Як шевська смола

 До кого з церковних хоч раз на віку не чіплялося щось, як шевська смола до чобота: "От ти Богові молишся, до церкви ходиш, а таке вичворяєш, підло живеш!" Це, звичайно кажуть порядні люде, що самі не ходять і не моляться, зате звичай знають. А до церкви прийдеш, там панотець: "Гадаєш, що Богові ти молишся, що до Церкви ти ходиш?!" Він-же напевно зна, що насправді не туди ти молишся й не туди ходиш: не в Бозі живеш, метаної (μετάνοια) не переживаєш. А як нема метаної, то що лишається? Спокута, спокута перед усякою невинною, цнотливою невірою. Як у пісні сьпівається: "Було, дівко, не ходити... було, дівко, не просити... Бо... тепер ти, дівко біла, людська поговірка."

То може й справді було не ходити... не любити? Оголосити сьвітові: "Я вже вам не поговірка, бо не молюся й не прошу." Та двері-ж стоять незамкнені, навіть не причинені. Ану-ж Бог почує...

Чужоземними мовами

 Оце довелося на перекладі читати вголос молитовні тексти ніби вкраїнською мовою. Я тих текстів критично не переглядав, бо не збирався використовувати. А тут, кажу, довелося, й заходився звично спотикатися на кожному московському слові, що не дуже то й штудерно та дбало прикидалося високого штилю церковнослов'янізмом. Ох і багацького його було такого! Та найприкрише вразило ненастанне "взивати". Давид, гадаю, таки волав до Господа, а ми так просто до Бога покликаємо. Проте ніхто не квапиться закинути в воду сокиру взивання, хоч узивати навіть людей що-найменше не ґречно навіть і в простомові. Пригадується Кулішеве: "Почали вони чужоземними мовами пишнитись, а свою рідну мужичою взивати."

З-за лаштунків

 Пригадуєте справу в "Гамлеті", коли князь данський заскочив царя данського в молитві й каятті за той гріх, що зробив із небожа й пасерба його таємного запеклого ворога. Захопивши християнського володаря розполохом, Гамлет перше важиться вчинити душогубство. Т'але далі оговтується: таж у молінні й каянні осоружний вітчим може спастися! Не врятуватися від меча, а душу спасти. Обидва вороги вірують у те, що Христос їхній Спаситель, отже вони два християни. "Де двоє або троє зберуться в ім'я Моє, там Я посеред них." Та третього нікого немає — ці двоє самі. Й не зібралися вони на молитву, а один молиться, а другий хоче першому смерти болізної, ганебної, немирної — не християнської кончини. Острах бере від такого блюзнірства. Шекспірівський театр — то кін нищівної жаги.

Україна не має царя, й вона, безперечно, не Клавдій. Але коли молиться, чомусь увижається московський гамлетик, що лізе з куліси, ніби й віруючи, а все важачись підступно вбити.

Від кого-б це почати?

 Товариш ШИ (штучний интелект) конче замінить усе людство — хай собі гуля. Тільки не всіх одразу — дак от кого-ж першим? Оно на конхверенції доповідача перекладають. Він чита, а його перекладай без папірця. Кого лекше замінити? Звісно, промовця: з "біблійотеки" взяти найчарівніший голос і хай той, хоч поки й з метальовою ноткою й невеличкими милими припинками, гарно вчитає. Як "Отче наш". І всім зразу полекшає від такого абшиду: й самому читцеві, й слухацтву й навіть перекладництву. 

Вічна новина й непозбутній подив

 "Не думайте, що Я прийшов послати впокій на землю, не прийшов Я послати впокій, а меч." А ми молилися на впокій і молилися впокоєві: цілий сьвіт, навіть і ті, хто, пильно й ненастанно, лагодив і споруджав погубу сьвітові, собі ладнали й складали тихомирний упокій. "Хіба-ж це новина?", — вигукують которі обізнані. "Таж війни в вашому сьвіті не переставали й люде все гинули одні, а другі все не зважали." Таки не новина, що меч лежить на Землі. Стримить із Землі. Знятий над Землею. Піднесений над Землею. От Євангелія — то справді новина. Вічна новина й непозбутній подив.

Видиво

 Хай Бог простить і добрії люде, та мене, яко великопісника, посідає видиво: ось першого дня гучно гримнулася на кремлівську бруківку білокам'яна, золотоголова Москва. За нею сповзла на коліна й ціла Московщина, далі заводить різноголосих молитов усяких сьвітових релігій і вся несходинама імперія. Просять у Бога нам смерти лютої, підлої, ганебної, щоб не мученицької, щоб не спасенної. Щоб не було Вкраїни ні на цьому, ні на тому сьвіті. Щоб навіть і в великому буддистському Всенебутті не було її так, щоб таки не стало.

Щира теперішність

 От ми й навчилися жити сьогодні, дізналися, що таке справжнє вкраїнське нині й просто зараз, аж заразісінько. Західній люд віками простягається думкою в сьвітлу прийшлість, живе аж у позавтрьому. А теперішньому европейцеві-вкраїнцеві чи варт заглядатися на позватра й навіть просто завтра? Ну, як воно відкине ящуриного хвоста й заживе на всю губу просто по европейському: там тобі й узавтра, й позавтра, й усі сім діяльних п'ятниць на наступному тижні.

