Стрижений Самсон

 Намагаюся частіше нагадувути собі чудове Поліщукове: "Не тільки баранів стрижуть, а й Самсонів." Принаймні що-разу, як беруся до левиної пащі чи ослячої щелепи — з баранячими наслідками.

Перше коти за плоти

 Житецький обиватель іспершу викидає за пліт усю політику, а далі береться маракувати, що воно там, за плотом, і до чого.

Питання часу

 "О, ці сапієнси — коли вони вже передушать одне одного?" І, безперечно, передушать таки розумно, по людськи. А коли — дуже влучне питання. Питання часу.

Не кокетуй

 "Не кокетуй із голодною людиною." Не кокетуй із холодною людиною. Не кокетуй із бездвірною людиною. Не кокетуй з Україною.

Живеє горе усім очам незрячим показав

 "Коли-б люде писали тільки те, що вони бачили й бачуть, у нас ніколи не було-б мистецтва." А й правда! Того бачучі пишуть те, чого й не бачили, а небачучі вигадують теє, чого й не видно. Себе я залюбки залічую до цих останнніх — неохота якась напала спостерігати й стежити.

Найнесприятливіші наслідки

 "Не тільки баранів стрижено, а й борців Самсонів." Тільки що баранів — для баранячої-ж таки, хоч і не всьвідомленої, користи й пільги. А борців Самсонів — із найнесприятливішими наслідками.

Без користи

 Валер'ян Поліщук пояснює суть комічного не згірш од самого Аристотеля: "Щастя людське в тому, щоб бачити все з веселого боку. Бо яка користь бачити сумне, коли воно навіть є дійсна правда?" А від веселощів як не користь, то невтяжливе щоденне працювання, тому жилбу свою називаємо таки людською кумедією, а не трагедією. Сьміючись із хвилозопиї, що так і шукає нагоди побачити сумне, ще й нечемно показати пальцем. Хоч і без користи.

Козак, що вивернувся

 "Шлунок — центро сьвітобудови". Саме тому, хто зборов свій кендюх, той поборов не то себе самого, ба й цілий сьвіт із його будовою. Тому еліта десь у Вашингтоні в обіди бігає, а бідота сидить і натоптує шлунок. І не треба наперед смутитися, що шлунок байдуже-байдуже, та й візьме таки гору. Не той козак, що поборов, а той, що вивернувся.

Понад сто років межи пручателями

 От уже понад століття живемо межи пручателями — й пручателі суть, і слово єсть, а от чудно, що не зробилося воно звичайне й нема від утямку вжитку громадського. А міг-би бути, та ще й не аби-який.

"У зв'язку з численними мобілізаціями, що присудилися молодим людям..., з'явився новий тип... — пручателі... «Я, — каже, — невтралітет-пручатель.» Ця новітня галузь сапієнсів має своїм кредом "випручуватись" од усякої мобілізації, а останні часами, між иньшим, кажуть "випручуватися" з повинностей, з тяжких обставин. Взагалі слово набирає широкого змісту... Пручателі кажуть: «Бери життя ззаду, а не з лоба.»"

Це писано як-раз десь у середині "наших 20-х", що трапилися, як звісно всім, аж сто років тому. А ми гадали, що "випручування" й "пручательство" породжені теперішньою добою, коли вже не такі важливі раптом зробилися кордони й терени, бо поза межами обложеної батьківщини воленька кругом. І всяка хата скраю першою ворога зустрічає, та якось так виходить, що бере його ззаду й непомітно, нечутно аж геть і після взяття й здобуття. Бо всюди край і всюди зад.