Ми — троянці

 Подивився Ноланову "Одісею" лиш на те, щоб упевнитися: в уяві своїй сприйняв її належно. Бо, направду кажучи, склав собі остаточну думку, кіна не дивлячись. А тут проста статечність вимагає чину: пішов, подививсь і пересьвідчивсь. Те, що зробив Христофор Нолан, по вченому зветься апропріяція (appropriation). Це буде супроти експропріяції (expropriation) — привласнення проти вивласнення. У культурі вивласнення неможливе. Культуру вдається припинити, як теперки крадуться припинити нашу, або привластити, як давно привластили в нас, що змогли, ті самі займачі. Тут логіка злодійська: все вартісне й пожитечне з живого зняти, а самого забити й покинути. Та мертва культура далі істнує й належить сама собі.

Перший Великий Рим одрізнявся од самозванчого третього-зайвого тим, що взяв собі мову античної Греції, схилився перед її культурою. Славетні римляни мали грецьке за високе й не спитувалися, височіючи, нависати над привлащеним. Одначе до британських островів Рим пристав уже либонь просто Римом, без марципанів, не кидюючи герцьких перлів у гнилі болота. Може цим пояснюється те, що британський режисер читає "Одісею", розбирає код спільноевропейської культури, де й на українців є місце, настромивши на носа гамерицькі окуляри. Христофор Нолан однаходить Америку.

Тим часом ПАСШ (Північні Американські Сполучені Штати) чи З'єднані Держави Гамерики пішли з кону сьвітової влади, й нишком, наче гоноровий артиста, слухають, за лаштунками, що їх у греків не було, як викликає публіка. Проте од привлащування европейського всього ніхто й не думав одмовлятися, навіть про око. От і в кіні все зроблено по гамерицькому: сумнівні европейські перекази постановлено на міцну виробничу базу: фільмування на добрій натурі, чудова (до речи, шведська) музика, гарні, модяні чорні панцери в вояцтва, переконливо змайстрований Троянский коняка. Ідеї про теє, що й dei не ex machina (ἀπὸ μηχανῆς θεό), а прості перехожі на пішоході, що їх минаєш і зразу забуваєш. Все, щоб іздригнулося й затріпотіло на відповідь будь-яке гамерицьке серце. Та не тільки що в Америці. Бо культурна експансія (ширення) вже давно в американських мріях поглинули й проглинули плянетарного кіноспоживача, взяли всесьвітнє око глядачеве. Вся Земля, як передбачається, читає Гомера, не клясично переученими, а полив'яними очима Йвановими Безродичевими, Михайловими Незгадайловими.

То чи подоба картати виконавця головної ролі за теє, що з його all-American boy, заблуканий у трьох алепських соснах прекрасної Античности? Критикувати решту акторської дружини за те, що вони просто кораблева команда? Їхній зір застилають сьози від вітру натурного здіймання, а не натурального старогрецького катарсису. Не великі очі й кричущі роти старогрецької трагедії, а сьогочасно-актуальний вираз байдужого нерозуміння показується на геть випадкових обличчях. А ми, живі троянці, втоплюємо свої очі в кільватер по реконструйованій триремі — чогось нам млосно й нудно... 

Троянці

 Не слід забувати, що ми — троянці. Наш герой — не хитромудрий Одісей, а впертий Гектор, що обклав своє місто валом із тридцяти однієї тисячі вражого трупу. Й Олена — тільки привід, спитайте в Касандри. З Уліса — майбутній американець, Мат Деймон, крайній мат: мандурує, вивідує, загарбує, що може. Бо лихий сховок і його, доброго, спокушає. А сам такий хитромудрий, хоч удався щабльовий, невиразний. Поки наш Еней пливе в невідоме прийдешнє, їхній Одісей вертається в минуле, власне, запориває його.

Чи буде нам Рим — перший, другий, третій? Славлять, що в третьому вже навіки московці: ті що обсіли тепер нашу Трою. Вони вірять, що Еропу має вкрасти бугай. 

То вже нема ради, нема ходу: стій і пильнуй, щоб не впхали одороблуватого коня.

Сценарний факультет

 Тепер у вигляді варіянтів розвитку подій розглядаються сами за себе "сценарії". Докладніше сказати, сценарні заявки. З дуже тмянною перспективою кіновиробництва.

Cat people

 Колись я вигадав звати їх надорожцями, напорожцями, напрохідцями, метровими кутчанами — великих слів велика сила. А воно — коти. Ви завважили, що тварини-коти завсіди в хаті крадуться лягти там, де ви конче маєте ступити? Отак і ці — людиська-котиська, тільки що розлягаються вони скрізь посеред міста, де панство ходить. От у Київі людности дуже поменшало, та завдяки кото-людові всюди так само тісно й незручно, як і за мирних часів. Котолюби не дурно запевняють безкітний сьвіт у тому, що без котівства й живоття не в смак.

