Річ загального спожиття

 Як річ загального спожиття чи споживання обернулася нам на річ "широкого вжитку"? Намагаюся в'явити той ужиток: який він широкий. Це-ж хтось колись не полінувався й пере-переклав. І багацько такого в мові пливає, хоч горічерева: пливе риба тай велика, тільки видно пера. Пливе знаючи, що вона — річ широ-о-о-че-е-енного вжитку.

Бодай воли живі були, а плуг поламався

 Це-ж яке вже покоління я борюся за теє, щоб український народ балакав свею мовою? Не кривундою, не поглумкою, а щирою? Здається, шосте. І ще два покоління вже бачу по собі. І що, поживився? Почуваюся сучасником Котляревського: ті самі сумніви, те саме невігластво, те саме право й жага доп'яна напуватися культурою власного ката. На лихо, ця борня де-далі, то все малограмотніша, безглуздо демонстративніша. І не кинеш: прилипли мозолі до наряддя.

Передова музика

 Авангардова музика, здається, писалася й виконувалася не на те, щоб її любити, а на те, щоб полюбляли слухати. Передова музика: десь там попереду, де Дорошенко, маршує й кличе похідна оркестра. Так і правдолюбця навидить правду до такої міри, що ревно жене любов од себе — жене на правду.

Як шевська смола

 До кого з церковних хоч раз на віку не чіплялося щось, як шевська смола до чобота: "От ти Богові молишся, до церкви ходиш, а таке вичворяєш, підло живеш!" Це, звичайно кажуть порядні люде, що самі не ходять і не моляться, зате звичай знають. А до церкви прийдеш, там панотець: "Гадаєш, що Богові ти молишся, що до Церкви ти ходиш?!" Він-же напевно зна, що насправді не туди ти молишся й не туди ходиш: не в Бозі живеш, метаної (μετάνοια) не переживаєш. А як нема метаної, то що лишається? Спокута, спокута перед усякою невинною, цнотливою невірою. Як у пісні сьпівається: "Було, дівко, не ходити... було, дівко, не просити... Бо... тепер ти, дівко біла, людська поговірка."

То може й справді було не ходити... не любити? Оголосити сьвітові: "Я вже вам не поговірка, бо не молюся й не прошу." Та двері-ж стоять незамкнені, навіть не причинені. Ану-ж Бог почує...

Вислужений салдат

 Москалізм, як колись його пращур москаль, десь одслужив вірненько московщині чверть століття, а по колишньому — пів життя, всеньке життя дохожале. Далеченько служив од рідного села, хоробро бився за Московщину в довічних її війнах. Мати проводжали його до яворів, але назад уже не зустріли. Теперки він добуває віку на рідних мовних городах, по рідних мовних городах, і далі врочисто й повчально підносячи пузвеликого пальця, що колися так завзято й віддано тис на московський цинґель. 

Гарбузами

 От чоловік, диви, щиро, непохитно, невтомно пише й пише, й пише. А мова, бач, українська, ніби рідна, т'але красуня горда та пишна, з горіха зерня, то-що, віддячує йому за те писання-женихання тільки натурою, а саме гарбузами. Не мо'на витримати! Та якось витримує.

Интелиґентність поводіння

 Похвалю вкраїнськеє товариство: хто в тому товаристві до пуття не потрапить сказати чогось рідною мовою, ніколи не прославиться за нетяму чи недоріку, а буде завсіди привітаний як дотепник і веселун. Своє слово не витанцьовуються? А кете лиш московської нам кабаки! Можна й матюкливої, навіть треба. Навіть Сосюра колись похвалив одного: "Матюкався віртуозно." О! І зразу не осуд, а пісні, сьміх, жарти, веселощі. Мало в якому товаристві натрапиш на таке интелиґентне поводіння.

Клямка

 Слухаю Тімів Бакліїв альбом "Starsailor". Ясно, що на пиві такого не понаписуєш. І, перебравши всі напої з улюбленої польської частувальної пісні, всмак покуштувавши того всього, від кави до горілки, не присилуєш свій уроджений артизм отаке виплодити. Знехочу повіриш, що тільки опіяти прочиняють широкі двері в таке мистецтво. Шкода, що так рано Тимко взявся за клямку від тих дверей.

За туманами

 Ми так добре навчилися розпізнавати дур нашої жизности, нашого прожитку, так задивилися на той дур, так замріялися, що за дурманами, за туманами стало більше нічого не видно.

Кита біла, кивер чорний, хлопець гожий і моторний

 Обридла та суцільна прахтичність межи зимовими людьми: всі скидаються на якихось іскалічених спортом невдах, покидьків найвищих досягнень. Що й казати, зручно бути під мішкуватим изаром, ховати в мнякому й гладенькому кавелкові звішені животи й сідниці, менше й рідше прати себе чорно-синьо-сірого. Ніколи не перевдягатися так, щоб комусь упало в око. Та чогось кортить оксамитових капелюхів і рукавичок до проханого обіду. Й навіть якихось китичок.

Ворушиться, й усом моргає, очима поводить

 Треба зрозуміти, що денекого просто люблять, бо денехто так мило, по немовлячому, ворушиться в мереживі соцмереж, що купа людей зворушується. Тільки зірки ненависти притягають більше. А нам, тим, що здаються нелюбі, лишається тільки приказка: "Ворушіться ще, жили, поки живі."

