Живовзір

 "Манекенник", "манекенниця" — були-ж такі слова, хіба ні? Тепер звуться "моделі". Він — модель, а вона — моделя. Обидві слові є в нашій мові, тож шанувальникам сексуалізації всього лексичного не треба вигдувати "модельки", бо якось зневажливо звучить, ніби "письменничка". Т'але чи не об'єктивація тут накльовується? Таки манекенник од манекена відмінний, нічого злого тут нема: бере з манекена, повертає на манекен. А от "модель", "моделя" — то хіба не річ, хіба воно стота? Не то стота, ба й людина? Питання йде від нас. Одначе йде прямісінько до ангелянської мови, де model —  і зразок, і взірець. Як уже зразком не хочеш бути, то від взірця хто відмовиться? А ще model — і натурник, натурниця. Натуральні-ж натурники ходять у нас на помості. Й уже остаточне — живовзір. "Чим ти робиш, небого?" — "А живовозором, дядьку!"

От і заводь після того, що краси на стіл не подаси. Сама краса не може багато поживати, бо такий теперки модель. Зате коло єї иньші ого як наїдаються!

Я й сам цілий вік спитуюся красою трудитися. Та маю хирляву, невеличку — яка вже там із єї жничка: скоро-но до серпа взялася — вже тобі й пучки врізала, скалічіла. Не живовзір!

Про безсрібників-безскоромників

 Мама ще по старому телебачуть, то вже й я, гостюючи, позираю на той екран, а, навіть і не дивлячись, то вже хоч слухаю. Старі, заслужені журналисті, вже навіть і відверто сиві, проте, звісно, жваві й гарні — а як-же! І мову мають... жваву, безперечно. Рясно притрушену якимись молодечими й суспільно-політичними маркерами, се-б-то москалізмами, англицизмами й полонізмами. Тим часом я собі ось яку думку гадаю: тридцять і три роки живиться людина власне вкраїнською мовою, просто кажучи, смашно її їсть, ніби намащуючи густий кав'яр на ріску чорного хліба, а вкраїнського опрічного слова, вкраїнського виразу осібного знати так і не бажає. Чи-ж воно не масно, не поживно? Чи-ж тільки воно бережеться й заховується про безсрібників-безскоромників?

Суржифікація

 Русифікації вже (буцім) немає, дак а що-ж то ходило: таке сіре та мале і хвостик, як шило? З'явилася, бач, ціла плеяда перекладчиків, що з дорогою душею відповідає на запит суспільства: мобілізувати суржик, як він такий бойовий і войовий. Батальний такий, одно слово. Переводять суржиком, намість перекладати мовою, здається, сьвідомо й гордо: встидливість і сором'яжливість одверто не на часі. А чого-ж: воля + суржифікація всієї країни. Люде нас розуміють, а в чому-ж більшому, шануючи слухи ваші, наша місія? Ну, не просьвітительствувати-ж...

Тільки чом за це гроші правлено як за батька... чи, той, за матір, за неньку нашу — рідную мову?

Перше коти за плоти

 Житецький обиватель іспершу викидає за пліт усю політику, а далі береться маракувати, що воно там, за плотом, і до чого.

Так добре їло

 Український демократичний досьвід, а инакше сказавши, досьвід народовладний, досьвід народнього заступництва й од народу посольства, в останньому рахунку підсумовується приказкою: так добре їло й так скоро здохло.

Сичі в гаю

 Як-що тепершніх "російськомовних" українців називати по старому (й по справедливому) москвомовними, то діло зразу з'ясовується. Річ не в тім, що москвомовних українців не приймають якісь поступові елементи нашого громадянства, а в тім, що сама Москва, чия мова твердо стоїть на тому, що там, де московство, хоч-би яке культурне (просто культурне), не може бути жаднісінького вкраїнства. Бо на Москві мову чуть, а вкраїнців не чуть: ніхто ніде не гомонів. Так, сичі в гаю щось таке як перекликались. І так воно скрізь, де Москва є. Й буде там, куди завітає не вітаючись.

Політиковані

 Наші земляки дуже вже політиковані. Т'але якось так виворотом.

Позначення й призначення

 Сьогодні вже знову повториши чарівний вираз "громадянське суспільство", я нерешті замислився, а чи буває суспільство не громадянське. Які ще бувають суспільства, крім громадянських? Громада, суспільність, загал і... громадянство — всіма цими словами ми в нашій мові можемо віддати society. Легко в'явити собі, що буває civil society and uncivil one. Ґречне й, сказати-б, неґречне. А от громадянська громада, громадянський загал... і громадянське громадянство?

Дак тут іще виявляється, що громадянське суспільство — то не все громадянство, а якась ніби його частина: йшов-ішов, перечепився через межу й заорав носом (і запоров) уже в якомусь не такому суспільстві. Тут воно ще було громадянське, а тутечки вже ні. Чи навпаки.