Із села Бебех

 Як на грапа де ля Хвер, то це надто мало. Як на Отоса — теж не гурт. Але нагально пропонують і притьмом просять. Як перенести шляхетного Дюму на родючий український ґрунт, то не здасться таке ні грапові Потоцькому, ні простому Лотоцькому. Не знати, хто й пристане на таке. Потрібен вех із села Бебех.

Сама досконалість

 Цитата з Якова Миколайчука (Jack Nicholson) й настанова всім перекладарям, що паруються: "No, no! The other actor is perfect!"

Народ і люд

 Наш народ меншає. Це зветься демографією, щоб із упокоєм стрінути й обійняти правду, т'але слід визнати, що меншаємо ми з суто екзистенціяльних (а не тільки екзистенційних) причин. Ніяка людина не годна заперечити своєї невідомої долі, зате вже талан відомий, у складі знаного й визначеного в своїй долі народу може й де-далі, то все більше хоче відкинути. Це ще не так давно називалося "шукати луччої долі". Ну, луччої, не луччої, однак, як-найдужче инакшої: "Нехай гірше, аби иньше." "Тріюмф волі" називається. 

Та не може покинути свого приділення народ: тотожний сам собі, він бреде тому присудові навперейми, хоч навіть і легкий, а далі й порожній, без свавільного люду, що лине врозтіч "шукать собі долі, на горе привіту". І що-ж той люд? А достоту як у Шевченка-пророка: "Шука козак свою долю, а долі немає..." Є десь тільки частка, скибка чи кусник.

Що байрак, то й козак

 Скрізь і всюди, де ступнеш, що-разу вступиш у "на кожному кроці". Дуже вже прозаїчний вираз — треба показати йому якесь поетичне кіно.

Mission impossible

 Щоб поправно, не кажу красно, балакати вкраїнською мовою, треба мати добру пам'ять. Це місія не про Михайлів-забувайлів.

Пили, що хоч

 Їдемо — аж гульк велетенський щит, дядько з робочою бензопилкою: "Пили, що хочеш!" Лишенько! Хоч-би не було чергового Texas Chainsaw Massacre! Стривайте, тут вам не Гамерика — в нас закон! Пили, що хоч, пили, що хотіли, а тепер із пилкою пішли, п'янючі, гулять?

Серце-кіно

 Учора  йшов Хрещатиком і звернулася якась уже не першої молодости пані зо жмутком барвистих метеликів у пучках, де пише: "Приходь дивитися надихаюче і торкаюче серце кіно". Он як — либонь сценаристі й писали. Я, звісно, радо присікався тут таки до активних дієприкметників. Зразу кинулася навперейми якась молодша менеджерка: "Це не до єї питання!" Тю, а до кого? Бо найбільше кортить мене дізнатися, кого чи що й за що торкає оте "торкаюче"? Болюче воно, летюче — ваше "серце-кіно"?

До лиця І

 Чудові милощі дарує одне одному наше жіноцтво. Сьогодні почув: "Ой, ця призеленкувата брошка кольором дуже пасує до Вашого лиця!"

Нагадало Бунюєлеве зо "Скромної поваби буржуазної":

— Від тебе землею тхне!

— Да й од тебе теж одгонить!

Art interest

 Почала мені вадити в кіні саме тая риса, що колись так вабила: робленість. Як натраплю на робленість, то вже все як стій огидає. Те саме чуття поширилося й на красне письменство, що його в таких-о випадках чи не випадає назвати "літературою": ось, приміром, вилазить протагоністів неминучий love interest. Завважте, що love interest — то не любов і не кохання, а такий диркучий безпілотний двигунчик, щоб глядач задер голову й зручніше поцупити гаманця. А де мій art interest, я вас питаю?!

Великий плян

 Чоловікам із роками ширшає лице: був молодий, тонковидий, високочолий, а тепер ніби камера насунулася, нещадна, нищівна, й зробла свій буйний, грубий великий, здоровий плян, ніби показуючи сьвітові, що нічого нема: ні тонкощів, ані високощів — тільки безщадний чад часу в лютому дзеркалі.

Як усе повитікало

 Сумна ретроспективна програма кінопоказів "Поетичне кіно. Витоки". Справді, за джерелами вже шукати годі: все повитікало давно. Ретроспектива — погляд назад. Але й там, позаду, — самі патьоки-витоки. Були патьоки-витоки, а тепер чужі впливи-випливи. Смутно-невесело, трохи зацьковано озираєшся, та й уперед дивишся, понуро втупивши очі в "Землю".

Ніхто не сподівається

 Акторів так багато на людях показують, що люд знехотя зачинає від їх чогось і сподіватися. А сподіватися від доброго актора можна тільки що доброго акторства. Від поганого актора можна сподіватися чого завгодно, та ніхто не сподівається.

