Золота осінь

 То добре, що хвилозопия навчила мене: цей сьвіт Божий, але сам у собі не має що-до мене жаднісіньких намірів. Инакше я дитячим робом повірив-би, що золота осінь воює на вражому боці: ось лицар у золотій лицарії безпешно вихвачається поперед болотяного війська й, легко блискаючи ясненькою, сувенірною зброєю, кличе їх під тепле сонечко ступати по твердій, зручній і приємній для ходу, чужій, так яскраво закривавленій землі.

Маршова музика

 От пишу своє, й слухаю маршову музику: дуже втихомирює душу. Вояцьке парадування в усій ошатній красі. Військові оркестри. Мирність після перемог. Пригадую, як я малим збирався повесні вивчитися хоч на альті, приставши до дитячої духової оркестри. Довелося попоходити й на паради. Незабутні вражіння. Хоч на духовий струмент мені ані слуху, ні духу не стало, та зате-ж мої мідяні тарілки гриміли на ввесь Хрещатик. Так я посередньо трохи втілив і мамину мрію, щоб син, як і вона дівчам, вибивав дрібушечки на тарабані. Отанній свій парад відходив у парубочих черевиках на плятхормі, що справили батько-матір. Ті патинки були за ходюче щастя, хоч і своїми колодками по арештанському натерли ноги.

Як у Київі колись знову з'являться маршові оркестри (тільки не до церемоній, а собі безцеремонно), то це й буде ознака мирности по перемозі, перемозі такій певній, що можна вже міцно застебнутися й нацуркованим циновим ґудзем.

Проти гори піском не сипать

 Тепер дужчий просто дужче, тяжче, болізніше, вразливіше... бреше.

Похідні люде

 Дорослому вкраїнцеві либонь ненависне слово "режим", але діти потребують саме режиму. О, скільки разів ми це чули, як самі були дітьми! І як ремствували!
А таємниця проста: підтримувати той режим дітям мають дорослі. Діти, яко споживачі, полюбляють усяку реґулярність, ретельність, реґляментованість, розміреність, ритмічність, усякий розклад і реґулу або-ж правильність і послідовність. Одно слово, діти повсякчас клопочуться за каталогізацію життя.
Тому вишкільні, військовізовані, таборові діточі спілки з остерігальною назвою "організація" — невмирущі, хоч-би яка була педагогічна мода.
А щоб не вийшло "Мушиного володаря" чи ще якої організованої дитинячої біди, слід пам'ятати, що діти — похідні люде. Це військо, що гине не тільки без гетьмана, але й без походу.

Будьмо!

 Під боком у Москви хлопці ростуть дужі, здорові, сьміливі та розсудливі. Тож будьмо й ми такі: під боком у Москви — знадобиться!

За дідівщину

 Дідівщина в нас — то спадок по дідові, а не те, що подумали ті, хто служив у москалях.

Упізнання

 Чи пізнали-б нас, щадків своїх, оті мазепинські осавули, бунчужні, значкові товариші? Ой, пізнали-б!

Охотників день

 А ми, вкраїнці, геть і слово таке забули були — "охотник". Коли нарешті забрів до нас чужий "волонтер", то нікому вже й ніяк було згадати питоме наше. Неохота якась напала й балакати.

А тут ніби Сам Бог сказав: не будь ти вже, Хомо (чи Химо), знеохочений(а), а будь охочий(а). І зразу висипало ціле охотне військо з Хом і Хим. Спала всіх охота, ще шибає й досі.
Чи єсть іще на сьвіті де такий народ заохочений: без провідників, без установ? Самі собі щось ладнають — тричі заперечені штатними "будівничими", тричі приперчені вже на повсякчас неохочими.
От, кажуть, держави в нас не було. Може воно й не було, а охота держати й охочі держатися — таки були й знов знайшлися. Купилися, трималися — відразу з'сувалося, що ну-ж і багацько нас таких, але-ж усі якісь знайомі.
І ще не все зробили охотники, ще багато потраплять зробити. Бо кортить. Бо зносить охота.

