Обертання

 Ти — витвір, а в тобі має бути вицьвіт, а далі — виплід. А по виплодові ще й вислід, що веде в часову млу.

Як шевська смола

 До кого з церковних хоч раз на віку не чіплялося щось, як шевська смола до чобота: "От ти Богові молишся, до церкви ходиш, а таке вичворяєш, підло живеш!" Це, звичайно кажуть порядні люде, що самі не ходять і не моляться, зате звичай знають. А до церкви прийдеш, там панотець: "Гадаєш, що Богові ти молишся, що до Церкви ти ходиш?!" Він-же напевно зна, що насправді не туди ти молишся й не туди ходиш: не в Бозі живеш, метаної (μετάνοια) не переживаєш. А як нема метаної, то що лишається? Спокута, спокута перед усякою невинною, цнотливою невірою. Як у пісні сьпівається: "Було, дівко, не ходити... було, дівко, не просити... Бо... тепер ти, дівко біла, людська поговірка."

То може й справді було не ходити... не любити? Оголосити сьвітові: "Я вже вам не поговірка, бо не молюся й не прошу." Та двері-ж стоять незамкнені, навіть не причинені. Ану-ж Бог почує...

Ти кажеш, гріх клясти й розпачувати?

 А що, невіри, не маючи Бога в серці, вірять у людину? Ці дві вірі споріднені: Бог стався чоловіком, а чоловік силкуються обожитися. Невіра мусить вірити просто в себе, як ніби в надлюдину. А потім неминуче розчаровується. Бо скажіть мені, віки: вірячи в себе, хто не впав у розпуку?

На віру

 Антропоцентризм нас остаточно закружляв — аж сьвіт тобі вернеться. Доведеться, як уже й заведено, жити на віру, т'але вже вінчано, вінчано з Богом.

Богонадхненна граматика

 Не забуваймо, що первісно граматики сладалися на те, що богодхновенна мова не губилася, не нівечилася й не московилася.

Малознане й добре відоме

 Що ми можемо, яко люде, поставити супроти бога ШИ? Надзвичайне мислення на підставі обмеженої обізнаности. Бог ШИ новий, іще маловідомий бог: його оце тільки нишком занесли до пантеону й тулять до старого "Невідомого бога".

Не потіха

 "Незворотність лиха" — хіба це зворот? Невідворотність, непереборність, непереможність, неминучість. І кожне слово перед лихом стає як стіна, як мур, але вже перед нами. Невідхильність лиха — не потіха. Та за невідхильним лихом наглядці ходить неминуча кара. Ходить, а чи спинить — Сьвятий знає.

Бурштиновий еон

 Чи настане по смерти бурштиновий еон? Чи буде він геть позбавлий часу для людини в бурштині? Чи то — могутня менть, чи повний еон дожидання остаточного сьвітового (а не просто людського) кінця згідно з Божим заповітом?

Чого?

 Господи, дай мені щось, бо нічого не пишу. А читають-же, навіть і в Китаї! Силкуюся в'явити собі ту непереборну спокусу читати. І не в'являю. Он Україні й дурнісінько не треба, а вони-ж чого?!

З-за лаштунків

 Пригадуєте справу в "Гамлеті", коли князь данський заскочив царя данського в молитві й каятті за той гріх, що зробив із небожа й пасерба його таємного запеклого ворога. Захопивши християнського володаря розполохом, Гамлет перше важиться вчинити душогубство. Т'але далі оговтується: таж у молінні й каянні осоружний вітчим може спастися! Не врятуватися від меча, а душу спасти. Обидва вороги вірують у те, що Христос їхній Спаситель, отже вони два християни. "Де двоє або троє зберуться в ім'я Моє, там Я посеред них." Та третього нікого немає — ці двоє самі. Й не зібралися вони на молитву, а один молиться, а другий хоче першому смерти болізної, ганебної, немирної — не християнської кончини. Острах бере від такого блюзнірства. Шекспірівський театр — то кін нищівної жаги.

Україна не має царя, й вона, безперечно, не Клавдій. Але коли молиться, чомусь увижається московський гамлетик, що лізе з куліси, ніби й віруючи, а все важачись підступно вбити.

Божі табуни

 Скоро Господь до Єрусалиму в'їде. А чим, конем? Ні, ослям. Тому й вираз такий чемний, біблійний про ослів — "кінь Божий". І людей таких, нев'їджених, поки Бог не осідла, як ті коні-неуки, чималенько — цілі табуни. Чи не порозумнішають усі раптом неділею?

