І краде

 Голод і бреше, і краде. Бреше, що здолає робити; краде чужу роботу.

На галай-балай

 Копійчаним майстрам годилося-б видавати грубі гроші, аби вдома сиділи й не морочили, й не баламутили. Бо голод і бреше, й краде, а так хоч менше буде гріха. Та чи пристануть попсуї на таку пропозицію? Вони вже звикли запекло, каторжно працювати: хоч не вмівши закасати рукавів, зате й не покладаючи рук.

Якось покривитися

 Звісно, мовчанка не пушить, головоньки не сушить. І черева не дме, та ввесь гнів тушить. Але тепер майже кожне таким ділом живе, що, перемовчавши, голодом посидиш, голодом потерпиш — тай тонко завиєш, тихенько заскавчиш. От хоч і усний переклад узяти. Денекотре й сиділо-б собі мовчечки: слова не любить, у книжку й не плюнуло-б. Дак коли-ж люта нужда до живого доймає, занишкнути не дає! Треба, треба й собі озиватися. Хоч із ангелянської мови то вже кожне потрапить хоч якось покривитися. А своя сама через губу скаче.

І живіт

 Живіт товстий, а лоб пустий. Дак найприкріще теє, що й живіт теж порожній. Що з того, що він товстий, — літа вже такі, що воно подобенство.

Не кокетуй

 "Не кокетуй із голодною людиною." Не кокетуй із холодною людиною. Не кокетуй із бездвірною людиною. Не кокетуй з Україною.

Козак, що вивернувся

 "Шлунок — центро сьвітобудови". Саме тому, хто зборов свій кендюх, той поборов не то себе самого, ба й цілий сьвіт із його будовою. Тому еліта десь у Вашингтоні в обіди бігає, а бідота сидить і натоптує шлунок. І не треба наперед смутитися, що шлунок байдуже-байдуже, та й візьме таки гору. Не той козак, що поборов, а той, що вивернувся.

Рінолежники й рівнобіжники

 Перекладчики, що відпрацьовують так звані "паралелі", забезпечують сьвітові сьвято щирого дарвінізму: там де його самого перцює аж двоє, гине один безсилок із перекладницької популяції, а ще другий, незугарний опанувати техніки двох рівнобіжних верстатів, готується тихенько вмерти суворим голодом. Таким чином, настане день, коли на саджене кістками поле прийдуть нові люде й скажуть, що так по мавп'ячому балдикати й машина потрапить. Без втрат і витрат.

Пилипівчані дні

 Знову піст, і напощена війною Вкраїна, виголодніла, вимерзла, добре вимолена, стоїть перед загарбником, тепер не сьвяточним, а пісним. Вірить він, запеклий, у щось, у якогось свого, вічно розлюченого бога. Без віри не наштрикався-б на смертний рожен, не пікся-б на вже тут пекельному вогні. Яка то віра? Почухає потилицю богослов і скаже: "А страшна!" Коло тої віри навшпиньки зводиться шепотлива людська молитва.

У глеку

 Голод за море гонить. А ви гадали, що жене, — ну, так і жене. А я все думав: куди то всі повтікали-поділися? А за море — голод повиганяв. У нас тут ув Україні, історія щось геть не хоче мінятися — ні сама не хоче й ні з ким не кортить. А шусть за море — й зовсім иньша тобі парадигма, чи як її. Поки сидиш невиволокою, на віку доведиться варити й у глеку. Й особисто я більше люблю в глеку. Й сидів-би в глеку, як той восьминіг, — унутрішня собі еміґрація.

Треба марніти

 Треба марніти, бо голодного ніхто не пізнає, а голого кожний. На пляжі, на косі всякий покаже, який голий завгрубшки. А що не їв — то куди-ж йому влізе? Тим часом, на заощаджені кошти можна справитися, й наші лати переходять панські шати. Й голого не покажемо нікому.

За малу ціну

 Пропонується дешево купити Поліщука Валеріяна. Сам автор колись наголодувався й находився сьвітом прахтично без штанів, то вже соромляться писати, що дешево, а так культурно: "за низькою ціною". От уявіять собі, що виклали свої найкоштовніші думи на папері сумними рядами, а якесь ніщо пропонує збути їх за півдарма? Та що ви — тільки за шляхетною, хоч і низькою ціною! Бо не в зрості річ. Книжки грубенькі й тоненькі теперки низенько несуть свої заголовки. Й низенько носять їх книгоноші.

