Пізня вкраїнізація

 Наша довголітня вкраїнізація завсігди пізня — як та груша зимова, що иньші овочі вже всі їдці повиїдали, а вона й далі тверда та зелена, на одному боці лежить. Пізня ще й тому, що й лаштується довго, й нагоджається пізно. Приходить, а їй: 

— Де-ж Ви передше, бабо, були? Вже й громада попорозходилася! 

— Передше я спереду була, й молодицею, а тепера за возами плентаюся...

Вона мені схожа на Самійла, суддю ізраїльського, як він у народу того негнучкошийого відпрошувався:

— Пустіть уже мене, людоньки, помирати. Ви Богові не вірите, а ще мене благаєте! Я вже нажився, й нічим перед вами не завинив — називайтеся, як хочте, мовляйте, як хочте, моліться, кому знаєте. Все вже говорено й переговорено, й од задавнення тільки скніє та кисне.

Коли-ж ні: ще за Давидом шукати треба й треба...

Прочуття передостанности

 Зостанки будь-якої цивілізації почувають у собі таку тяжку нудьгу, що не здіймається квола рука благословляти когось ту нудьгу далі нести. Та й благословляти нікого — знов-же через ізнуджену кволість. То питання лиш у тім, чи нудьга вже така.

На берегах шкільної мови

 На берегах шкільної мови писати якось не поводиться — неохайно буде, нечисто. Дак коли школа сама виступає з берегів. Багато хто й досі вивчає нашу мову тільки про школу, а потім як де й заговорить, то все по школярському. Тому шкільна мова серед городянських панів чи не найуживаніша, вони в мовному розумінні лежать боками.
Т'але-ж та шкільна мова така неможливо дурна та незугарна, що аж не віриться! І зразу віриться в те, що ти колись таки переможеш той невлучний жарт. Влучно поцілиш — і Ґоліят упаде, щоб більше не встати.

Ясно, що «бій» надто нерівний

 Проти пішого, босого бойового суржика виїхала бойовим конем моя непереможна вкраїнська мова. Клятий Ґоліят навіть не добачив. Ясно, що бій, але надто нерівний: мною його обциркльовує.

Дружба Давидова з Ґоліятом

 У Кримського та Єфремова в словникові приклад на слово "дружить", з Номиса: "З москалем дружи, а камінь за пазухою держи." Як то кажуть, одразу про головне.
Можна собі уявити, як Давид пасторально дружить із Ґоліятом: саме так, дружить і держить. І міцно держить, на-показ. Що скажеш, друже Ґоліяте?

Перед розімкненим ладом

 Бачу Ґоліята, але я — не Давид. Засьпівав-би пісеньку, заграв-би на псалтир, але чи послухає велет? А там іще позаду: леґійон, бо багато їх. Невже-ж більше ніхто не бачить?

Апорія чи парадокс?

 Давид уже вхопив з торби каменя, розмахнувся пращею, викинув його, але-ж ніяк не доскоче каменюка, не вцілить Филистія в чоло, не вб'ється в лоба. Пролетіла пів дороги, далі ще пів, і ще, й ще, — а все пів дороги лишається. Филистій стойть, а камінь летить. Ніяк рухоме не збіжиться з нерухомим, бо з різних вони сьвітів.

Хоч як мостись, а все мулько

 Ґоліят стоїть на переді полків, а попереду його — теж полки. І сюди гаряче, і туди боляче. Хоч кілка на голові теши. Тямить герцівник, що треба бути йому прелютим і превеликенним. А він — малий і сірий як миша.
Бренять і мнуться полки, вонплять і трахтуються військові отамани. Сподіваємося Давида з швагайкою.

Маленьке й важкеньке

 Давидова перемога над Ґоліятом — суто поетична: народ мій є, народ мій завжди буде. Певен, що славним воям филистійським мова отого мізерного племени була гидесна, а надто тому, що була до-пів пойнятна, се-б-то невловима. Й ті пісні... Ну, "А мій милий вареничків хоче" — це ще так-сяк, пореготатися можна. А "Ой, летів орел" — це вже ой. А таки Давид зміг, а велет знеміг. Але теперішні филистії — вони ще й філістери: на герець подивляться, але не розійдуться. Доведеться лупати далі.

За Давида й Ґоліята

 Коли Давид змагається з Ґоліятом, правда бореться з силою. Той, хто примірює торбу Давидову, має знати як зробити так, щоб камінь втявся в чоло і вбився в лоба Филистієві. Бо правда знає, хто той Филистій, де в його лоб і де чоло. А головне: як ударити й поцілити.