Солодкий сьпів

 Сирени виють і пильно-препильно дивляться: чи не кинеться хто в водяну смерть? Києплавці заткали воском уші й спускають погляд на курячі ноги диво-дів. А Київ не виє — тільки скрегоче: корова Европа мукнула, що незламний, от і рипить, бо noblesse oblige. "Merci, Monsieur! Merci, Madam!", — з рипом розкланюється, одхиляючись од ударів. А сирени однаково старанно, зграйно виють. Чи це солодкий сьпів, страхом приголомшений?

Ми — троянці

 Подивився Ноланову "Одісею" лиш на те, щоб упевнитися: в уяві своїй сприйняв її належно. Бо, направду кажучи, склав собі остаточну думку, кіна не дивлячись. А тут проста статечність вимагає чину: пішов, подививсь і пересьвідчивсь. Те, що зробив Христофор Нолан, по вченому зветься апропріяція (appropriation). Це буде супроти експропріяції (expropriation) — привласнення проти вивласнення. У культурі вивласнення неможливе. Культуру вдається припинити, як теперки крадуться припинити нашу, або привластити, як давно привластили в нас, що змогли, ті самі займачі. Тут логіка злодійська: все вартісне й пожитечне з живого зняти, а самого забити й покинути. Та мертва культура далі істнує й належить сама собі.

Перший Великий Рим одрізнявся од самозванчого третього-зайвого тим, що взяв собі мову античної Греції, схилився перед її культурою. Славетні римляни мали грецьке за високе й не спитувалися, височіючи, нависати над привлащеним. Одначе до британських островів Рим пристав уже либонь просто Римом, без марципанів, не кидюючи герцьких перлів у гнилі болота. Може цим пояснюється те, що британський режисер читає "Одісею", розбирає код спільноевропейської культури, де й на українців є місце, настромивши на носа гамерицькі окуляри. Христофор Нолан однаходить Америку.

Тим часом ПАСШ (Північні Американські Сполучені Штати) чи З'єднані Держави Гамерики пішли з кону сьвітової влади, й нишком, наче гоноровий артиста, слухають, за лаштунками, що їх у греків не було, як викликає публіка. Проте од привлащування европейського всього ніхто й не думав одмовлятися, навіть про око. От і в кіні все зроблено по гамерицькому: сумнівні европейські перекази постановлено на міцну виробничу базу: фільмування на добрій натурі, чудова (до речи, шведська) музика, гарні, модяні чорні панцери в вояцтва, переконливо змайстрований Троянский коняка. Ідеї про теє, що й dei не ex machina (ἀπὸ μηχανῆς θεό), а прості перехожі на пішоході, що їх минаєш і зразу забуваєш. Все, щоб іздригнулося й затріпотіло на відповідь будь-яке гамерицьке серце. Та не тільки що в Америці. Бо культурна експансія (ширення) вже давно в американських мріях поглинули й проглинули плянетарного кіноспоживача, взяли всесьвітнє око глядачеве. Вся Земля, як передбачається, читає Гомера, не клясично переученими, а полив'яними очима Йвановими Безродичевими, Михайловими Незгадайловими.

То чи подоба картати виконавця головної ролі за теє, що з його all-American boy, заблуканий у трьох алепських соснах прекрасної Античности? Критикувати решту акторської дружини за те, що вони просто кораблева команда? Їхній зір застилають сьози від вітру натурного здіймання, а не натурального старогрецького катарсису. Не великі очі й кричущі роти старогрецької трагедії, а сьогочасно-актуальний вираз байдужого нерозуміння показується на геть випадкових обличчях. А ми, живі троянці, втоплюємо свої очі в кільватер по реконструйованій триремі — чогось нам млосно й нудно... 

Троянці

 Не слід забувати, що ми — троянці. Наш герой — не хитромудрий Одісей, а впертий Гектор, що обклав своє місто валом із тридцяти однієї тисячі вражого трупу. Й Олена — тільки привід, спитайте в Касандри. З Уліса — майбутній американець, Мат Деймон, крайній мат: мандурує, вивідує, загарбує, що може. Бо лихий сховок і його, доброго, спокушає. А сам такий хитромудрий, хоч удався щабльовий, невиразний. Поки наш Еней пливе в невідоме прийдешнє, їхній Одісей вертається в минуле, власне, запориває його.

Чи буде нам Рим — перший, другий, третій? Славлять, що в третьому вже навіки московці: ті що обсіли тепер нашу Трою. Вони вірять, що Еропу має вкрасти бугай. 