І багато такого всякого в нашому не розсудному суспільно-політичному жарґоні. Опріч иньшого, тут дошкульно вадить нам засвоєна від Москви звичка не пізнавати, а називати, а ще лучче — зразу взивати, а потім уже знати, що таке воно й є. Скажете, що це вселюдське? Оце чарівне переконання, що йнакше позначивши можна й призначити инаково? Якийсь у цьому відьомський переступ проти первинного Адамового найменовування. Порожній звук квапиться на невидиму суть.

Надумав запитати, як воно буде по сурдоперекладницькому — от де покажеться безшелесна, та  впійманна істота речи! Каже перекладниця, що показують на миґах "людське супільство". А я-ж вам що?! Десь у глибокому Всесьвіті може є й нелюдське. А ми маємо, що маємо. Помилятися — то людська річ.

За Ґебельсом

 Брехні годилося-б тулитися до правди близько-близенько — як до сестри рідної. Як у тій причті про колодязь: украла вбрання близнючка — та й вже. Коли-ж ні: приходить чужа, навіжена, непогамовна — суто за Ґебельсом, тільки його й зна.

Сторонній стежич

 Є такий неминучий тип політичного оглядача — сторонній обиватель. Він і не винний — просто ніщо про політику не дається йому знати. З мене, наперед скажу, теж обиватель, але не сторонній, а свій, не політично оглядовий. Сторонній обиватель у політичному розумінні ніякого, крім емоційного, интелекту не має. Й не може мати, бо йнакше в політику доведеться интелектуально лізти, а він (вона, воно), бач, гидує.

І не сторонній з його спостерігач, а сторонній дріманний стежич: коли хоче, спить, а коли бажає, політикує. Щасливий! На його не чинять тиску, замахів, зрадецьких заходів. Йому всі прагнуть догодити — й ніколи не зможуть. І не треба.

Мишоїди

 Тепер піст, далі будуть мнясниці, т'але не знаю, чи скінчаться мені мишоїди. Серік, подейкують, змінилася в широкому сьвіті якась вузька політика. То вже мушу живитися нодоїдками завбільшки з мишоїд. Ще вчора, здається, дзюбали виноград і, об'ївши ґрону, або складали переїди на вікно, або кидали через голову. Тепер не теє: хвала Богові вже й за мишоїди. Хто не потрапить мишкати, зяпатиме спорожнілим ротом. А більшенькі, жвавіші робітнички вже мишкуватимуть: їстимуть тих малих, що понаїдалися були мишоїдами. Матимусь поки на бачності.

Лікарський припис президентові

 Наш лікар Українчук, дай йому Боже здоровлячка доброго, спорудив листа гамерицькому президентові — вже, кажуть, й одіслав. У листі пишеться, щоб не гірштикався, а шанувався. Вкраїнчук в'являє це так: що сидить підтоптаний президент на підлозі в палаті, човгає ногами, перебирає критичні листи. В палату обережненько зазирає особистий гамерицький лікар Шо (Shaw):

— Га? Шо?

— Да тут вам од українського лікарства депеша.

— Ша! Вкраїнські лікарі свої приписи на плятхворму "Дія" надсилають чи телемедициною!

— Дак знає чоловік, що в нас у тім ділі відсталість сама. 

— Це про здоровля моє, про житки?

— Ні, більше за політику річ.

— Набридли, ідійоти, з своєю політикою!

— Пише, шо в Атенах ідійоти політикою не цікавилися, того й діягноза така: ідійоти, самотинці чи самота-самота.

— В Атенах? То якого штату Атени?

— "Ахвіни" в Україні на них кажуть ученії люде .

— Ну так-би й казав — знаю Афіни. Подавай листа, бо либонь Сократ написав.

Один кіл

 Не тільки що интереси попадали, т'але й заходам пороблено. Ніхто тепер не сьміє західливо взивати їх "активностями" — хіба "инактивностями", "неактивностями" (чи бездіяльностями). От казав наш народ, що один кіл плота не вдержить. Коли-ж витягли той один кіл і пліт дружненько так повалився. Виходить, що лиш він, сердега, й держав був. Сподіваймося, що тепер він ізгодиться встромити в серце упиреві — тому чи сьому. А наш пліт поки полежить разом із перелазом. Та й то, направду сказати, й без цього в нас скрізне подвір'я.

Від Кубани аж по Сян-ріку

 Сидів учора на "Аїді", довго сидів — на те велика "французька" опера. Кажуть, мені треба культурно розвиватися — то й пішов. Французька вона стилем, а так — спільне італійсько-єгипецько-етіопське виробництво було. Два пригноблених народи й один народ-утискач і гнобитель для політичної рівноваги.

