У Кийові

 Згадуючи наше давнє польське минуле й недавнє минуле обстрільне, скажімо, що то в Кийові не всі здорові, а зовсім не в Львові. Бо коли в Київі все скасовується, у Львові все тільки відміняється.

Не міщани

 Недільним вечором прибуваю на стацію метра "Лісова", неошатний і неохайний після гарячої літньої маршрутки. За часів мого київського дитинства "маршрутне таксі" було дивом, міською екзотикою, з куперозною мережею судин-ліній на тоді ще маленькому, як кулачок, лиці Київа, на його маршрутовій схемі. А тепер це перевозовий чи транспортовий засіб або засіб до перевозу й переїзду, дуже народній засіб, хоча наш добрий народ такі панські вирази вже давно позабував, як коли й знав був.

Змішуюся з нашим добрим народом, давно вже змішався. Люд на пероні аж комашиться: либонь вертається по вихідних-виїздних помагати столиці на будні. В цьому розуміння від часів "пійонерського" дитинства теперішньої "Лісової" нічого не змінилося. Бо й тоді сільські й містечкові людиська виходили на метровий перон просто "з лісу": напарившись у твердій "електричці", незручно настоявшись у торохкітливому підгородньому автобусі. Вже тоді вони були неошатні й неохайні, хоча до Київа на трудову чи торгову гостину їхали, вбравшись по вихідному, по сьвяточному й наче-б-то по міському. Тоді вони звертали на себе увагу справних городян і намагалися по сільському дуже розбалакуватися, щоб кияни завчасу не насьміялися з їхньої щирої мови: хай уже потім буде "сюрприз". 

Одначе тепер, хоч які неошатні та неохайні, прибульці нічим не порізняються від київської юрми. Бо з їх чи таких, як вони, та юрма й складається. З таких, як вони, як я, як ви, городян, що вже не поробляться міщанами.

Кіт і Гуска

 Антоничеві батьки перед шлюбом мали йнакші прізвища: батько — Кіт, а мати — Гуска. Переназвавшись ув Антоничів, вони дали прийдешньому сьпівцеві коротку (27 років) нагоду доброгласности. Бо чи може поет називатися Котом або Гускою? А хто може? Це люде, сільські, вулишні, колись так прозвали, а пригляньтеся-но, письменні: який-же з мене Кіт, яка з мене Гуска? Проте чималенько наших поетів гордо та гідно перенесли простомовне дідівське прізвисько не то на охвиційні, ба й на поетичні папери. Честь-же їм наша й українська народян хвала!

Неочікуванка

 Яка неочікуванка: зникли-пропали слова "сподіватися", "сподіваний", "сподіванка". Направду кажучи, не сподівалися ми такого.

Курена молодиця

 Дуже гарна, скажу більше, смашна на вигляд молодиця ненастанно пропонує в "Фейсбуці" таки курену, а не копчену, як вона гадає, рибу. Вірмо, що рибця таки й справді добренька. А от чи сама молодичка сласна? Бо чи рибою вона дхне, а чи тільки трохи піддимлена?

По вченому

 А ті слова, що накопав по гнаних словниках, називатиму геологізмами. Їй-право, так по вченому звучиться! До того, не архаїзми з них: живими були закопали.

Читачі й писачі

 Що менше читають щирої поезії, то більше її, всякої, пишеться-виробляється. За читача стати давно нікого не кортить, а от за писача — дуже й дуже приємно бути-побувати. Ти-ж не хреста справді завдаєш на плечі, а, півписьменний, півграмотно пописуєш собі віршики.

Недалека дорога

 Коли батьки називають свої діти, то вони дають імення власній прийдешності. Робити це доводиться молодими (як на часи теперішні, стосунково, розмірно молодими). А культурно наші земляки вічно молодяві, сказати-б, вічнозелені, хоч і листопадні. Якби-ж то ми, називачі потомних українців у цьому негостинному сьвіті, ставилися й належали до віками вироблюваної культури, як до церкви, то називали-б доньок Сарахвинами, Сохвіями, Одарками й Хведосями, а синів — Тимохвіями, Хведорами, Опихванами й Ондріями. А не Ніколями, Естелями, й Естерами, не Леами, Ніколасами й Оліверами, лаштуючи діти в недалеку тепер дорогу на Захід.

Обертання

 Ти — витвір, а в тобі має бути вицьвіт, а далі — виплід. А по виплодові ще й вислід, що веде в часову млу.

У затінку

 Дуже спека була й кругом тільки й чуть: "тіньочок", "у тіньочок". Ніби відчувають, що тінь — то не затінок. Як хто постоїть у тіні, то хіба в моїй тіні, т'але то не від сонця. А холодочок-же вам що? Таке промовисте слово! Ясно, що в пекоту кортить не холоду, а саме холодка, ніжного холодочка. Чудово воно в Коцюбинського: "Нащо вже бувають таємничі холодки, а й туди хоч тоненькою цівкою протиснеться сьвітло й сьміється — раде, що й там знайшло свого ворога — темряву."

Отака дурня

 Принагідно розшукався оце по старих добрих словниках за словом "дурня". Ви-ж усі його добре знаєте, й ніяк уже без його обійтися. Дак коли-ж нема такого! Рідкісний новотвір. Бо в нас теперки всі новотвори: подеколи від дуру интелиґенцького, трохи з ангелянської родом, а найбільше — з походження свого щирі москалі. То й тут можна зазорити, що... промосковський воно евфемізм. Хай Бог просить, однак, якщо погріхував дурно на питому нашу народню творчість. 