То вже нема ради, нема ходу: стій і пильнуй, щоб не впхали одороблуватого коня.

Дорко сірий

 Чудовий міт західньої культури: Доріянова Ґреєва парсуна припадає порохом десь на горі, а ми тут унизу ходимо гарні, молоді, здорові. Багато-дехто з нас, европейців, так хтів-би, так волив-би. Т'але звичайнісінький дорко сірий мусить носити той зрадницький патрет просто на собі, на місці образу.

Це історія про

 "Підсьвітлювачі" почали правити: "це історія про те...". Не тема, не предмет, не річ — усе тобі історія. Ніби всі ціляють на історичну постать, геть із усього печуть історію. Чи то історія-оповідка, історійка-казочка? Щось не схоже: за поважні речі річ. Та й сама "історія" раз постає в постаті "ключової", відмикаючи якусь невидиму скриню — чи то Пандорину, чи то просто Хведорину. Одно слово, it's a long story.

Служіння питущого

 Неділею йшов до церкви й перестрів двох питущих. Скінчилася рання відправа та не звідти вони брели, хоча на виду в обох було передчування якогось чуда-дива. Як сказала одна поетка: "Хочеться чуда і трішки вина." А що п'ють оті чудодії? Мо' й вино — аби хміль. Спершу трішки вина, а далі неминуче станеться чудо: з маленького хмільної насінини скоро виросте їм сьвітове дерево — ото диво буде! 

Я, як, власне, колись і передшезгадана поетеса, й собі люблю випити. Т'але воно в мене не служіння, а так собі — невеличка гріховна втіха. А для двох молодих дядьків із питущими пуп'янками лиць, що присьвітили мені вранішньою дорогою до храму — то служіння ціложитенне. Вони вже там у високому своєму піднесенні. А я, бач, ні в тих, ні в сих — іще ні до церкви, ні до чарки.

Вежі мовчання

 Вежі мовчання — чи не найвищі вежі, понад Вавилонську?

У міських умовинах

 У міських умовинах із фавни — самі фавни. Більше нічого з дикої природи не виявляється. Та й те — потаємне, з'ясоване тільки мавкам.

Стрижений Самсон

 Намагаюся частіше нагадувути собі чудове Поліщукове: "Не тільки баранів стрижуть, а й Самсонів." Принаймні що-разу, як беруся до левиної пащі чи ослячої щелепи — з баранячими наслідками.

Замотана справа

 Минотавр думав сховатися в закрутосах, але ніде схоронятися від простолінійних Тезеїв сьвіту сього.

Казка про добру країну

 А таки мрія про "добру країну" є нездійсненна, та й квит. Бо поки ти мариш тою доброю, вона собі знай подається, посувається, пускається спокволя собі берега. І коли твій нелеґальний човник нарешті тицьнеться мокрим писком у мнякенький бережок, як довірливе цуценя, що втратило теплу матір і шука людської напаленої хати, той бережок уже сам був до тебе похилився, став до тебе спуховий, положистий. Уже не такий він чужий, уже більше твій, уже потіснився для твого човниченька. А хіба твоя країна буває добра? Ану-ж, пригадай!

Їдна Аріядна

 Їхав у потязі з молодицею, що везла залюблене в розумний телехвон тонюнє біляве дівчатко років п'яти. Майже рідномовна мама всю дорогу називала кохану доню "лялька" та "зайка" (без кличного чого, щоб наперед не давати відстрашливого що-до вкраїнської мови прикладу) й тільки раз на повне ім'я: старанно вимовила "Аріадна", щоб часом не сталося аферези, синкопи чи, скажім, апокопи. Я був заскочений і чогось іще сподівався, що й мала дивом здивується, скаже: "Мамо, ну ти що це справді? Я-ж собі Катруся, ну, Каця твоя!" Дитина, кажу, як ниточка, а мама як-раз як коточок. Ось маєш провідну ниточку, осьдечки й коточок, а от саму Аріядну я, начитавшись усякої греки, якось справді-ж инакше в'являв. Либонь у старій грецькій мітології Аріядна було ймення аж надто поширене, то й такі Аріядни там не дивували нікого. А ми тут більше прості, то вже й роти пороззявляли. 