Я так собі тямлю, що це культурна відповідь на нашого "Запорожця за Дунаєм" Гулака-Артемовського. Так воно й хронологічно виходить. "Підем, серце, в рідний край!", — особисто моє найулюбленіше гасло. Тільки що в нас усі вкраїнці, то й попливли собі щасливо на Кубань. А там (не на Кубані, а в опері) коханці з різних країн і обоє в рідний край хочуть. Як кортить, каже наш народ, то й Бог простить. А вони затялися: й одне одного до смерти люблять, і різні краї відповідно. То вже пішли, сердеги, разом у... земельку. Тільки й устигли, що з-під ґрунту тужненько так засьпівати.

А тепер нормальні закохані просто кудись поїхали-б. От хоч і в третю країну. Та й запорожці теперішні, скоро-но опиняться за дунайським порогом, то вже й плинуть у протилежній од Кубани бік.

Абетковий покажчик

 Повсякчасне питання — куди нам поступати? Гадаю, що в усьому має бути елементарний лад: рухатися треба за абетковим показчиком.

Хата з Краю

 Сонечко раненько тільки викотилося — й зразу пішло прямісінько на війну. Бо війна в нас як-раз на схід сонця буде. Й ото чия хата з того краю, то вже по волі чи по неволі, як тепер учить наново політпоправно перемазане від наших интеліґентів прислів'я, "першим ворога зустрічає". Чим зустрічає? А то вже хто чим має. Були хліб-сіль, квіти, кулі-гармати, ненависть, однаковість.

А що-ж? І Шевченкова петербурзька хата теж десь там була скраю. То вже мусів що-дня першим ділом зустрічати якогось ворога. Так тепер і всі наші московські вкраїнці що-далі на схід, то попереду ворога зустрічають. Але їм і за вухом не свербить, одмінно од Шевченка тодішнього.

З протилежного краю першим ворога колись зустрічав Драгоманів Михайло. Це було у Львові. А там уже тих воріженьків — на всіх вулицях і аж до площі Ринок, що ніяк не бажає назватися Ринковим майданом.

Та хіба-ж то рубіж? Ондечки наші вкраїнці з Краю поставили хати на самий уже захід сонця. Десь тамечки виглядають воріженьків. То й що? Воріженьків маємо таких вражих, що по всьому околу й усередині обводу комашаться. Взавтра знову сонечко встане й піде на війну їх рахувать.

Не далися

 Ну, дивіться: не встигли гамериканці в своїй Раді вхвалити нам пакета з допомогою, а вже збадьорилася наша земля. Нині ходив на роботу й зразу втямив: Україні жити, Вкраїні бути. А сталося от що: на присьвячену бійометанові конхверенцію громадкою завітали столоходи. Нарахував їх мало не з десяток, а це добрячий відсоток од щирих любителів скрапленого бійопалива. В обіди я геть аж причепився до одного, що колись був напився п'яний на заходові, присьвяченому бізнесові аж у самій Японії (бізнесові, а не заходові в Японії).

Питаю його:

— Зацікавив наш захід? А Ви-ж із боку виробника чи споживача будете!

Я, каже відверто, звісно, з боку споживача, та дайте перше попоїсти, а тоді вже й розпитуйте, як не перекортить. Ну, це я своїми словами його відмову переказую. Головне не те — люде хочуть їсти, бо люде збираються жити й діяти! Перетривали пандемію й зиму розпачу нашого, не виїхали ховатися від грізної московської війни. Давно знайомі їдці-ветерани привели як перевесників своїх, як і перспективну свою молодечу. Сухоребрий лиш один: отой п'яничка. А решта — ого-го-го. 

Як ці не далися, то й ми якось перетравимо й перетриваємо.

Вивищена пустота

 Кому, як не нам, знати силу пустоти: ніби пустотлива, вона легко забирає міць над ким і чим. Ніхто не говорить за пустоту, ніхто не чує пустоти, а вона собі грізно кричить і гучить із своєї головокрутної вишині. Й боги з трохи ще вищої своєї гори, здається, рясно обсипають квітами своє ротате дитя. Далі буде — не дурно-ж воно так, не даремно, не марно. А тільки поки пусто, тихо та хмарно.

Родина Оонів

 Горопашна родина Оонів! Така вже багата, така вже дружня череда, що й вовк, кае, їй не страшний. А хай-но помруть, переставляться старий Оон, то сини й дочки справлять жалобний обід, славну оонівську комашню, прошені гості любесенько станцюють, вибутинувавши батькову могилу, та й розійдеться на всі боки дітва з самими йменами — без родового Оонового прізвища.

Ідійот і політика

 От прокидається атенський ідійот, дивиться в мідяне дзеркало — й убачає таки ідійота, більш нікого. Коли-ж це надворі — чуєш!— уже сама собою заворушилася якась така політика. Й уже стукає в ідійотські двері чийсь вістовець, уже кличуть кудись, сподіваються десь таки не ідійота — атенського політика.