові — все, кінець, пізно? І лишаєшся знов, як Антонич: і поповичем, і хрущем.

Величезна справжність

 Наша перерощена, вибуяла теперішність оддається єдино словом "зараз" — заразісіньке зараз. Тому слово "тепер" утратило всякий ужиток. Бо справжність убгала дійсьність у якийсь фотореалістичний натюрморт, якесь гіперреалістичне мозаїчне очко, що вбирає в себе все, т'але не бачить нічого. Я мушу стільки знати й так мало тямити! Тому сьогочасність, аж ґвалт вимагаючи уваги, геть не притягає її. Нема за що думати, нема за що писати. От хіба колишнє чи, ще ліпше, зовсім небувале, проте таке схоже на можливе й бажане-жадане...

Живовзір

 "Манекенник", "манекенниця" — були-ж такі слова, хіба ні? Тепер звуться "моделі". Він — модель, а вона — моделя. Обидві слові є в нашій мові, тож шанувальникам сексуалізації всього лексичного не треба вигдувати "модельки", бо якось зневажливо звучить, ніби "письменничка". Т'але чи не об'єктивація тут накльовується? Таки манекенник од манекена відмінний, нічого злого тут нема: бере з манекена, повертає на манекен. А от "модель", "моделя" — то хіба не річ, хіба воно стота? Не то стота, ба й людина? Питання йде від нас. Одначе йде прямісінько до ангелянської мови, де model —  і зразок, і взірець. Як уже зразком не хочеш бути, то від взірця хто відмовиться? А ще model — і натурник, натурниця. Натуральні-ж натурники ходять у нас на помості. Й уже остаточне — живовзір. "Чим ти робиш, небого?" — "А живовозором, дядьку!"

От і заводь після того, що краси на стіл не подаси. Сама краса не може багато поживати, бо такий теперки модель. Зате коло єї иньші ого як наїдаються!

Я й сам цілий вік спитуюся красою трудитися. Та маю хирляву, невеличку — яка вже там із єї жничка: скоро-но до серпа взялася — вже тобі й пучки врізала, скалічіла. Не живовзір!

Як довго куцому

 Пізнання етикету дає нам безцінну культурну змогу, пильно зазирнувши, ясно побачити, як справді далеко, довго куцому до зайця.

Як шевська смола

 До кого з церковних хоч раз на віку не чіплялося щось, як шевська смола до чобота: "От ти Богові молишся, до церкви ходиш, а таке вичворяєш, підло живеш!" Це, звичайно кажуть порядні люде, що самі не ходять і не моляться, зате звичай знають. А до церкви прийдеш, там панотець: "Гадаєш, що Богові ти молишся, що до Церкви ти ходиш?!" Він-же напевно зна, що насправді не туди ти молишся й не туди ходиш: не в Бозі живеш, метаної (μετάνοια) не переживаєш. А як нема метаної, то що лишається? Спокута, спокута перед усякою невинною, цнотливою невірою. Як у пісні сьпівається: "Було, дівко, не ходити... було, дівко, не просити... Бо... тепер ти, дівко біла, людська поговірка."

То може й справді було не ходити... не любити? Оголосити сьвітові: "Я вже вам не поговірка, бо не молюся й не прошу." Та двері-ж стоять незамкнені, навіть не причинені. Ану-ж Бог почує...

Вислужений салдат

 Москалізм, як колись його пращур москаль, десь одслужив вірненько московщині чверть століття, а по колишньому — пів життя, всеньке життя дохожале. Далеченько служив од рідного села, хоробро бився за Московщину в довічних її війнах. Мати проводжали його до яворів, але назад уже не зустріли. Теперки він добуває віку на рідних мовних городах, по рідних мовних городах, і далі врочисто й повчально підносячи пузвеликого пальця, що колися так завзято й віддано тис на московський цинґель. 

Шиєстирання

 Чи хтось із іще живих і діяльно гарних пригадує, як колись плекали були належну шийність? Це щоб шия була тобі біла, некоротка — лебедяча. Одно слово, "гурт лебедячий летів". А теперки грішне шийне тіло, його білість і чистоту, годиться заткати атраментовою наколкою. Ідеал — безшийність. Щоб голова сиділа міцніше, як баняк на плоті, й лупала ще не заллятими чорнилом очима.

Забуте слово

 Забулося в сьвіті слово — шовінізм. Це либонь тому, що теперки саме шовінізм остаточно розперезався, вдаючи, що б'ється з наційоналізмом, що його він узиває фашизмом і нацизмом.

На віру

 Антропоцентризм нас остаточно закружляв — аж сьвіт тобі вернеться. Доведеться, як уже й заведено, жити на віру, т'але вже вінчано, вінчано з Богом.

Сценарний факультет

 Тепер у вигляді варіянтів розвитку подій розглядаються сами за себе "сценарії". Докладніше сказати, сценарні заявки. З дуже тмянною перспективою кіновиробництва.