Так ніхто не читав

 Поет пише: "Так ніхто не кохав..." А я вже те так читаю, так читаю! Так ніхто не читав, далебі, ніхто.

Задля модальности

 А ще винайшлися мені геть непотрібні в нашій мові новотвори "читун" і "писун". Як сказав-би на цьому місці Кримський: "Доводити красу цих неологізмів тут зовсім не випадає." Т'але-ж яка доречна модальність!

Читачі й писачі

 Що менше читають щирої поезії, то більше її, всякої, пишеться-виробляється. За читача стати давно нікого не кортить, а от за писача — дуже й дуже приємно бути-побувати. Ти-ж не хреста справді завдаєш на плечі, а, півписьменний, півграмотно пописуєш собі віршики.

Поет і хвилозоп Олелько Дендиюк

 Предивна оказія в мене з "Фейсбуком": як не гляну в стрічку — а там, диви, москвомовний поет і хвилозоп Олелько Дендиюк. Не вважаючи на те, що ніби вкраїнець прізвиськом, поет старанно віршує тільки московською. Про що, не можу сказати, бо вже з перших рядків знати, що воно культурна, осьвічена, вміла, а таки графоманія. Хвилозопия теж: не то не продуктивна, ба й неориґінальна. Що маю з тим Олельком чинити? Делікатно обираю option "Not interested" і ще й з'ясовую про не надто кмітливих працюків: "Doesn't match my interests". Ну, бо й справді так: писати московською, то Олелькова річ, така його культура й таке має зацікавлення. А мені як спаде охота, то солідно почитаю Ївгена Абрамовича Баратинського, шляхецького походження був поет, а з хвилозопиї — візьму "Матеріализмъ и задачи философіи" Памфилові Юркевичеві: був наш родом і побутом, але трактати складав чомусь теж по московській.

Дак от подаю заяву, тицьнувши в "Submit". Система зрадливо присягається, що You 'll be seeing fewer posts like this for a while. Варіянту з питанням "Why am I seeing this post?" давно не подавано, тому поетова й хвилозопова постать, як і належить такій постаті, лишається таємнича.

А навзавтра — знов Дендиюк, буцім випадком випало. Згуртувавши й згромадивши сьвятий дідівський терпець, до йоти єдиної й до титли єдиної старанно повторюю процедуру подання заяви. Вже кілька місяців так — і досі не помоглося: наче перій, лізе несіяний Дендиюк; де не може п-е-рієм, просмикується як п-и-рій. Вживати яких жорстокіших заходів що-до пана Олелька — не здіймається рука, бо бачу, що з його, як і з мене, підтоптаний самітний письменник. Його, яко письменника, теж давно ніхтогісінько не любить. Жалько товариша, та чи я в чім причиною, що маю йнакші зацікавлення проти тих, що міг-би виявляти, т'але все ніяк не виявить його потенційний читаченько?!

Десь там

 Там Борхес був сліпий, а тут сліпі Борхеса не бачуть. І Гомера не бачуть, і Мільтона. А тільки чують, мало не носом, що десь там воно єсть.

Хата рогата

 Утямив, читаченьку? А городню річ проти сьвітової? А хатню моркву? Яка хата, який город із городиною? А то такі в українців, даруйте, родинні обставини: "Як любляться собі, не робиться між ними нерести, то й добре."

Щезла неповторність

 Часом гортаю власні дописи й сам на себе заздрю: зникла неповторність.

Перед виходом

 Бачу, ненька Вкраїна мене не читає геть. Знаю, набрид, от рідній неньці набрид. Так старий актор, готуючись умільйонове вийти на кін, виробляє всякі міни на засмоктаному лиці, щоб було що показати вибагливій публіці. А тут українська публіка, то хоч дулю на виду зібгни — лишиться критично незворушна.

Без зневіри

 Ото начитаєшся чужих хиб, надивишся, наслухаєшся, надивуєшся — тай мимоволі з одчаєм закриєш заплющені очі, защулиш заткані вуха: чи є вона та правда? Т'але десь має бути — не зневіряймося.

Суцільне вичитування

 Я так звані "українські тексти" не читаю, а вичитую. Тому начитую мало й дуже повільно. А потім ще й відчитую.

Якої не

 Ага! То "це книга, якої не..."? Ну, все — не читатиму!

Чого?

 Господи, дай мені щось, бо нічого не пишу. А читають-же, навіть і в Китаї! Силкуюся в'явити собі ту непереборну спокусу читати. І не в'являю. Он Україні й дурнісінько не треба, а вони-ж чого?!

Від кого-б це почати?