11-а московска

 У Шостаковича, як компонистого, що мав дуже велико литовське походження, 7-а його симфонія тільки що зветься "Леніградська", а так нічого ленінгадського в їй я не вбачаю (скільки пригадую той Леніград). Щось тонко петербурзьке ще може бути, та й то в розуміння гармонійного европейського поплутання. Зате 11-а симфонія, як на мою тяму, вся стовбурчиться суто московськими перечуваннями. Легко в'явити таку музику прикладеною до якогось московського кіна про перевигадану петроградську революцію, влюблене ВОВ чи навіть і десь у раннього Тарковського. Що-ж, таки справді не можна бути вільним од суспільства. А надто як-що воно московське, теє суспільство.

Відхожа натура

 Дуже вже розумію я акторів, навіть зірчастих: поглянеш ото на своє тіло — да й сплюнеш сльозою. А ще-ж кортить і випити, й закусити, й покурити тим тілом трошки! То-ж беріть і вживайте мене, поки натура не відійшла, лишивши по собі саму характерність. Але не беруть — пробують, хвалять, а не беруть. І хоч-би що ми робили, знали, вміли — в тілі воно міститься. Бликнуть скоса: а чого-ж то воно, сонце вашої душі, в такій тьмяній оправі з шкуряною спинкою? Матовим блиском ясніє подвійна корона думки й чуття, а під нею —  поганий вид і зморщки на виду. Лишається тільки дожидати нагоди коротесенько пропублікуватися в якійсь нікчемній, безпотрібній енцикльопедії з давньою молодою карточкою на цьому місці.

Туча ІІ

 Мені важко читати наших перекладарів: здається, що це не осли, а сліпі коні вкраїнської просьвіти. В'явіть собі такого коняку, що колує, а думає, ніби простує, що не бачить, але гадає, що знає дорогу. Т'але найтяжча випроба — то послухати мови кіноперекладів, де в так званих "діялогах" наші перекладчики силкуються віддавати говірну, наче живу мову, що вона з-московська зветься в них "розмовною". Словники позникали з обріїв: рішучо нецікаво гризти навіть електронні книжки, коли є послужливі "on-line паралелі". Й перпендикуляри намісць прямовисів, простопадів і прямців. Ніхто не платить тим скромним трударям достатньо щедро, щоб навіть припустити, що либонь-же в середині XIX ст. в европейській культурній клясі ходила якась инакша гутірка, ніж ото тепер межи своїми: "то-б-то — знаєш?", " в сенсі —розумієш?", — легко вимовляють розкішні британські актори в "Носферату", старанно вдаючи осьвічених німецьких обивателів. За те-ж то їм і грубі гроші плачено! А нашим "озвучувачам" — невеличкі.

Але хоч скільки плати интеліґентному обскурантові, майструвати він і не думає. Є пестощі й млості в легкому, веселому поверхаххапайстві (ха-хах). "Іде грозова хмара", — ваговито-похмуро каже герой. "Туча"-ж по вкраїнській — то "хмара", як і "облако", хіба не звісно!? Ну, а що-б сказали ті тлумачі на нашу "тучну хмару" чи, скажім, "завалу": "Від захід-сонця прийшла завала." Звучиться ніби й урочисто, розгонисто, т'але-ж кінопубліка від того чи не зарегочеться глузливо чи не не закліпає очима бестямно? "І знялася тут хмара, та й ударила на поля вітром та тучею." "Яка туча, туди й луча, так і покотили.", — це вже звучить як настанова до сьогочасного людового перекладництва. Ближче доводиться підсуватися до народу — от у чім штука.

Може тому мені "Носферату-24" геть не припав до мисли. Мурнавів перший був німий твір, мовчки вкрадений у Стокера сюжет, щоб не платити авторських. Оце по нашому, їй-право! Далі Херцоґ продовжив нову німецьку традицію з грапами Орлоками. А тепер оцеє. Критики вихваляють нове кіно, а я побачив у йому жах не катарсису ради, а так — для загальної блюзнірської огиди й огуди. Не та тепер доба, щоб робити з Орлока якісь християнські, поступовські чи просто гуманістичні висновки. Зрозуміти діда, що в могилі своїх невблаганних старощів прагне молодої крови? Та менше-ж із тим! Навіть предковічні, від закладин сьвіту "дикі", "творчі" любощі нічого, крім відрази не викликають: щось налазить таке простатично-плястикове, а молодиця чогось грає, аж гуде. Де друге дно, де третєє? Адже-ж українці гаразд знають, що, хоч скільки віддинай, ізнов позадинається. Тільки панна Депівна силкується сказати свою негожу правду: "Гарного дня? А на зланіч!"

Синопсис

 Подивився кіно й нічого не зрозумів. А воно-ж детектив! Що-ж, ми не горді: почитав і синопсис до кіна. Бачу, що й синопсисописець до кінця не второпав. А воно за романом. А за романом уже й шукати дарма. Життьове, виходать, кіно. Бо я й у житті вже не тямлю нічого.

А кіно-ж добре! Усім раджу: Fragment of Fear (1970). З Давидом Геммінґсом. Отак може бути й життя: глуха, але приємна справа, сліпий, але квітчастий заулок. Зо мною. Й з вами.