Недалека дорога

 Коли батьки називають свої діти, то вони дають імення власній прийдешності. Робити це доводиться молодими (як на часи теперішні, стосунково, розмірно молодими). А культурно наші земляки вічно молодяві, сказати-б, вічнозелені, хоч і листопадні. Якби-ж то ми, називачі потомних українців у цьому негостинному сьвіті, ставилися й належали до віками вироблюваної культури, як до церкви, то називали-б доньок Сарахвинами, Сохвіями, Одарками й Хведосями, а синів — Тимохвіями, Хведорами, Опихванами й Ондріями. А не Ніколями, Естелями, й Естерами, не Леами, Ніколасами й Оліверами, лаштуючи діти в недалеку тепер дорогу на Захід.

Сальвуючи

 Головна чутоба вкраїнського мовлянина, чутоба, потужніша за самоповагу, — то почуття вагання й безрадности. Від того невідчепний мовний сумнів й охоронний гуртовий стріл балакливою мішанкою й завсіди готовою на випал лайкою-московщиною.

Наше краєзнавство

 В Україні краєзнавство — то знання про вже геть потрощене й іще недобите.

Усебічна матерія

 Теперішнє міське неробство являє собою всебічну матерію: всяке діло легко перетворюється на загальне безділля. Зворотнього-ж процесу ніде не передбачено. Тому ми глибше розуміємо Василеве Стусове поетичне бажання "робити коло землі": хто має городика чи садочка, має разом із тим і змогу досьвідчити, "що робити коло землі" ніколи не безглуздо. Так наробишся, що принаймні тіло ніколи не згодиться, що ратайство хоч яким робом може обернутися на гульки.

Троянці

 Не слід забувати, що ми — троянці. Наш герой — не хитромудрий Одісей, а впертий Гектор, що обклав своє місто валом із тридцяти однієї тисячі вражого трупу. Й Олена — тільки привід, спитайте в Касандри. З Уліса — майбутній американець, Мат Деймон, крайній мат: мандурує, вивідує, загарбує, що може. Бо лихий сховок і його, доброго, спокушає. А сам такий хитромудрий, хоч удався щабльовий, невиразний. Поки наш Еней пливе в невідоме прийдешнє, їхній Одісей вертається в минуле, власне, запориває його.

Чи буде нам Рим — перший, другий, третій? Славлять, що в третьому вже навіки московці: ті що обсіли тепер нашу Трою. Вони вірять, що Еропу має вкрасти бугай. 

То вже нема ради, нема ходу: стій і пильнуй, щоб не впхали одороблуватого коня.

Осудовище

 Колись українці спокійнісінько жили собі, робували, не маючи й слова такого — "скандал". Обходилися, тим що мали: згіршення, бешкет, осудовище. Тай іще гурт слів: кожне зо вдумливим одтінком значіння. А теперки без того "скандалу" буде тобі тільки пшик медійний. Навіть статечним речникам чіпляють щось "скандальне" ніби бляшанку на хвоста. Потім іще на того хвоста й наступлять, щоб далі вистрибнуло, гучніше задеренчало.

Вся країна дізнається про черговий "скандал" тільки тому, що дві порожні бочці гуло й гримало наскакуючи одна на одну голими, як то в них, бочок за звичай, грудьми, — аж півтретя години гуло. І тільки на прикінці другої години того безсоромного гуку й ненастанного бочкової гуркотнечі й стався той солодкий "скандал". Та кому-ж стане життя дотривати-досидіти? Життя-ж своє, не куповане, й, здається, навіть не крадене.

Бодай воли живі були, а плуг поламався

 Це-ж яке вже покоління я борюся за теє, щоб український народ балакав свею мовою? Не кривундою, не поглумкою, а щирою? Здається, шосте. І ще два покоління вже бачу по собі. І що, поживився? Почуваюся сучасником Котляревського: ті самі сумніви, те саме невігластво, те саме право й жага доп'яна напуватися культурою власного ката. На лихо, ця борня де-далі, то все малограмотніша, безглуздо демонстративніша. І не кинеш: прилипли мозолі до наряддя.

Вислужений салдат

 Москалізм, як колись його пращур москаль, десь одслужив вірненько московщині чверть століття, а по колишньому — пів життя, всеньке життя дохожале. Далеченько служив од рідного села, хоробро бився за Московщину в довічних її війнах. Мати проводжали його до яворів, але назад уже не зустріли. Теперки він добуває віку на рідних мовних городах, по рідних мовних городах, і далі врочисто й повчально підносячи пузвеликого пальця, що колися так завзято й віддано тис на московський цинґель. 

Забуте слово

 Забулося в сьвіті слово — шовінізм. Це либонь тому, що теперки саме шовінізм остаточно розперезався, вдаючи, що б'ється з наційоналізмом, що його він узиває фашизмом і нацизмом.