Хоч-би як воно було, а слово в мові нове, ще голодне. І як усі нові, не конче потрібні слова, як стій заходилося жерти супротивців. Отак іззілися дур, дурощі, дурування, дурниця, дурність, дурнота, дуранляси й навіть дурний розум. Хто де їх чуває? Хіба культурна дурість лишилася, збоку мнеться.

Отака дурня, малята.

Величезна справжність

 Наша перерощена, вибуяла теперішність оддається єдино словом "зараз" — заразісіньке зараз. Тому слово "тепер" утратило всякий ужиток. Бо справжність убгала дійсьність у якийсь фотореалістичний натюрморт, якесь гіперреалістичне мозаїчне очко, що вбирає в себе все, т'але не бачить нічого. Я мушу стільки знати й так мало тямити! Тому сьогочасність, аж ґвалт вимагаючи уваги, геть не притягає її. Нема за що думати, нема за що писати. От хіба колишнє чи, ще ліпше, зовсім небувале, проте таке схоже на можливе й бажане-жадане...

Насюрення

 Не люблю грубих слів. Хоча денеякі питомі наші слова, що теперки здаються грубі через надмірну "интелиґентність" погляду, підсиленому московськими окулярами, насправді, підозрюю, спервопочатку не мали навіть отого вченого "емоційного забарвлення". Приклад: уже всі "пісяють" як діти (хоч більше не сюсяють і не цюркають), а колись просто сцяли й сикали. Трохи згодом з'явилися культурніші слова, що їх интимно й не вживеш: мочити(ся), сечити. Тварина може просто мочити. А як багато сечится, то пудиться й набуриться. Хоч предмет і не тонкий, але тут груба тканина мовної культури: загубиться, зникне й буде дранка.

Моє-ж дитинство, в суто вкраїнській своїй частині, здебільша знало слова "сюрити" й "сюркати". Бо так казала небіжка Явдошка, татова нянька. Либонь воно родом десь із Західнього Поділля, що з Поліссям межує. Діялектолог із мене аби-який, а простіше сказати, то ніякий. Одначе волію залексикографувати. Бо як звучить: насюрити! Перконливо, га?

Живовзір

 "Манекенник", "манекенниця" — були-ж такі слова, хіба ні? Тепер звуться "моделі". Він — модель, а вона — моделя. Обидві слові є в нашій мові, тож шанувальникам сексуалізації всього лексичного не треба вигдувати "модельки", бо якось зневажливо звучить, ніби "письменничка". Т'але чи не об'єктивація тут накльовується? Таки манекенник од манекена відмінний, нічого злого тут нема: бере з манекена, повертає на манекен. А от "модель", "моделя" — то хіба не річ, хіба воно стота? Не то стота, ба й людина? Питання йде від нас. Одначе йде прямісінько до ангелянської мови, де model —  і зразок, і взірець. Як уже зразком не хочеш бути, то від взірця хто відмовиться? А ще model — і натурник, натурниця. Натуральні-ж натурники ходять у нас на помості. Й уже остаточне — живовзір. "Чим ти робиш, небого?" — "А живовозором, дядьку!"

От і заводь після того, що краси на стіл не подаси. Сама краса не може багато поживати, бо такий теперки модель. Зате коло єї иньші ого як наїдаються!

Я й сам цілий вік спитуюся красою трудитися. Та маю хирляву, невеличку — яка вже там із єї жничка: скоро-но до серпа взялася — вже тобі й пучки врізала, скалічіла. Не живовзір!

З рота доби

 Ми зло то вбачаємо, а то не вбачаємо. А зло має одну невидиму, т'але відчутну властивість: воно смердить і смердить ненастанно. Тому зла не видно, проте його чути, коли їм задхнулося все кругом. І все душить округ, і всі присмерджують округи. З рота доби дуже чути. Та не слів і пісень, а оцей дух.

Хто в нас за головного?

 У литвинських наційональних шахах трохи менше власних термінів, ніж у наших. Шахи — то множина від короля (шаха). Т'але король — найслабша хвиґура, а хто за найсильнішого? В нас теперки по грамотійському пропаґується "ферзь", що в йому легко вгадується всевладний визір (везір). Литвини називають того "ферзя" по своєму — "гетьман". У нас-же — королева, краля, дама. Дак хто в нас буде за головного?

Нетримання з недодержуванням

 Спершу воля друку, а далі й низова воля недрукованого, т'але розпублікованого слова призвели до безвільного слова нетримання. І недодержування.

Пручання й приподоблення

 Є поети-пручателі, а є поети-пристосуванці. Пручателі навчилися опору від природи: коли натура опиралася віршуванню. А пристосуванцям так легко віршувалося, що їхнє слово до чого хоч тепер прикладеться, приладнується, приломиться, принатуриться й припасується.

Спотикаючись

 Як можуть "такі речі зустрічатися в ситуації", коли в українців зустрічаються тільки люде, бо лиш вони можуть про зустріч умовитися? А без умови, "в ситуації", навіть і люде зуспівають одне одного, перестріваються, подибуються й навіть спотикаються, як ті речі, коли ситуативна за їх здіймається річ.

Як його сказонути?

 Вже минулася мовлянам "минулоріч" — і не торік се скоїлося. І не серік постала "цьогоріч". А як-же тепер "нарік" по вченому переназвати? "Натойріч" чи "наступноріч"?