Літературна мішанка

 Гадаю, час уже нам привітати себе з появою рівнолежної норми нашої мови літературної: з літературним суржиком. Він одрізняється як од булої мови письменства, як і од суржика простого, мінливого, базарного. Там, де маємо письменство, перекладницво, журналістику, скрізь уже приговтався літературний суржик. І буде незмінний, бо істнує й перемагає слабкіші бійологічні відміни не то на письмі, ба й, підозрюю, на скрижалях. Хіба що лежать ті скрижалі, — таки не валяються, а статечно полежують, ретельне, поправно розбиті, — не на вершині громохмарної гори, а десь у закуреній юдолі повсякденщини.

Хрущ-попович

 Чи може чоловік, склавши науковий атеїзм з найвищою оцінкою, то-б-то забивши доземний поклін перед престольцем облудної науки, й далі заховувати в собі волю совісти? Пригадую, що з дуру зізнався на іспиті, що читав Євангелію. Не то Зелену, Антоничеву, ба й новозаповітню. Чи малося, та не давалося й не довелося сказати, що вона мене не переконала? Ще поки. А по іспитові — все, кінець, пізно? І лишаєшся знов, як Антонич: і поповичем, і хрущем.

Наш аґент Іванов

 Аґентурна карієра Петрову-Домонтовичеві склалася карколомна, т'але й блискуча. Навіть і цього свого таланту він нікуди не закопав: не сидів, не нидів, а дбало й методично працював, як ізмалечку научали тато-панотець, як, урешті, й звик. Все йшло в добре зроблену роботу, а, отже й на добро. А за решту талантів, пан Петров, гадаю так-би сказав, пояснючи обставу в глухій кухні, звертаючись до чужої жінки Сохвії: 

— Та пропала-б пропадом уся моя розмаїта наукова праця, як-би на її сторожі десятиліттями не стояв вірний справі й ділу товариш Іванов! А те, що встиглося-б до 1936-го, посмертно пожерли й розплювали-б усеїдні київські провінціяли.

Ні вигляду, ні надії

 Підступаючись до власного акме (ακμή) й зазираючи в долину через маківку апогею, я сподівався, що вже під теперішній вік свого життя буду як-раз добрячий і мудрий. Де воно зналося, що з громохмарної гори буде схід у паділ сьвітового горя? Та ще й у складі некерованої валяви?! І надало-ж тобі, сьвіте, зробитися отаким незґрабним і кострубатим! Тільки тебе виную за теє, що досі єсьм і не добрячий, і не мудрий, за теє, що й не видно навіть і в прозір ані вигляду, ні надії.

Бурштиновий еон

 Чи настане по смерти бурштиновий еон? Чи буде він геть позбавлий часу для людини в бурштині? Чи то — могутня менть, чи повний еон дожидання остаточного сьвітового (а не просто людського) кінця згідно з Божим заповітом?

Наш придурок

 Ламаючи старожитній звичай і євангельські, від самого Господа, приписи, дуже вже полюбляють українці сьогочасні взивати людей "придурками". Ну, як уже припікає, то чому-б не "придурками"? А чого-ж: до біди — прибідок, до печи — припічок, а до дуру-ж як? Конче потрібен і дуже придасться регуляний український "придурок".

З дрібними перлами

 От як це: не розсипати перлів перед свиньми? "В мене віночок з чистого злота, перлів дрібних та коралю", а кругом — самі свині й тільки болото... Що-ж іще чинити, як іще переплентатися?

Не буде він, мов пальма, зеленіти

 Робили з товаришем переклад — предмет такий, що аж у носі закрутило. Йшов, як сліпий та ще й безногий, а також у темноті й без долівки. Звісно, було багато питаннів — не до перекладу, до доповідача. Технічних таких, техноґенних... У кінці, спасибі, не забули подякувати "за чудовий переклад". Знаю напевно, що то був не мій. Натуру маю газардовну, одначе цього разу віддав пальму першенства разом із кадовбом. І не бідую за тим.

Приношена, з латками

 Здається, наша школа й учіння в їй не до мисли навіть тим, хто крамарює в храмі науки. А то-ж іще нова вкраїнська школа. А що буде, як ісхалястається?

"Сполучник", що за їм не варто тужити

 Раз, він ніде не зник, ба більше: він скрізь помостився, викидаючи наше питоме. А друге, що він помилешний. Мається на увазі займенник "який", що береться перекладати московський сполучник "который".  Великий подвижник нашої мови, де (а не "в якій") і досі є місце подвигові таке, що хоч конем гуляй, де без подвига не дається навіть первісна грамотність і розумність, — дак ото, кажу, наш подвижник Антоненко-Давидович усім нагадував ув СССРі, як треба говорити. Показував "Як ми говоримо" й пояснював, як насправді треба. Один із таких напоминів називався "Літера, за якою тужать" (ув СССРі тужили за "ґ"). А от иньший наш подвижник, трохи раніший за Антоненка, Микола Сулима в своїй "Українській фразі" про такий ужиток пише відверто й промовисто: "Тільки звичка, вихована на російській чи польскій мові, тільки рабська залежність від російсьих і польських зворотів може бути підставою для вживання релятивно-сполучного постпозитивного який." Виходить, не помирилися. А все через недобру звичку, що за сорок років (1928-68) устигла вкоренитися в совіцькій український мові. Покидаймо ті звички, скільки хто може. Хоч дано їм уже додаткових сорок і на другі сорок захід.