Східнє вміння розтягнути менть у кавуванні, курінні чи аж хашишуванні, чи, дай кому Боже, в молитві, що сидить напочіпки перед порогом просто на вулицю, закотивши очі в голову, й ні за що не дбає в господі за спиною, нам теж не приступне. Т'але вже потроху тямимо, як то буває часом добре в теплі та сьвітлі.

Так, що ну

 От маєш супереку: що попереду — царство тіней чи влада небуття? А я кажу: сподіваймося на спасіннячко. Бо тіней кругом — ціле царствечко, й не протовпишся. Й владка небуття дуже вже відчутна по цілому краї. А що вже в сьвіті! Молюся, щоб мій особистий, приватній кінець привів мене хоч до одвірку спасіння. А я вже так учеплюся , що ну!

Пилипівчані дні

 Знову піст, і напощена війною Вкраїна, виголодніла, вимерзла, добре вимолена, стоїть перед загарбником, тепер не сьвяточним, а пісним. Вірить він, запеклий, у щось, у якогось свого, вічно розлюченого бога. Без віри не наштрикався-б на смертний рожен, не пікся-б на вже тут пекельному вогні. Яка то віра? Почухає потилицю богослов і скаже: "А страшна!" Коло тої віри навшпиньки зводиться шепотлива людська молитва.

На наступний день

 Неділя. А я оце саме на цілий наступний тиждень ніби найнявся щось порати. Але коли, де? Делікатно прошу, щоб якось натякнули, без подробиць, що геть у всіх поробилися тепер уже цілком таємні. Дістаю на відповідь отаку звістку: "О 17-18 год на наступний день". Чудова відповідь — неділешня така!

Хліб наш щоденний сьогодні буде нинішній, а взавтра — завтрашній.

Таємниці перекладницької майстерности

 На цій стадії розвитку меї перекладницької майстерности, готуючись до перекладу, я спитуюся зробити три речі добре: добре помолитися, добре попоспати, добре помолитися.

Квінт-есенція

 Боже батьку, дай грошей шапку і жінку гладку. Й ото нічого не треба більше вигадувати проти приказки. То вже потім, обійнявшись сидячи над шапкою, можна подумки дертися на недосяжний вершок слизької Маслової піраміди.

Головата капуста

"В дулевину себе закуй,

Гарненько Богу помолися, 
А на громаду хоч наплюй!

Вона — капуста головата..."

 Т'але навіть і та капуста меншає нам у голові. Вже й наплювали, а вона не росте. "Великий чоловік" маліє нам на очах. І тільки закутість у дулевину й молитва Богові лишаються не незмінні, а ще потрібніші навіть і капустяним головам.

Воріженьки

 "Твої вороги — твої власні думки." І хто ще так тяжко, як тії злі думи, на тебе враждає? Злий чоловік почне та й покине, злая доля тільки в твоїх думках зла. Цілі давні народи просили в Бога бездумности як безжурности й безсумности. Щоб мирно бути й тихо буть.

Неспотворена дуля

 Московцеві лайка заміняє й красномовство, й добродумство, й добромисність. Того й лається він — теє то, як його — віртуозно. Наші так не потраплять — путряться, стовбурчаться — а не потраплять. 

Минаєш зграйку київської молодечи — коли почалася війна, їм було 5, коли настала навала — 13. Що змушує їх уважати гнилу, паскудну московську лайку за юнацький протест, за юначе самовизначення? А дівоцький, дівоче? Кришталеві голоси новорічно видзенькують: бля, бля, бля. Більше мало чого мають сказати. Бо мова таки чужа, то й не виходить уже — той — віртуозно.

Чи-ж тямлять вони, що те саме слово, намісць молитви, останнім духом видиха душогуб, що йшов їх убити? Під чий ніс підносять оту свою молоденьку, гладеньку, ще не спотворену працею дулю? 

Дрібна крамарка

 У нас так швидко все міняється, що пам'ять геть покинула діло робити: ні вона тобі коло землі, ні коло ремества, ні до книжки не береться, ні до молитовника, а тільки приторговує собі всяким дріб'язком. І все займає й налазить на чужих перекупок.

Що піп, то й типик

 Не радить і Сковорода ходити на чужий манастир зо своїм уставом, а в чужу церкву — зо своїм типиком. А в нас то дуже полюбляють, навіть не знаючи, що то за устав і типик. Однаково щось своє, не намолене, принесуть і зачнуть віри вчити.

Досьвідчена сьвідомість

 Скільки вже разів оці очі бачили, як міняєтся осіннє маливо — що-ж нового вони вбачають, щоб додати до ніжного образу зміни через ізгасання? Немає досьвіду, бо не було сьвідомости. 

А скільки разів ці вуста молилися...

Нічниці нападають

 Несплячки впевняють чоловіка, що він бубон порожній, хоч і з бубончиками: от не робиш ти й не гуляєш, то що в тобі за буза? Нічниці нападають, але дають помолитися: чи потрапиш?

Психологія

Ми знаємо той логос: ψυχή — то душа, що ψυχήhein — дише, дихає, вдихаючи славу й видихаючи прошення.