Interview

 Як-що не надто пильно стежити новин, то більша частина подавного там горя та лиха зостанеться й помре, де була й народилася: в новинах. Істотними речами навіть леґендарним мавпочкам із причти вибиватимуть очі, набиватимуть уха й роти.

А істотне власне одне: Москва століттями думала, що робити з своїм дорогоцінним історичним насильством, і надумала влаштувати лови на всеньку Европу, вполювати їден із найбільших (попри всі попередні московські зусилля й загальну европейську, притаманну навіть самій "матушці", нехіть до дітородіння) автохтонних народів нашого континенту. 

Оце буде вперше, оце історично! Оце забава, що її не знав ніхтогісінько з колишніх царів і князів! Оце цяцька дідиськам на старість! Бо одна річ вигубляти маленькі, "неісторичні" народи й племена, сказати-б, "на хутро й на кість" пускати. А зовсім иньша — вичистити отакенне поле посеред цілої Европи. То-то вже попопам'ятають московський місяць!

А Европа тим часом зосереджено відбуває працедавчу розмову, оте своє interview з закомуристими питаннями, що йдуть од кадаровиків чи пак, по новому, HR'ів, що вони за чужою абревіятурою ховають своє людське, а саме ресурси: "Як запхати вкраїнську жирафу до стандартного холодника? Бо ніколи в нас ув Европі таких дивозьвірів не було, й раптом маєш! Поправна відповідь: "А шматинками!"

Про єднання

 Приголомшлива новина: ШИ говоре вкраїнською! І навіть я його розумію. Він балака тою самою вкраїнською, що й ціла наша людність. Тому можна твердити, що ввесь народ говоре ШИ-вкраїнською. В тім і здобуток, і заслуга. Мало нас таких, що й досі послуговуються людською мовою — от я саме тепер розшукую досі живого другого: про єднання.

Контентуючи

 Я все спитувався заперечувати в нашій мові слово "контент". Мо й дарма. Бо давно закублилось у нас слівце контентувати в розумінні "годувати". А чим накажете годувати? Ну, як не хлібом, дак хоч яким-неяким контентом підживляти.

Про неголовне

 Дуже багато пишуть і говорять, аж кричать, "про головне". Головного так багато й такого різного. Стільки головного й усе суто-щире в своїй людськості. Та чи бачить, чи знає людина щось про чи навіть за головне? Хіба який хвилозоп гляне на сьвіт скрива й таки примудриться вгледіти щось і справді відлегло головне. Моя-ж хвилозопия така: до  головного й не важуся йти. Натиком дошукуюся дрібної правди в близенькому неголовному. 

Мілійони неважливих

 Полюбляю писати про не важливе. Про важливе тепера пишуть мілійони неважливого люду.

Добрі вісті

 Як і давніше, всі добрі новини маємо тільки євангельські. Все, що поза Новим Заповітом, — не нове й не добре. Здається, найбільша свобода християнинова — то свобода від доби через волю до Бога.

Повітряна тривожність

 Не можня повсякчас боятися повітряних тривог, але слід визнати, що в повітрі витає якась невиводна тривожність. Вона скрізь: її вдихаєш і її-ж, таку саму, й видихаєш. Те, чим людина жива, чим дихає, носить на своїх послужливих крилах і людську смерть. Носить, як листоноша: запопадливо, ретельно, справно. А що в тих невпокійних звістках, не можна знати: ні розпечатати, ні розгорнути, ні вчитати. Їх ніби й не істнує, лиш щось гуде, аж виє, лиш щось із клекотом роззявляється й з вереском глитає, даруючи тільки одну відміну добрих вістей — чиюсь іще непокійність.

Недвижний рух

 Now does my project gather to a head. Нашому сьогочасникові важкувато буває мислити: крутиш-крутиш у голові ту новинну стрічку — а де-ж у ній ти, де твоє? І ось вигулькнуло щось таке власне. Але як-же його висловити? Страшенно мова заваДжає — всяке "д" на заваді. Дурість, приміром. Благословенне недіяння, щаслива нечинність! Скільки дурниць пропало, нахопившись на ваші сьвітлі мечі! Дак коли-ж кортить, аж свербить! І от уже думка-метелик сіла на чавунні лапи недвижного руху.

What's the news?

 Це безглузде питання, як бачимо, цікавило ще Шекспірових сучасників. Про що йдеться? Хвилозопська частина — що змінилися, чи є зміни. Бо життя живе, тільки коли зміна. 

Any change? Так питали мене колись у Лондоні молоді прошаки. Ставши на власну в житті дорогу, вони впевнено обирали незмінний побут. Але навіть незмінний побут вимагав хоч дрібних (change), а все грошей. Я тоді щиро відказував кожному такому: "No change, mate. Still the same." Sо what's the news?

Нормальна реакція

 На самому розпалі майже 8-годинного ракетного обстрілу (досі небувалого) здибуюся з знайомим, що, сидячи на парапеті біля однієї відомої установи, щось уважно вивчає в розумному телехвоні.

— І що там, — питаю, — скільки ракет?

— Та я не знаю, — каже спокійно, — давно вже повидаляв усі новини, заткнув усі канали... Та вже відбій скоро: он люде-ж повилазили...

А що-ж? Як кажуть учені, нормальна реакція. Я-б і сам так хотів, дак для роботи потрібні нові каналізовані ехвемери. А то й собі просто стежив-би, поки люде спокійно повилазять.