 Товариш ШИ (штучний интелект) конче замінить усе людство — хай собі гуля. Тільки не всіх одразу — дак от кого-ж першим? Оно на конхверенції доповідача перекладають. Він чита, а його перекладай без папірця. Кого лекше замінити? Звісно, промовця: з "біблійотеки" взяти найчарівніший голос і хай той, хоч поки й з метальовою ноткою й невеличкими милими припинками, гарно вчитає. Як "Отче наш". І всім зразу полекшає від такого абшиду: й самому читцеві, й слухацтву й навіть перекладництву. 

Резюме ІІ

 Де-яких перекладарів не рекомендується марудно слухати, а — вдумливо, повільно читати... в резюме. Резюме встургнуть тобі таке, що, словами Франковими, "на двох прокураторів могло-б вистати". Резюме — бомажка, бавина, що обгорта бездоганну, аж лискучу, хоч і дуту цяцечку. Почитаєш, що писано, тим таки написом обітреш і поставиш обережненько на полицю в сховку — теж на папірчика.

Без простоти

 Де-які напрями в християнстві, здається, щиро вірять у те, що добра вістка євангельська — безпосередня й проста. Тож не диво, що нечитущий післяхристиянин так само собі уявля немудрий зміст добровіщений. Навіть і збирачись почитати щось із Сьвятого Письма, кожне визнає, що то складно — хіба ще Новий Заповіт, а в йому, зосібна, чотири євангелії.

Однак, читаючи ті "немудрі оповідки", важко відгетькатися від думки, що йдеться про складне й навіть незбагненне. Сам звіститель доброї вісти Йсус, що стався Чоловіком, саме для такого звіщення, звертаючись до люду, в-одно відвертається, щоб поглянути на Бога. Він сьвідомий розриву між людським і Божим. Недовідоме конче потребує безмежної довіри до Вітця через Сина, а довіри-віри слабка людина не мала й не має. 

Розрив у долі самого Христа — в тому розриві, бачиться, пропало чимало людства й цілі народи зблудилися-зблукалися дорогою до осяйного города на горі: вони його бачуть, але дійти не годні. Цей розрив кривавиться в Гетсиманському гаю й далі на Хресті. Де вбачають оту нездоланну простоту щасливі проповідники несилуваного й невимушеного?!

Читаченьки проти слухаченьків

 З'ясував, що перекладницькі контори визначають якість усного перекладу не слухом, а зором. Так, не вухом, а оком міряють. Га, добрезний зірко! А як досьвідчили? А в резюмі вичитали. Навіть не байок його послухали, як він там перекладачив, а довірливо вгледіли в документі, що його невідомо, чи людина й спорудила.

Більше й швидше

 Безперечно, тре більше читати. А потім швидше писати, поки не забулося, що прочитав.

Їдна Аріядна

 Їхав у потязі з молодицею, що везла залюблене в розумний телехвон тонюнє біляве дівчатко років п'яти. Майже рідномовна мама всю дорогу називала кохану доню "лялька" та "зайка" (без кличного чого, щоб наперед не давати відстрашливого що-до вкраїнської мови прикладу) й тільки раз на повне ім'я: старанно вимовила "Аріадна", щоб часом не сталося аферези, синкопи чи, скажім, апокопи. Я був заскочений і чогось іще сподівався, що й мала дивом здивується, скаже: "Мамо, ну ти що це справді? Я-ж собі Катруся, ну, Каця твоя!" Дитина, кажу, як ниточка, а мама як-раз як коточок. Ось маєш провідну ниточку, осьдечки й коточок, а от саму Аріядну я, начитавшись усякої греки, якось справді-ж инакше в'являв. Либонь у старій грецькій мітології Аріядна було ймення аж надто поширене, то й такі Аріядни там не дивували нікого. А ми тут більше прості, то вже й роти пороззявляли. 

Оселедцевий папір

 Валер'ян Поліщук у невеличкій передмові "Про мої ранні афоризми" згадує: "Друковано ці афоризми... коли газета здобувала оселедцевий папір для тритисячного свого тиражу, що його майже цілком розліплювано по парканах, коли по сірих горбках паперової маси спотикались, западали й вискакували бідні, побиті літери, але такі міцні повстанчою силою..." От про мої пізні афоризми такого не скажеш, їй-право, не скажеш. Не настарчено на них досі навіть оселедцевого цупкого паперу. Міцний був той папір, що так тривко ліпився на ділини. Й не настарчено накладу в три тисячі оселедцевих. А читача набігало багато більше, бо-ж на баркані ліпиться. Літер, що-правда, ні за що зганить. Без гальма. А повстанча сила? Як і є, то дуже вже підпільне те повстання.

Компендій

 Коротесенькі коментарики до життя бувають найчесніші. Бо, як докладно те все коментувати, вийде більший за саме життя критичний апарат, що не дасть не то що літати, ба й ворушитися читаючи.