У затінку

 Дуже спека була й кругом тільки й чуть: "тіньочок", "у тіньочок". Ніби відчувають, що тінь — то не затінок. Як хто постоїть у тіні, то хіба в моїй тіні, т'але то не від сонця. А холодочок-же вам що? Таке промовисте слово! Ясно, що в пекоту кортить не холоду, а саме холодка, ніжного холодочка. Чудово воно в Коцюбинського: "Нащо вже бувають таємничі холодки, а й туди хоч тоненькою цівкою протиснеться сьвітло й сьміється — раде, що й там знайшло свого ворога — темряву."

Пекельний похід

 Така пекельна жарота й парнота, що задається, ніби живоїдне сонце й уночі прикидається, а саме не спить — палить і далі: "Огняного коня вітер гнав — огняного коня — в ночі." Навіть риски в короткім реченні встигають перед пропадом хоч спалахом попекти. Все в нас теперки по справжньому — що зима, що літо. І десь далеко, в степу, задихається, здихає ворожий похід, що сам себе кощунно охрестив, сам себе осьвятив.

З-за лаштунків

 Пригадуєте справу в "Гамлеті", коли князь данський заскочив царя данського в молитві й каятті за той гріх, що зробив із небожа й пасерба його таємного запеклого ворога. Захопивши християнського володаря розполохом, Гамлет перше важиться вчинити душогубство. Т'але далі оговтується: таж у молінні й каянні осоружний вітчим може спастися! Не врятуватися від меча, а душу спасти. Обидва вороги вірують у те, що Христос їхній Спаситель, отже вони два християни. "Де двоє або троє зберуться в ім'я Моє, там Я посеред них." Та третього нікого немає — ці двоє самі. Й не зібралися вони на молитву, а один молиться, а другий хоче першому смерти болізної, ганебної, немирної — не християнської кончини. Острах бере від такого блюзнірства. Шекспірівський театр — то кін нищівної жаги.

Україна не має царя, й вона, безперечно, не Клавдій. Але коли молиться, чомусь увижається московський гамлетик, що лізе з куліси, ніби й віруючи, а все важачись підступно вбити.

Припис од лікаря Джонсона

 Доктор Джонсон (Іваненко) якось усім розтлумачив, що писати без заробітку — то про дурнів річ. Сам він без копійки й пера не здіймав, а здіймаши — то вже в каламаря не мачав. Виходить, що, як  пишу я задурно, то вже й по дурному. Не конче самі дурниці — того й ворог не скаже. Т'але не запопадливо, й тому легко обійдеться без мене й красне, й нечупарне письменство. А от не перебудеться воно без трударя-сокотюхи. Правда тому, що, відробивши своє, як стій (чи як ляж?) піде він навпрість у непам'ять. Дак тоді зразу десь ізнов хтось із иньчого кутка пильно засокотить. Бо не може без сокоту література.

Січ Заатлантійська й Січ Задністрянська

 Надобірніші наші січовики настовбурчилися, наїжачилися, нагороїжилися проти ворога недалечко від його широкої, беззаступної спини — там, за Атлантійським окіяном: чолом до вражого заду, задом до нашого чола. А ти думав, підступний, що там наших нема — в твоїм дикім запіллі? Начувайся-ж, враже! Міцно, хоч і тихо, стоїть Заатлантійська Січ. Озирнешся, каторжний, а вже тобі в ухо свиснули, плеснули в пику оковитої з цинової чарки, а далі ще й плюнули, хоч і не долетіло.

Не така добірна потуга, зате-ж передніща, стала до хижого супротивника спиною аж ген за Дністром — і не потикайся! Є між ними гармаші й довбиші, піші й вершники, шерегові й хорунжі, й сотники суть — аж до самих курінних і кошових. Кожне має самого лиш розминування досьвіду по три роки, три місяці й три деньки — гони й гони порозминовувані побіля Геркулесових стовпів!

Дурний злобитель полізе через Дністер здобувати, скажім, Ґібральтар, — і згубним, нищівним для себе чином упреться в могутню спину задністрянських січових дідів, низовиків звичайних і безусих молодиків. А як сяде Січ, позадкувавши, то тут тобі й смерть — як стій зачавить!

А скільки там багацько козацького тлумача-драгомана! Всі мови зна, відає й бійство, й гречкосійство, спізнав і наших хуторів і чужих городів, і велике зимівництво й дрібне господарство. Зразу тобі й жонаті й гайдамакуваті. А морський похід — батечко їм рідний. Мандрівочка — їхня тіточка, а доріженька мамою пахне. Оце так так!

То вже наш брат, которий несьмілий, що лишився, трусячись, животіти коло розбитої печи, вп'явшись у жінчину спідницю й мамчину запаску, мовчи та диш. Але з надією диш — на Заатлантійське й Задністрянське козацтво.