Цілішим обсягом

 Не вподобувати подарунків і передарювати їх — то спосіб відмовити безвідмовній долі. Те саме дає й невідання новин, тільки цілішим обсягом. А надто, коли доля дарує війну.

Жадібні звитяги

 Нині останній день єдино-новинного маратону для вкраїнських ангелянських перекладачів. Янголами відлетить їхня зграя, розкотиться-розпорошиться десь собі осібно дзюбати вже не задушене повітря, а смашне з голоду, хоч і пісне зерно. Ми перемогли! Ми переклали-переговорили, скоротили й виправили, ми вдосконалили густії маловкраїнські тексти з телепідказчиків, ми озвучили й переозвучили всіх ляльок над ширмою.

Жадібні звитяги, змогли, хто як міг, а ніхто з зможених і не завважив невидимих борців, не підважив їх, легких через порожні кешені. Бувають і такі подуги. Бувають і нечутно, але грізно гудуть. Помолімся! Господь судить за наміри.

Швидше, вище, дужче

 Як-що перекладати уважно, сказати-б, на пів синхрону, ретельно відкидаючи в непотріб аж цілу половину, знати чи вірити, що знаєш відрізнити своє зерно від чужої полови в одежі слова, то можна працювати самому вічно, як perpetuum mobile в сьвітовій порожнечі, де тільки ти — й час, і простір, і сьвідомість.

На жаль, я так не можу. От перекладаю синхронно "Єдині новини" й прикро всьвідомлюю, що то вони, а не я, є той єдиний вічний двигун. Жаден иньший двигач не міг-би працювати на паливній суміші журналістьської мови: в кого хатньої, геть непридатної для службових потреб, у кого суто службової, не при хаті згадуючи. Може тому рушій чмихає, дрижить і дирчить — инакше він не вміє й не зміг-би. Журналисті нестямно шаленіють у мовнім обертанні, захлинаються, клекочуть, плюються несамовитими словами. А я мушу наздоганяти, крити мокрим рядном, випереджувати. Я швидший!

Фахові перспективи

 Чи будемо ми ще колись щось перекладати, крім застиглих, як секундна стрілка новин? Здається, все так остаточно ясно — ні потлумачити, не перейнакшити.

Несправжня справжність

 Наша справжність, наша дійсність не вгаває, як невблаганне совіцьке радіво. Боїмося його вимкнути, ба навіть і притишити — а раптом щось скаже? І боїмося зненацька почути. Але ні: все якісь дурнички, що про них ніхто не здогадувався вчора й не згадає взавтра. А тепер, а зараз? Теж дарма. Але бавить і вабить. Що хоче робить із словами й нишком заміряється не невидиме діло.

Забави поинформованости

 Бентежить те, що за такого рівня поинформованости в суспільстві, ніби сьвідомому, громадянському, вкраїнська свита, навиворіт шита, не чує, що їй на схід сонця пола вже тліє та куриться, й навіть не ріже поли, щоб залатати безоборонну спину.
Поинформованість ніяк не хоче бути всьвідомленням, розумінням. Поинформованості здається, що вона бавиться з усім, окрім огню.

Прахтично добігла

 "Радіво Свобода" вже не говорить, але ще пише, що передвиборча кампанія "практично вже добігла". Гм, але-ж куди вона бігла — прахтично невідомо.

Позичені взори

 Колись гула така мода, вже давно, щоб сорочка була ніби з газети: наче лежить на тобі якась таємнича, незбагненна новина. Бо в великому місті кожна постать як той привид, а так хоч спробують почитати, не второпають і зчудуються: що то за один?
Тому й тепер люде все щільніше загортаються в павуть татуювання, ніби хочуть сказити містові: ось приглянься лишень, який на мені друк дрібний та докладний! Але Київ зневажно відвертається: "То позичені взори, такого друку, не вічного, можна скільки хоч у тандитників накупити."

Голий неспокій

 Отака новина, міське постереження: людям геть байдуже до того, як ви вдягаєтеся. Як-що ви — чоловік. А як-що жінка, то... ще байдужіше.
Ми вдягаємося для себе. І ніяк не можемо собі сподобатись.

Загадкова "продавчиня"

 Звідкіля ти взялася в нас, загадкова "продавчине"? Знаю, що хрещений твій батько — вельмишановний Віктор Кабак, але де ти в нас знайшлася? Здогадуюся, що тобою хотіли затулити уересерівську "продавщицю". Про ту я вже тямлю, звідки взялася й коли: у 50-х роках того століття пропхали її в мову через красне письменство злії редакторове. Логіка була така: в московській мові "продавица" осучаснилася й стала "продавщицей", то й українську продавицю тра було якось омолодити.
Кримський з Єфремовим подавали "продавницю" — щось не припала до душі. Ще були "продагуха" й "крамарка" — друга очевидна, а перша така гарна й до нашої доби підхожа, що я від неї, "продагухи", ні за що не відмовлюся. Ще була "продавачка" — теж додільно. А задерикувата говірна "продачуха" — хіба не красне й корисне разом?
Не нажену, й "продавчині": ясно-ж, із "кравчині" повстала вона, така-ж похідна від "продавця", як і та — від "кравця". Але, така загадкова, залежна, що вона продасть? А торгувати-ж треба...