Кіт і Гуска

 Антоничеві батьки перед шлюбом мали йнакші прізвища: батько — Кіт, а мати — Гуска. Переназвавшись ув Антоничів, вони дали прийдешньому сьпівцеві коротку (27 років) нагоду доброгласности. Бо чи може поет називатися Котом або Гускою? А хто може? Це люде, сільські, вулишні, колись так прозвали, а пригляньтеся-но, письменні: який-же з мене Кіт, яка з мене Гуска? Проте чималенько наших поетів гордо та гідно перенесли простомовне дідівське прізвисько не то на охвиційні, ба й на поетичні папери. Честь-же їм наша й українська народян хвала!

Вислужений салдат

 Москалізм, як колись його пращур москаль, десь одслужив вірненько московщині чверть століття, а по колишньому — пів життя, всеньке життя дохожале. Далеченько служив од рідного села, хоробро бився за Московщину в довічних її війнах. Мати проводжали його до яворів, але назад уже не зустріли. Теперки він добуває віку на рідних мовних городах, по рідних мовних городах, і далі врочисто й повчально підносячи пузвеликого пальця, що колися так завзято й віддано тис на московський цинґель. 

Опрічність і пуризм

 Орічність мови, її відмінність від усіх иньших, а надто сусідніх мов, — єдина запорука її виживання й заціління. На віщо, скажім, київській молодечі державна мова, що по невільницькому наслідує московщину? Це "поводження з одходами" без усякої надії на остаточне попорання покидьків. Що робити в повсюдною ангелянською, що настирливо лізе в річ через засоби супермасової информації й учепиві технології — питяння окреме. Т'але ніби вкраїнський переклад, що затято транслітерує англійщину, вже ні до чого.

Пуризм у мовознавстві часто ототожнюють із нашою щиро вкраїнською опрічністю. Та, на мою думку, рідна опрічність — багато ширший і натуральніший спосіб розуміння. Принаймні в наших теперішніх умовинах слід брати пуризм як безнадійне зажмінення мови, обмеження її в праві заховувати спільні з сусідніми мовами, проте питомі риси (не тільки й не конче лексичні). Одно слово, наша щедрість на слово — то теж наша опрічність, особливість, несхожість із околом.

Гостра й пахуча

 Не слід забувати, сидячи за цим-о ділом, що мову ми взяли від наших просьвітителів, що за їми давно вже навіть не сьвітиться — ні в церкві, ні на могилці де. А просьвітителі самі брали те все від сучасного собі народу, не обтяженого чужомовністю, канцелярщиною й дурною вченістю.

Звісна річ, той сучасний просьвітителям народ уже давно вмер, але в Бога немає вмерлих, а самі вмерлі примудрилися таки лишити по собі живий нащад — нас і з вами, грішних.

Не маючи чавунної державности, Вкраїна мусіла ховати свою мову, як наче дулю в кишені. Чи як плящину дулівки-грушівки десь у таємній пазусі. Того вона й облітературилася, й условникувалася колись як гостра й пхуча.

Просто в владу

 Колись, пригадуємо, до влади приходили, а теперки всі тільки так у владу ходять: завітають, посидять, погомонять ізнечевля тай ідуть собі хто куди. Той і з торбою ніби, а той наче впорожні, а ще иньший із повним міхом, зате неслави й ганьби. Побували, виходить, у владі, бодай не ходити.

Старшини й підстаршини

 На Хрещатику, на розі Головпошти, вже традиційний куточок української історичної визвольности: цього разу вояцтво УНР. Чи сьвідомі нагадувачі про традицію, що вона, принаймні в розумінні мовному, надірвалася й умерла, бідна? Здаєтся, ні: терпляче пояснюють теперішньому, воєнної доби, вркаїнцеві, що старшинство — то охвицерство, а хто такеє те підстаршинство, то вже й пояснювати дарма праця. Колись давно покинули вкраїнити, щоб не налякати вояцтва й вояцтвом не лякати нікого. Далі йдуть усякі професії військовії: функції всі й далі тут, а назв — нема нічого. Все спершу помосковилося, а далі трохи англізувалося.

Urbi et Orbi

 Щоб крикнути в вухо Римові й сьвітові вже не треба, важачи кволим міським життям, видиратися на підступні крівлі. Вдома на дивані скликаєш свій власний диван, де ти й халіф, і везір і решта можновладців. І грізно кричиш на сьвіт і Рим, поки не захрипнеш і не заточишся. Чують, так і знай! Тільки вдають, що не чують. А ти вдавай, що послухали: "Іде султан, покинувши в дивані башів і визірів широкомовних".

Стережись і пильнуй

 Полюбляю дивозні слівця (от, приміром, експозитура), та не люблю повстяних словес. Здається, в вигуках "стережись!" і "пильнуй!" більше глузду й змісту, ніж у всій картоновій конструкції "безпеки життєдіяльности". Насправді живодіяльність — те саме, що життьова сила, живець. Безпека живця? Поки живець не ввірвався — він цілком безпешний.

Ажно державець державиться

 Мова мовиться, сьпів сьпівається, а хліб таки їсться. І так держава вбезпечується. А не "забезпечується державна безпека". Бо така мова, що ажно державець державиться.

Радянські держави

 Новоз'явлений радянський громадянин (отут уже не совіцький!) Юрко Тютюник (так писався) 1924 року в городі Харкові (тоді столиці й зловісному симболові совітчини серед учасників визвольних змагань) сподівано виступив із памфлетом-виказом-суплікою, що звалася "З поляками проти Вкраїни". Тут він уперто називає СССР "Радянськими державами". Концептуальна, даруйте на вченім слові, й пророча термінологія. Він брав булу імперію за ніби конхведерацію. На її місці тепер суть і ще будуть держави, може колись і щиро радянські, а не совіцькі.