Ґрунтовні засади

 Неділя, 19 жовтня 1941 року. Виходить друком аж шосте число газети "Гайдамака", органу, як зазначено, "Поліської Січи". Орган, як у нас тепер заведено говорити, визначився першої-ж миті від свого заснування. З одного боку: "Смерть комуні й московській імперії!" З другого боку: "Хай живе український народ і його держава!" 

— Це гасла, а як? - спитає мій обережний одночасник. Відповідь готова, та ще й грубим друком: "Своя держава. Збройна сила. Віра Христова."
 І крапка. Минуло... скільки? Майже 74. Час народитися, відбути дитинство, змужніти й, на жаль, часом вже й померти. Що ми можемо додати до того? Що ми хочемо додати?

Сила людей

 Харків. На бруківці назначено: "Сила людей". А й справжки: сила-силенна! Але тій силі ще треба вбитися в потугу.

Вічний рушій духовного поступу

 Кожен охочий до життьової науки цілий вік матиме при собі навчителя або й цілий гурт майстрів, готових без кінця вчити й ніколи нічого не вчитися. Як гострильне колесо з вічним рушієм — треба самому знати, коли від його відсахнутися, щоб не злизало до решти всього заліза волі та вдачі. Бо згострить гостре до держака, а саме залишиться невтомно тупим. 

Як не даси з просьби, то даси з принуки

 Позбавлення народу його рідної мови не можна вважати за чин духовного покріпачення, бо немає покріпачення духовного, то-б-то покріпачення Духом або в Дусі. Але то чин зневолення в даній Богом свободі, дія силування до духовної несили.

Нічний лет

 "Як, ставши на павоть, падаєш і летиш додолу, так падає й той, хто покладається на свою силу.", — вчить Нил Синайський. Ми-ж усі однією ногою встромлені в стремено сьогосвітньої Мережі-Павутини, а другою ще поки намацуєм свою силу. Якого-ж коня допадаємо? Куди летимо?

У запіллі зла

 Був собі колись чи не був халіф Ватек чи Васік, нібито внук байковому Гарунові ар-Рашидові. З роду й з обов'язків монархових — правовірний і всемогутній. От і знудився, сердека. Звабив його Гяур принадами Палацу Попідземного Полум'я. От і вирушив той володар охотою з Самарри (не Самари) до Істахара, вдаючись дорогою до найвигадливіших викрутасів ґотично-естетичного, романтично-орієнталістичного гріха.
Так у Бекфордовому романі. Це, сказать-би то, аванґард, передове військо зла. Але примислені проавовірність і всемогутність можуть звільна посуватися й ув арієрґарді, з позаднім військом. Або й перебувати в глибокому запіллі зла. Там — чуття цілковитої безкарности й недіткненности через нечутливість до правди й байдужусть до чужих, невидимих мук; через нерозвиток хоч ґотичний, хоч естетичний, а хоч і романтично-орієнталістичний; через незглибну заклопотаність радощами неглибокими. Такому злу й у згубі ніколиться. Дуже квапиться воно до Палацу Попідземного Полум'я. Але просто до груби, з чорного входу, не вважаючи на музейні цікавинки парадного ґанку.

Голос чути в лісі

 Треба почути стрільців голос, поки він гомонить. І мовчком до його чалитися.

Хоч не гадалось

 Ніколи не думав, що пишатимуся з того, що я — один із мільйонового війська. Т'але сталося.

Здобули людських прав

 З'ясувалося, що істнує два людських права: право потуги й право звитяги. Що-до решти: якби так малось, як не мається, то що-б то було!

Наше зверху

 Українство звикло вбиватися в потугу, гартуючись на згарищах після побоїв, шаленіючи в путах зради, звиваючись на стрімких списах цькування й підцьковування. Тому й у смерті, ба навіть після неї, все важиться воно сподіватися життя та волі.

Своє діло правлячи

 Церква обрала бік Сильного, що кличе слабких, бо хоче їх боронити. А в сьвіті були й будуть панове Слабкі, охочі позбирати й управнити сильних.

За Давида й Ґоліята

 Коли Давид змагається з Ґоліятом, правда бореться з силою. Той, хто примірює торбу Давидову, має знати як зробити так, щоб камінь втявся в чоло і вбився в лоба Филистієві. Бо правда знає, хто той Филистій, де в його лоб і де чоло. А головне: як ударити й поцілити.