Уподовж життя

 Чи не виникає вам, як і мені, вражіння, що мусимо вчитися не "впродовж", а якось уподовж життя. Ну, ніби як ото "Ой іде чумак уздовж улицею", так і ми йдем уздовж життям і вчимося. Повільно так, як наші предки-чумаки. Не всі вони, ті предки наші, чумакували, т'але волами вивозитися вміли дуже так іспроквола. Бо куди похоплятися з тою наукою, що за хаповиця?

А так собі вздовж та вподовж. Бо ну не вшир-же вчитися й не, крий Боже, впоперек?

За фаховість

 Професійональний письменник (не від професії, а від професійонала) не читає книжок, бо це було-б означало, що він любить читати, а любить любитель, се-б-то аматор (од amo). Полюбляєш? То й люби, а ми тобі писатимем любісінько, щоб мав що любити. Одно слово, якщо любиш, кохай, вже таким, як ти, зозуля закувала, а нам діло робити треба.

А й справді, що може бути нудніше за книжку про те, як ти прочитав багацько книжок, із довгими тих книжок описами й переписами, оглядами й переглядами? Й ото сидиш тепер, прієш і виписуєш, випускаєш писане, наче духовну пару. Ні, лучче вже tabula rasa, гладенька дошка (за Льокком). А на ній такого понаписано й понамальовувано!

Зірчаста галактика

 Сьвіт українського перекладництва — то зірчата галактика, чумацький шлях прямісінько до слави, тільки так поволеньки. В своїй галактиці всі перекладчики — зіркові. Що-правда де-які з-поміж зірок сяють геть невидимо — т'але-ж сіяють! Розпитайте кожну зірочку окремо, й вона вам соромляже повідає свою казку. Чи байку, чи причту, чи хоч анекдоту. Одно слово, щось розкаже, бо все-ж вона не мовчить. Що-до решти зірці мало що відомо на певність: сьвітло доходить надто довго й, унаслідок того, доходить не до всіх. А то й ні до кого.

Не всіх можна розгледіти на просте око, не всіх — навіть і на око непросте. Багато кому з блищаків доводиться скупчуватися в молошні туманності, щоб гуртом переконливіше присьвітити. Та лічозори мусять знати кожне на ім'я.

Сам я, здається, зблизкую вряди-годи: як комусь треба залюлювати.

Воли йому похворіли, сам чумак заслаб

 Коли я вранці всамперед заходжаюся готувати до публікації чергові свої дописи й раптом одчуваю гостру відразу до того всього, що там написано, так і знаю, що тяжко занедужав. Це докладно й ґрунтовно потвердужє мій уже давній здогад про теє, що дописи мої можуть не сподобатися тільки хорому.

Вічний революцьонер

 Як сьвідчать сьвідки, "Вічного революцьонера" я висьпівував "чисто й переконливо".  А як инак? Тут Франко з Лисенком революцьонують — хто зхвальшує, хто схибить? Франко, Лисенко — ану спробуй, ану відніми! Та це ще не слух. Хочу такий, щоб підчас виконання якоїсь скопецької арії в Порпори, коли ридають усі порядні авдійохвіли, суворо розчути, що випав і загубився якийсь мізерний бемоль.

Холодник у холоднику

 Ну, чим я винен, що ваш дорогий "холодильникъ" — то по нашому холодник? Скажете, вигадав? Коли-ж ні. А "акрошка" люба, щоб у спеку хлебтать гарячим язиком? І воно-ж холодник! Як сказала примирливо посполита подавальниця, "холодний суп" — і культурно, й обережно дуже. А той "суп" — що воно таке? Юха, юшка, сьорба, щерба, поливка, росіл, а далі горілка вівсяная, йде свашка не п'яная.

З письменних

 З письменних все лихо встає. А далі вже темні по садочку ходять та й ходять і те повстале з письменних лихо водять та й водять.

Сьвіт пішов, а ми за ним

 Вже не раз постерігаю, що старша наша прохвесура вціляє запевнити безхитре студентство, що сьвіт, мовляв, пішов далеко вперед: ген-ген манячить. І тільки молоді та прудконогі, можуть іще (та й то не всі, а розумом похопливі й бистрі) наздогнати його за селом, край дороги, десь у пісенній тій далі, де коло млина ясенина. А прохвесуру, поважну та статечну, виходить, прихопив він із собою, бо їй і вдома сидіти не пристало й бігати не випада.

Мені-ж, невченому, все ввижається, ніби сп'яна, що сьвіт тільки дурно під ногами крутиться.

Новий перекладницький рух

 Він увесь за кордон, чи бодай за межу — віртуальну (дійсну чи мниману?) межу нашої вбогої справжности: хоч побути, перегріться, на Голочку подивиться. Пусти, свату, в хату! А я щось одстав од валки — а здавалася, чумацька, нескваплива! В напаленому сонцем степу підсьпівую жайворнкові, спитуючися пригадати щось рідне: "Ой, заслаб чумак, заслаб та й лежить..." Заслаб чи не заслаб, а лежу — без нового перекладницького руху лежу.