Ота манія

 Не полиша нас ота манія — отаманія.

Европейска Унія

 А таки, думаючи над належною вкраїнською назвою l'Union européenne, варто пригадати наші опрічні звичаї. Не дурно-ж кажуть, що in varietate concordia, а не in uniformite. От на Москві "союз" — міцне, грізне, незабутнє слово, а "унія" — поганий, зрадливий, осоружний стямок. У нас-же — чи не навпаки буде? То поки не пізно ще, поки панства-суспільства нас у покої не пустили — чом не назвати те диво европейське знов унією?

Пропащий час

 Михайло Драгоманів слушно назав свою книжку про вкраїнців під Московським царством: "Пропащий час". Пропало Московське царство, а пропащий час нам триває: мусимо марудитися з невмерлою, хоч і пропащою імперією, що вперто гайнує сьвітовий час, цілу нескінченну добу. Коли ти вже справді пропадеш, часе московський? Годі вже тобі валасатися!

Так добре їло

 Український демократичний досьвід, а инакше сказавши, досьвід народовладний, досьвід народнього заступництва й од народу посольства, в останньому рахунку підсумовується приказкою: так добре їло й так скоро здохло.

Сичі в гаю

 Як-що тепершніх "російськомовних" українців називати по старому (й по справедливому) москвомовними, то діло зразу з'ясовується. Річ не в тім, що москвомовних українців не приймають якісь поступові елементи нашого громадянства, а в тім, що сама Москва, чия мова твердо стоїть на тому, що там, де московство, хоч-би яке культурне (просто культурне), не може бути жаднісінького вкраїнства. Бо на Москві мову чуть, а вкраїнців не чуть: ніхто ніде не гомонів. Так, сичі в гаю щось таке як перекликались. І так воно скрізь, де Москва є. Й буде там, куди завітає не вітаючись.

Наші коритарні

 От вам до мисли слово "коритар" — грубо кажучи, воно вам треба? Багацько наших земляків зразу, не розпитуючи, що це таке, легко зголоситься, що зовсім ні. Це галицьке слово, а галицьких слів я намагаюся, де можна, уникати, хіба де беру як присмаки та витребеньки. І то не тому, що не люблю Галичини чи, боронь Боже, самих галичан, а того, що по змозі помагаю занедбаній, зарослій мішанкою нашій Наддніпрянщині. 

"Ну, гаразд, а що-ж воно такеє "коритар"?", — поцікавиться таки котрий допитливий. А це так галичани казали на коридор. Га-а, коридор, ну, ясно! В селянській господі коридорів не було, а саме слівце з панського голосу якось безпосередньо не срийнялося, не засвоїлося. От корито всі мають, його всім треба. Куди вам винести? А на коритар.

Чи не приділити тому слову якогось закутку в мовній хаті? Що-б такеє позначити? От ви по наших установах просити ходили? По коридорах сиділи? Ну чисті тобі коритарні.

Своєчасність

 Наше суспільство своєчасно зробило вибір на користь цифри. От і нічого не буде, а цифра буде. Як-що тільки цифра не, як пояснює Грінченків словник, "Особого рода вензеля на брюкахъ или верхней одеждѣ из нашитыхъ снурковъ."

Об'єкт

 Протокол вимагає власноруч написати: "Мною прочитано..." Та як-же можна таке писати? Що читало й прочитало мною, коли я гадав, що то я читаю очима й розумом власним розумію? Бо тут виявляється, що мною щось рзбирало по складах і мною-ж потім і всьвідомлювало либонь. Неособове й несовісне таке. Несумлінне, бо особи нема, а тільки чинність у їм. А що-ж я? Об'єкт, додаток ув орудному?

А може й справді так: "Під горою жито, копитами збито..." Життя не жит-е, а жит-о. Столочено, просто кажучи, життя, нами, як копитами, а не від нас, як вершників. Що за коні, хто тими кіньми? Неясно, невідомо.

Цар із царями

 З якоїсь невідомої причини самовінчані "царі сьвіту сього", маламурячи зло, як сало, й пристаючи до "групи подовженого дня", наче діти в школі, забувають, що є Цар царів, Цар над царями. В луччому разі розважають, що то, мовляв, "із царями цар".

Interview

 Як-що не надто пильно стежити новин, то більша частина подавного там горя та лиха зостанеться й помре, де була й народилася: в новинах. Істотними речами навіть леґендарним мавпочкам із причти вибиватимуть очі, набиватимуть уха й роти.

А істотне власне одне: Москва століттями думала, що робити з своїм дорогоцінним історичним насильством, і надумала влаштувати лови на всеньку Европу, вполювати їден із найбільших (попри всі попередні московські зусилля й загальну европейську, притаманну навіть самій "матушці", нехіть до дітородіння) автохтонних народів нашого континенту. 

Оце буде вперше, оце історично! Оце забава, що її не знав ніхтогісінько з колишніх царів і князів! Оце цяцька дідиськам на старість! Бо одна річ вигубляти маленькі, "неісторичні" народи й племена, сказати-б, "на хутро й на кість" пускати. А зовсім иньша — вичистити отакенне поле посеред цілої Европи. То-то вже попопам'ятають московський місяць!

А Европа тим часом зосереджено відбуває працедавчу розмову, оте своє interview з закомуристими питаннями, що йдуть од кадаровиків чи пак, по новому, HR'ів, що вони за чужою абревіятурою ховають своє людське, а саме ресурси: "Як запхати вкраїнську жирафу до стандартного холодника? Бо ніколи в нас ув Европі таких дивозьвірів не було, й раптом маєш! Поправна відповідь: "А шматинками!"