Вежі мовчання

 Вежі мовчання — чи не найвищі вежі, понад Вавилонську?

Божі табуни

 Скоро Господь до Єрусалиму в'їде. А чим, конем? Ні, ослям. Тому й вираз такий чемний, біблійний про ослів — "кінь Божий". І людей таких, нев'їджених, поки Бог не осідла, як ті коні-неуки, чималенько — цілі табуни. Чи не порозумнішають усі раптом неділею?

Із собою ІІ

 Ми боремося тільки з собою. Лиш Яковові довелося спіткати Бога в темних чагарях.

Без простоти

 Де-які напрями в християнстві, здається, щиро вірять у те, що добра вістка євангельська — безпосередня й проста. Тож не диво, що нечитущий післяхристиянин так само собі уявля немудрий зміст добровіщений. Навіть і збирачись почитати щось із Сьвятого Письма, кожне визнає, що то складно — хіба ще Новий Заповіт, а в йому, зосібна, чотири євангелії.

Однак, читаючи ті "немудрі оповідки", важко відгетькатися від думки, що йдеться про складне й навіть незбагненне. Сам звіститель доброї вісти Йсус, що стався Чоловіком, саме для такого звіщення, звертаючись до люду, в-одно відвертається, щоб поглянути на Бога. Він сьвідомий розриву між людським і Божим. Недовідоме конче потребує безмежної довіри до Вітця через Сина, а довіри-віри слабка людина не мала й не має. 

Розрив у долі самого Христа — в тому розриві, бачиться, пропало чимало людства й цілі народи зблудилися-зблукалися дорогою до осяйного города на горі: вони його бачуть, але дійти не годні. Цей розрив кривавиться в Гетсиманському гаю й далі на Хресті. Де вбачають оту нездоланну простоту щасливі проповідники несилуваного й невимушеного?!

Йовів день

 Хоча виразно займається на Йовів сьвіт, всі, хто може, тривають у стані Йовових друзів: у гурті, в сьвідоцтві ще не своєї випроби. Тим часом уже настає сусьвітній Йовів день і Йовів особистий перед Богом стан.

Премія війни

 Годилося-б уже Нобелівську премію миру, той, скасувати. Були блаженні миротворці, а стали благуваті. Бо хто тепер миротворствує? Хіба дурень який заплішений. Хибує миру, злагоди й любови. А всі тямухи й моторуни за мир воються. Хочеш миру? То ходи, небоже, джвякни когось так, щоб аж зірниці засьвітили. Ломаку бери довшеньку, замашную таку, щоб близько не підступатися й самого ненароком борці не перегнали на гречку. І зразу біжи по Нобелівську премію війни, та поскорися, бо там уже їх кількоро огинається, таких гідних панів претендентів, виглядаючи свого мілійона.

Вічна новина й непозбутній подив

 "Не думайте, що Я прийшов послати впокій на землю, не прийшов Я послати впокій, а меч." А ми молилися на впокій і молилися впокоєві: цілий сьвіт, навіть і ті, хто, пильно й ненастанно, лагодив і споруджав погубу сьвітові, собі ладнали й складали тихомирний упокій. "Хіба-ж це новина?", — вигукують которі обізнані. "Таж війни в вашому сьвіті не переставали й люде все гинули одні, а другі все не зважали." Таки не новина, що меч лежить на Землі. Стримить із Землі. Знятий над Землею. Піднесений над Землею. От Євангелія — то справді новина. Вічна новина й непозбутній подив.

Пророки-всесьвітники

 "Жаден пророк не буває приємний ув отчині своїй." Це нам, українцям, дуже зрозуміло. Й у пам'ятку те неприємне від пророків одчуття. Біда тільки в тім, що тепер уже пророки ніде не бувають приємні. Й немає їх у ніякій отчині.

Стрижений Самсон

 Намагаюся частіше нагадувути собі чудове Поліщукове: "Не тільки баранів стрижуть, а й Самсонів." Принаймні що-разу, як беруся до левиної пащі чи ослячої щелепи — з баранячими наслідками.

В истині

 Пилип Морачевський невинний винуватець того, що на нашу мову наклали заборону аж на сорок біблійних років, слово "истина" писав з упертим "и". Українська мова цурається "істини", воліючи натомісь, де тільки можна, вживати "правди". Початкове "и" підкреслює таку цього слова опрічність і дає змогу походити, що в правді, що в истині.