За невинного Бога

 За невинного Бога нас мучено, калічено, копитами збито. Московськими копитами. Й там-же козаченьків убито без ліку-міри. Оця безособовість тут дуже доречна: пітьма не має лиця. Закон іще розшукуватиме чи не розшукуватиме чоловіка, що був четвергом, четвергом 24 лютого 2022 року, а злий мур насуватиметься, звідки й сунув аж поки юкою не проллеться стародавнє каміння зацілілих усеевропейських городів. То невмерлий мур, хоч і неживий: як не відперти, то тиснутеме своєю смертю. Для його смерть — природній стан.

Поможи нам, Христе, невинний Боже! Не були ми сьвяті, не були й біснуваті. Ми люде прості, не лукаві, а ворог наш — як вічний змій.

Золота осінь

 То добре, що хвилозопия навчила мене: цей сьвіт Божий, але сам у собі не має що-до мене жаднісіньких намірів. Инакше я дитячим робом повірив-би, що золота осінь воює на вражому боці: ось лицар у золотій лицарії безпешно вихвачається поперед болотяного війська й, легко блискаючи ясненькою, сувенірною зброєю, кличе їх під тепле сонечко ступати по твердій, зручній і приємній для ходу, чужій, так яскраво закривавленій землі.

Гой-ги!

«Гой-ги, вороги!

Ми не маєм ваги!

Наша воля й слава!»

 Загадковий вигук і загадкове гасло в козацькій пісні з Шевченкової "Гамалії". Гой-ги? Трохи лячно... Ми не маєм ваги? Трохи дивно... Т'але саме оце містичне завзяття зробило й із Шевченка Кобзаря й нас насіяло, кобзарят і козачат. Правда тому, що народи в історії нізвідки беруться й ідуть у нікуди. Приємно думати, однак, що твої пращури покладали тобі початок десь у степовій халабуді ще взадовзі перед Різдвом. Ота ціла часова ніч перед Різдвом... І було-ж колись... Десь тинялися оці гени й тоді, десь тупцяли потім, десь пливли й морем — море вітер чує. Ну що тут скажеш? Тільки "гой-ги".

Часова вода ІІ

 Людина пливає в воді часу. Як риба. Й так само як риба, не може довго перебувати на березі, звідки видно, де проти води, а де за водою, де минуле, а де й майбутнє як блешня блисне. Є тільки терпляче, терпке тепер, тпру-тепер.

А тут війна в стольному городі Київі. Й городянина, чи пак міщанина, почало де-далі, то все частіш із річки викидати на беріг. Хекаєш, хакаєш, вирячаєш очі, пробуєш висолопити язика, дак і того нема — де та анастезійна східня хвилозопия, де ті вороги трупом пропливають, як над Стіксом неживі журавлі? Чи цим річищем та чи-ж у теє гирло? Добре на березі, та тільки не скороминущій міській рибі, що не лишає на життю навіть подряпин.

Пасеїзм

 Нарешті знайшлося виправдання моєму відчуттю часу, й назва пригадалася вчена — пасеїзм. Я так і знав, що минувшина згромаджується, напружується, напинається й робиться не теперішністю, а справжністю. Та й що такеє ота заразісінька теперішність — хто її бачить, хто її знає? Все, що ми тепер спостерігаємо, відгонить минулим аж тхне. Й нещадний ворог виліз із темрявих закамарків необачно забутого минулого, бо в йому, в колишньому, перестали жити, покинули споглядати його.

Хата з Краю

 Сонечко раненько тільки викотилося — й зразу пішло прямісінько на війну. Бо війна в нас як-раз на схід сонця буде. Й ото чия хата з того краю, то вже по волі чи по неволі, як тепер учить наново політпоправно перемазане від наших интеліґентів прислів'я, "першим ворога зустрічає". Чим зустрічає? А то вже хто чим має. Були хліб-сіль, квіти, кулі-гармати, ненависть, однаковість.

А що-ж? І Шевченкова петербурзька хата теж десь там була скраю. То вже мусів що-дня першим ділом зустрічати якогось ворога. Так тепер і всі наші московські вкраїнці що-далі на схід, то попереду ворога зустрічають. Але їм і за вухом не свербить, одмінно од Шевченка тодішнього.

З протилежного краю першим ворога колись зустрічав Драгоманів Михайло. Це було у Львові. А там уже тих воріженьків — на всіх вулицях і аж до площі Ринок, що ніяк не бажає назватися Ринковим майданом.

Та хіба-ж то рубіж? Ондечки наші вкраїнці з Краю поставили хати на самий уже захід сонця. Десь тамечки виглядають воріженьків. То й що? Воріженьків маємо таких вражих, що по всьому околу й усередині обводу комашаться. Взавтра знову сонечко встане й піде на війну їх рахувать.

Без джерел

 От вам: про сьвято держав, та в будень сказав. Легкоголові поправники наших приказок — вони в'являють усну народню творчість в дусі народньої-ж хвольклористики: з етеру вилітає щира вкраїнська мудрість, а зловорожі москалі ловлять тих райських птахів і обтинать їм не то барвисте хвостове пір'я, ба й пазурі з ногами й дзьоби з головами.