Сьвітло просьвіти

 Називаймо вже віскі житнівкою: тоді стане ясно чого, за яким правом той трунок так хлебчуть де-які наші просьвічені сьвітлом гуманности земляки.

Гостра й пахуча

 Не слід забувати, сидячи за цим-о ділом, що мову ми взяли від наших просьвітителів, що за їми давно вже навіть не сьвітиться — ні в церкві, ні на могилці де. А просьвітителі самі брали те все від сучасного собі народу, не обтяженого чужомовністю, канцелярщиною й дурною вченістю.

Звісна річ, той сучасний просьвітителям народ уже давно вмер, але в Бога немає вмерлих, а самі вмерлі примудрилися таки лишити по собі живий нащад — нас і з вами, грішних.

Не маючи чавунної державности, Вкраїна мусіла ховати свою мову, як наче дулю в кишені. Чи як плящину дулівки-грушівки десь у таємній пазусі. Того вона й облітературилася, й условникувалася колись як гостра й пхуча.

Прилітала

 Москва вчащає до Київа — охоче приліта літньої пори, тихими та теплими ночами. Як Носхверату: з якогось свого власного, більше нікому не відомого колишнього инобуття. Коли на сьвітанні пускається плисти назад, погойдуючись на хвилях зрадливої пам'яти, то либонь довго видивляється, де сісти, де заховалося те небувале кубло, куди так переконливо кличе дикий обов'язок ригнути кров'ю в пички своїх кажанят. Чи загадається Москва, сидячи край бенькету, про їхню будущину, той їхній час, де простору ні на що нема, тільки на розмах болончастих крил?

Интелиґентність поводіння

 Похвалю вкраїнськеє товариство: хто в тому товаристві до пуття не потрапить сказати чогось рідною мовою, ніколи не прославиться за нетяму чи недоріку, а буде завсіди привітаний як дотепник і веселун. Своє слово не витанцьовуються? А кете лиш московської нам кабаки! Можна й матюкливої, навіть треба. Навіть Сосюра колись похвалив одного: "Матюкався віртуозно." О! І зразу не осуд, а пісні, сьміх, жарти, веселощі. Мало в якому товаристві натрапиш на таке интелиґентне поводіння.

Хоч сьогодні

 "Сьогодні має сенс" — яка безглузда, безголова, безтямна, незмислена фраза! Улюблений "сенс" зручно вмостився тут, не лишивши місця на глузд, зміст чи рацію. А як висьпівати її, сподіваючись од слів хоч якогось значіння? Так не зруйнована й досі рідна Картагена нашої провінційности вигнала колись простого вкраїнського парубка, як того "русскаго чѣловека" на космополітичне рандеву. Тож тепер, скільки карієри, зватиметься він чудернацьким іменем, коли кругом уже всі поробилися хвальшивими ангелянами. І знов виступати треба по вкраїнському. Звідци — "сьогодні має сенс". У тому розумінні, що ґастролювати-ж треба, щоб ззісти хоч сьогодні свого хліба в ніби щоденній пайці.

Пекельний похід

 Така пекельна жарота й парнота, що задається, ніби живоїдне сонце й уночі прикидається, а саме не спить — палить і далі: "Огняного коня вітер гнав — огняного коня — в ночі." Навіть риски в короткім реченні встигають перед пропадом хоч спалахом попекти. Все в нас теперки по справжньому — що зима, що літо. І десь далеко, в степу, задихається, здихає ворожий похід, що сам себе кощунно охрестив, сам себе осьвятив.

Хата рогата

 Утямив, читаченьку? А городню річ проти сьвітової? А хатню моркву? Яка хата, який город із городиною? А то такі в українців, даруйте, родинні обставини: "Як любляться собі, не робиться між ними нерести, то й добре."

Перед виходом

 Бачу, ненька Вкраїна мене не читає геть. Знаю, набрид, от рідній неньці набрид. Так старий актор, готуючись умільйонове вийти на кін, виробляє всякі міни на засмоктаному лиці, щоб було що показати вибагливій публіці. А тут українська публіка, то хоч дулю на виду зібгни — лишиться критично незворушна.

Просто в владу

 Колись, пригадуємо, до влади приходили, а теперки всі тільки так у владу ходять: завітають, посидять, погомонять ізнечевля тай ідуть собі хто куди. Той і з торбою ніби, а той наче впорожні, а ще иньший із повним міхом, зате неслави й ганьби. Побували, виходить, у владі, бодай не ходити.

Чого?

 Господи, дай мені щось, бо нічого не пишу. А читають-же, навіть і в Китаї! Силкуюся в'явити собі ту непереборну спокусу читати. І не в'являю. Он Україні й дурнісінько не треба, а вони-ж чого?!

Не журяться вони

 Століттями наші вкраїнці вживали виразів "не журися", " щось зажурився" на означення навіть просто заклопотаного стану, й менше — власне жури. Тепер-же ніхто не журиться, якось так переживають клопіт. Я от навіть і гасло виробив: "Хто живе, той переживає".