Християнський спиток і безбожний збиток

 "Хто все життя вирачковується?", — знічевля питається Сфинкса (Σφίγξ). А це християнин: цілий вік спитується зіп'ятися на свої ноги, т'але знов додолу — способу не добере. Иноді Бог подасть ковіньку, та все щось її візьме тай висмикне.

А таки рак — не гад, на череві не плазує: лізе собі коли задком, а коли й бочком. Спиток підвестися — теж не збиток. Збиток — коли геть без спитку.

Вистерегаючись

 Смерть — то таїнство. Хоч-би хто йшов. Туди, де життя вічне. В'являєте, як вони приходять, а там... Усі життьові таїнства, що мало бавлять  житців, мали-б бути зрозумілі через причастя — ще не пізно приєднатися, розділіти. А що за брамою — ніхто не зна. Сьвятий знає. То вже біймося за темних, за душевно чорних і... за себе вистерегаймося.

На Бога покладайся, а робити не цурайся

 Віра напувається сердечними надіями й ученими розумуваннями. Т'але вершиться, чиниться вона волею. Чин віри — то чин волі. Дитина вірить казці й казкареві, та легко відривається від такої віри, повертаючись до своєї дитинячої справжности й у голову не кладучи нічого, крім образу. Воля дає нам віру, й віра мусить дати нам волю до чину, а чин — зміну-метаною.

Без простоти

 Де-які напрями в християнстві, здається, щиро вірять у те, що добра вістка євангельська — безпосередня й проста. Тож не диво, що нечитущий післяхристиянин так само собі уявля немудрий зміст добровіщений. Навіть і збирачись почитати щось із Сьвятого Письма, кожне визнає, що то складно — хіба ще Новий Заповіт, а в йому, зосібна, чотири євангелії.

Однак, читаючи ті "немудрі оповідки", важко відгетькатися від думки, що йдеться про складне й навіть незбагненне. Сам звіститель доброї вісти Йсус, що стався Чоловіком, саме для такого звіщення, звертаючись до люду, в-одно відвертається, щоб поглянути на Бога. Він сьвідомий розриву між людським і Божим. Недовідоме конче потребує безмежної довіри до Вітця через Сина, а довіри-віри слабка людина не мала й не має. 

Розрив у долі самого Христа — в тому розриві, бачиться, пропало чимало людства й цілі народи зблудилися-зблукалися дорогою до осяйного города на горі: вони його бачуть, але дійти не годні. Цей розрив кривавиться в Гетсиманському гаю й далі на Хресті. Де вбачають оту нездоланну простоту щасливі проповідники несилуваного й невимушеного?!

Йовів день

 Хоча виразно займається на Йовів сьвіт, всі, хто може, тривають у стані Йовових друзів: у гурті, в сьвідоцтві ще не своєї випроби. Тим часом уже настає сусьвітній Йовів день і Йовів особистий перед Богом стан.

Вічна новина й непозбутній подив

 "Не думайте, що Я прийшов послати впокій на землю, не прийшов Я послати впокій, а меч." А ми молилися на впокій і молилися впокоєві: цілий сьвіт, навіть і ті, хто, пильно й ненастанно, лагодив і споруджав погубу сьвітові, собі ладнали й складали тихомирний упокій. "Хіба-ж це новина?", — вигукують которі обізнані. "Таж війни в вашому сьвіті не переставали й люде все гинули одні, а другі все не зважали." Таки не новина, що меч лежить на Землі. Стримить із Землі. Знятий над Землею. Піднесений над Землею. От Євангелія — то справді новина. Вічна новина й непозбутній подив.

За двовимірність

 Здається, невірство може надити як одкриття, яко вивлення, яко плиг у наддозволене. То як немовляті вловити не діда, а раптом Бога за бороду. Далі — дід ходив до церкви, старий, дурний, і тебе носив, поки не пішло геть своїми ногами. 

Та вже зразу вродитися, лігши на його, невірства, предметове скло, під його дрібногляд — нудотно, аж двовимірно.

Кому вірувати

 Хто звертається до Середньовіччя, навіть просто до його "картинок", має одно тямити: тоді люд найперше Богу вірував, а не що. Не так як тепер, за приказкою: "Богу молиться, а чорту вірує." І від щирого серця вірує, з тою-ж силою, що й тоді. Бо людина, а ширше — люд.

Життьові змійки

 То в великих і шляхетних, мало не на все людство, справах дідько так і гне, щоб улізти в дрібницю й подробицю. А так у малині й дещиці саме Бог. Бо ми не робимо нічого великого й шляхетного, а любосно тішимося отим манесеньким, що припало, випавши з якоїсь великої конструкції. З того ми злагоджуємо свої зворушливі дитинячі життьові змійки.