От маєш приказку: своя губа ближче. Це що таке? Наш народ, щирий і чистий, хіба міг такого вчити потомні свої покоління (то-б-то нас, теперішніх?). Аж ніяк! Ось як воно було: "Своя губа ближче, щоб виссати отруту з рани вкушеного московською гадюкою друга!" Бачте, скільки пообтинали?

А от іще один промовистий приклад на хиже каліцтво: "Хто сьвятові рад, удосьвіта нап'ється!" То що — наші пердки-козаки п'яниці були по вашому?! А направду ось як воно: хто сьвятові рад, і лягома тверезий. Тут уже й коротко, й улучно виходить — що то досьвід!

Але ось відоме далеко за межами нашого Краю: "Моя хата скраю." ...я нічого не знаю?! А дзуськи! То вам москаль-чарівник начарував! "Я першим ворога зустрічаю" Що, квітами, хлібом-сіллю? Може здибую, перестріваю? І з якого краю звичайно внаджується ворог? Адже-ж край — то, даруйте, окружність, як не периметер. Не морочте, москови, зась вам! Я першим ворога зустрічаю, а не ви!

Сам Номис такого не записував. Ха, а хто був той Номис? Московець там заховався — Матвій Симонів! То вже кого джерела закортить, так он, диви, тріпочеться в соцмережі: пише рідновір Вогнедар-Водолій Повітроземський. То якого нам іще джерела?!

Без кривди

 І чом це залюблені в книжку, в письменство так не люблять самого слова? Ото бува, як скажуть щось, начитавшись, чи писнуть, то ніби отрута вуралі на кольці встромилася в потилицю: щоб ворог не озирнувся, не стямився й не кривдувався за евтаназію. 

Невпокій

 "А безбожним нема впокою, говорить Господь." (Іс.,48:22) І жене їх невпокій із уже привлащених земель на нашу землю. Й женуть вони в сьвіт власне каламуття, крім того розруху нема їм руху. Все в них заколотом позабивано, все їх колот колотить. Ворохобня їм мати й усім воно вороги. От і жене, бо не висидять, не витерплять — пече злоба до гроба.

Терпляче, дляво лізе спустошення. І нема ніде в сьвіті на теє людської ради. Хоч ти порадь Україну пророче! "Дїти твої повернуться до тебе, а ті, що тебе валили та пустошили, геть пійдуть од тебе." (Іс.,49:17)

Нездобихом вернуться

 Не повернули загарбники ні Ворошиловграда, ні Сталіна, ні Жданова, а таки сидять у наших Донецькому, Луганському й Маріюполі. Бо нічому нема вороття, крім того, що загарбали.

Воріженьки

 "Твої вороги — твої власні думки." І хто ще так тяжко, як тії злі думи, на тебе враждає? Злий чоловік почне та й покине, злая доля тільки в твоїх думках зла. Цілі давні народи просили в Бога бездумности як безжурности й безсумности. Щоб мирно бути й тихо буть.

Вияв прихильности

 "Я знаю, таку вже натуру маю, що в стані великого гніву відразу-ж стаю лагідніший навіть що-до своїх найлютіших ворогів, скоро-но прикмічаю хоч-би невеличкий вияв прихильности до мене." Вже визнання я не шукаю, ні слави, ні долі, ні волі — жебрущим дідом прихильности прохаю. Дорогоцінна вивилася річ. Ідеш затруєною землею — й де крапельку в жменю, де грудку, де кавелок. Давно забутий зразу готовий, переможний молодий гнів. І квапишся дати кожному окрайця, важучи на хазяйський коровай.

Заздалегідні засоби

 "Про засоби, що ними можна змагатися з душевними тривогами, слід подбати передніше, ніж ми тих тривог зазнали, щоб, завчасу приготовані, ці засоби мали більшу силу." Не голим треба тривоги зустрічати, а вбраним, спорядженим, аж панцерним. Що тривоги будуть, можна не вонпити. Бо вороги поруч: один вічний, доки не згине, а другий довгий, поки не опряжеться.

Дармові воріженьки

 "Така людська чернь: шанолюбна, дратлива, самолюбна, а що найгірше — брехлива й заздра. Не можеш знайти жадного друга, не придбавши за гуртом й двох-трьох воріженьків. Як це слушно сказано: той, хто не має ворогів, не має також і приятеля." Т'але тепер придбати друга нелегко: ходиш-ходиш по торговищу — вже й забувся, по що прийшов, і гроші загубив; а йдеш додому, чухаючи потилицю, оглянешся ненароком — і таки вздрієщ, що припленталося двоє-троє дармових воріженьків.

Приємна річ

 "Через те, що дружба така боговита, така приємна річ, що здається, ніби вона життьове сонце, нам слід більше дбати, щоб не вважати вовка за вівцю, скорпійона — за рака, змію — за ящірку." Річ приємна, а дбати доводиться чималенько. Бачите, що коло божистої речи цілий бестіярій. То ще щастя, що ми з тобою, друже, вже ні овець, ні раків, ні ящірок не цікавимо. А вовки, скорпійони, змії — що? Де зможуть, там і вхоплять.