Усе ззісти

 Їсти — то найбільша житьова втіха, більша навіть за радість визнаття, хоч того дарунку ви від українців ніколи не діждете, тому й не досьвідчите, так воно чи ні. Їсти — то наймогутніша розкіш і не тільки що тілесна. Це я стверджую, як чоловік, що голодував 40 діб, щоб статися Сократовим учнем. Було це давненько, т'але Сократ усе 'дно під той час уже вмер. Од його сподівалися довгого віку, бо ювіляр (70 р.), подейкують, здоровля мав залізне, та старий сам зробив собі кінець. Отак ми сумно з Сократом і розминулися.

Отже їсти — найпринадніша насолода й розрада. Біда лиш у тім, що ззісти можна все: не то обжерне черево, ба й душа наїдається волею (хоч і не вволю), серцем і всією тямою своєю. Гляньте-но самі: чималенько интелектуалів тільки те й знають, що пожирати интелектуальне. 

Однак їсться не сама тільки малостравна хвилозопия. Якби-ж то так! Україну заїдає війна, Київ — пажерлива зграя непогамовних провінціялів, що поробилися городськими будівничими й багачами. Дак хто-ж їм і суддя? У нас у Київі хоч кого колупни — розкопається такий самий неспинний проїсний провінціял.

Та й до тіла повернутся, до утроби — от як схуднути, скажіть? Менше їсти, кажете? Дак коли-ж усі кругом знай їдять, чхаючи навіть на те, що будь-яка ненаситність — то чин самогубства. І не цикуту гірку проглинають, а все ласощі. А то розкоші такі, що нема ради.

Маньєризм

 Не читатиму вкраїнською Петра Ада (Pierre Hadot): хвилозопия — то не спосіб життя, як уважає вкраїнський перекладар. Бо спосіб життя — це побут, житки. А яке життя з хвилозопиї? То спосіб умерти. Голодом. Чи від утисків. Иньша річ — manière de vivre, хвилозопия як манір, як маньєризм.

Од переситу

 "Боїмося голоду, забуваючи, що вмирають од переситу." Пересит не дає багатому заснути всмак. Бідний не знає переситу, тому боїться голоду. Всім пересит руба в горлі стає. Однак пошесть і війна показали, що голод далеченько, а смерть із переситом близенько підійшли.

Демон проти демона

 Демон проти демона не сьвідчить, заховуючи свинксову загадковість. Вовк вовчатини не їсть, шануючи вовчий звичай. Демонові треба сьвіту, що сьвідчити проти того, як вовкові чужого тіла, щоб наїстися.

Непокірні шлунки

 "Невдячна й непокірна душа схожа на хорий шлунок, що не прийма жадної харчі." Багато кендюхів ходить із отакою бідою. Не приймає нічого, ні дяки, ні покори, а голодом кричить.

Стало за звичай

 Їсти без голоду, пити без спраги ми всі готові. А от балакати без охоти, писати без думки? Е, ні: нум тоді говорити без думки й писати без охоти, як стало за звичай.

Голодні душі

 "Одібрати в душі властиву працю — позбавити її власної поживи." А тепер подумаймо лишень, скільки кругом сновиґає голодних душ. Багато хто з них, легко нехтуючи властиву працю, саме поживи й сподівався. А-ні-же — тепер голод мучить невситимий. І чого тільки не беруться їсти-гризти. Бо то вже не апокаліпсис — то вже по йому.

Голодна Москва

 Москва виколупує свою смерть із чужих житків, видлубує, як чорні родзинки з білої пшенишної булки. Голодна, а наїстится не може — тільки кришить і свинячить по всякому на цілий сьвіт.

На замовлення й замовляння

 "Слово "розум" у багатьох устах, та не в багатьох умах." Панує мета-розум. І навіть не як оповідка про розум, а повість про те, де в тебе розум, який він якістю й вагою. Хоч-би що там казала стара мудрість, волаючи "галва!", можна до схочу наковтатися слинки й одтрутити голоднечу. А чарівні ментальні замовини менталітету нам не замовлять.