Трускавецьке сідло

 Як теперки видертися на трускавецькі верховини з їхніми мертвими санаторними велетами професійної спілчанської доби, з уже сухим, безводним і безвидим "Бюветом №2", що колись так зухвально посилав №1 викликання на поєдинок, то город-привид починає здаватися огирем, що його осідлав сам час. І що той божевільний дід на скаку розмахнувся косою й, намісць того, щоб стинати щось кругом, стяв голову самому коневі Трускавцеві. А той, безголовий, щоб не впасти, скаменів.

Найнесприятливіші наслідки

 "Не тільки баранів стрижено, а й борців Самсонів." Тільки що баранів — для баранячої-ж таки, хоч і не всьвідомленої, користи й пільги. А борців Самсонів — із найнесприятливішими наслідками.

Саме наш

 Сліпий скажений дід, що голий сів своєю будущиною на залізний чорний хребет баского коня й охляп мчить, ухопивши не гриви, а замашної й уже закрівавленої коси — не образ, а суть саме нашого часу. Тому вже можна не показувати, а просто розказувати.

Так, що ну

 От маєш супереку: що попереду — царство тіней чи влада небуття? А я кажу: сподіваймося на спасіннячко. Бо тіней кругом — ціле царствечко, й не протовпишся. Й владка небуття дуже вже відчутна по цілому краї. А що вже в сьвіті! Молюся, щоб мій особистий, приватній кінець привів мене хоч до одвірку спасіння. А я вже так учеплюся , що ну!

Ахілесова п'ята

 І в нас, слава Богу, "Ахілесова п'ята", бо й там колись  "Ахиллесова пята" якось природніше заклалося. А то було-б "П'ята Ахіллеса", як-от "скринька Пандори". Це вже в нас і справді п'ята Ахілесова. Чи меч Домокла, чи ще що?

2700

 Кажуть дрюковані мужі й матрони, що ніби Київу, вкраїнський столиці нашій, аж 2700 років. Що-ж, подивившись я на Київ, легко пристаю на ту думку: город видимим побитом виявляє свою тисячолітню втому від столичности. Все кругом справляє таке вражіння, ніби воно камінно засиділося й застоялося на одному місці. То й що, що нема нічого разюче культурного й поважно давнього? Маєш натомісь одвічне перемуровування первісного, ще від кам'яної доби, несмаку. В печері сидячи, хто журиться геологією? Геологія вже зробила все, що треба, на теє, щоб тисячі літ іще каменіти. А назовні хай собі кришиться, сиплеться, падає, котиться й летить. Летиш? Лети собі! Тут уже 2700 років літає. Да й перед тим щось таке діялося саме на цьому місці.

Отак, здається, сидить собі Кий у скалі, домонтарює, на кий таки й похилившись. А тимчасові люде тим часом рішуче тимчасовляться. Й вічно так було: ввесь час люде й ввесь час дочасні.

Чіп

 Коли мене питаюять, чим я ото там тружуся, сьмілко відповідаю, що роблю затичкою або-ж заткалкою. Та, власне, чопом: там де, вправний, повірений працівник має від працедавця почесне завдання стояти барилом (дні) чи й бочкою (тижні), втримуючи в собі дорогоцінний кальвадос зарубіжної правди, я вмію метко підіткнутися й упевнено встомитися в дірку, що раптом роззявилася в шановній винівці, кухві чи й буті на короткий, але безцінний час. Таке теж не на кожного звіриш, чи не так пак? Називається "перекладар на швидкий увід". Як у театрі: тихо прийшов, непомітно виступив замісць болящого прем'єра й безгучно канув у Лету цілковитого забуття.

Все Тобі віддати в боротьбі

 Збороти пристрасті людина троха лиш і здольна — хіба з запомогою від Божої благодати. Зубаті граблі, здається, все лежать перед порогом, і ми через їх стрибаємо, поки можемо, переступаємо вже обачніше, потім пересаджуємося, переповзаємо, аж поки не впадем і не ляжемо на їх. Зате ми здужаємо боротися з пристрастями, ставати з ними на пісну прю — оце в нас боже й разом вольове, власне, особисте, відмітне.

Так і Вкраїна з цілим сьвітом стоїть перед московською перелюбницею — хто пригорнеться, то буде одне з єю тіло. Блудящий сьвіт масно ввихається коло срамотниці, а Вкраїна бореться й уже тим ізмагає.

Т'але, слава Богу, й Москва стоїть перед Богом, як і ми зо сьвітом, хоч їй здається, що вона нависла над Ним, як та пизансько-вавилонська вежа.